Кривий Ріг у березні-травні 1945 року

З колективної монографії під редакцією В.В.Стецкевича "Кривий Ріг: лихоліття 1941-1945 (історичні нариси)" (2016).

У фондах Криворізького історико-краєзнавчого музею зберігаються спогади Р.Д. Ігнатової, написані нею власноруч в 2011 році. Ріта Дем'янівна народилася 29 червня 1941 року в селищі Чудово Ленінградської області. У 1945 році з сім'єю переїхала до Кривого Рогу. Навчалася в СШ № 25, закінчила Криворізький гірничорудний інститут. Працювала в дослідному інституті «Металургавтоматика», з 1964 по 1994 рр. – інженер-конструктор на заводі «Комуніст». Зараз на пенсії. Нижче наводиться уривок з її спогадів.

***

«18 березня 1945 року ми (моя мама, моя сестричка – 2 роки 3 місяці, та я – 3 роки 9 місяців) прибули з Ленінграда до Кривого Рогу на станцію Карнаватка. У Кривому Розі була рання весна – похмуро, ґрунтові дороги розгрузлі. Добиратися нам треба було на вул. Жовтнева, 18.

Щоб перебратися в город (так тоді називали центр міста), необхідно було перетнути Саксагань, яка кожну весну дуже розливалася і зносила дерев'яний місток. У 1945 році була човнова переправа там, де тепер починаються вулиці Леніна й Українська.

Коли ми на бричці під'їхали до переправи, там було багато людей – поспішали, хто на роботу, хто на базар. Переправляли їх двома човнами. Ніякої черги не було – хто першим вскочив у човен, той і поплив. У човни набиралося людей, як колись в автобуси, – скільки могли. Ми стояли там довго, дуже довго. На нас звертали увагу, співчували, бо тільки й було там дітей, що нас двоє. Вдягнуті ми були тепло. На ногах у мами – білі фетрові боти, на нас з сестричкою – биті валянки без калош. Якась жінка, що наглядала за переправою, сказала мамі: «Пішли до човна, який не перевертається, я вас туди посаджу». Ми по грязюці розгрузлого чорнозему підійшли трохи ближче. Жінка всім об'явила, щоб нас пропустили. Коли підійшов човен, вся юрба кинулася до нього, ледь нас не збили з ніг і не розтоптали. Жили ми у дворі, що був за, так званим, «домом Переверзєва» (пізніше там було екскурсбюро, по вул. Жовтневій).

Заходили у цей двір крізь ворота між домом Переверзєва та височенним, більше двох метрів, білим кам'яним (з кварциту) муром. На воротах стояв вартовий, тому що у цьому дворі розташовувалася військова частина. Казали, що у домі Переверзєва був розміщений штаб (а до лютого 1944 року там був німецький штаб). Двір вимощений гранітом («бурківка»), огороджений кварцитовим забором аж до вул. Глинки і до двору, де тепер «дім художника». Рівень нашого двору вище рівня двору «дома художника» метрів на 6. Біля цього муру були конюшні.

Пам'ятаю парад після оголошення Перемоги. Можливо, це було не 9 травня, але було. На вул. Поштовій зібралося багато-багато людей. Панувала радісна метушня. На параді додумалися

в колоні в кузові вантажівки-«полуторки» провезти чоловіка, одягненого й, мабуть, загримованого під Гітлера. Натовп кинувся до нього – і ледве змогли військові його врятувати!

Кривий Ріг був дуже розгромлений. Майже всі будинки на Поштовій і Базарній – зруйновані. У 1945 році на Базарній (Жовтневій) залишився один будинок (дво – чи триповерховий) навпроти дома Переверзєва, теж майже неушкодженого (лише з двору звисали клаптями металеві пожежні сходи, і було небезпечно ходити). У цокольному поверсі дома Переверзєва була їдальня. Труба з неї виходила зразу ж за воротами збоку дома. Вона стояла на фундаменті висотою більше 1 м, була зроблена з червоної цегли, внизу мала діаметр приблизно 0,7 м, догори звужувалася, була вище «свого» дому. Біля цієї труби, коли ворота вже не охоронялися військовими, у холодну погоду збиралися і грілися безпритульні діти, осіб 5-7. Можливо, вони там і ночували, бо я завжди вранці їх бачила.

Тротуар, шириною не більше 1,5 м, був розбитий, лише де-не-де збереглися клаптики, вимощені червоною цеглою. На парній стороні Базарної був просторий, незатишний темний магазин, відомий серед жителів як «второй магазін». Мабуть, цю частину будинку відремонтували ще до 1945 року, тому що я його добре пам'ятаю з перших днів нашого приїзду до міста. В 1945 році у просторому залі працював лише прилавок з хлібом і прилавок з солоними овочами. До магазину були прикріплені жителі з картками на хліб аж до 1948 року. На парній стороні вул. К. Маркса – від вул. Леніна до Жовтневої – не зруйнованими були тільки 2 будинки: кінотеатр ім. Леніна і поруч з його літнім фойє – двоповерховий, дореволюційних часів будинок, в якому після війни й до 60-х років була дитяча поліклініка.

Нами, жителями центру міста, вулиці, розташовані далі від площі Миру (Визволення), вулиць Пушкіна і Леніна, сприймалися як окраїна міста, а Українська, Мопрівська взагалі вважалися селом. Можливо, це було тому, що автотранспорту для сполучення майже не було, та й жителі тих вулиць, коли їм необхідно було йти на базар, казали, що йдуть «у город». І по одягу можна було визначити: з центру людина чи з «окраїни». Особливо це було помітно по дівчатах і жінках. Жителі Кривого Рогу тоді вміли радуватися. Збудували дім замість зруйнованого у війну – радість. Відкрили новий магазин – радість. Проїжджу частину вул. К. Маркса поверх «бурківки» вкрили асфальтом – радість. Ось таким був Кривий Ріг наприкінці війни».

Підготувала до друку – І.О. Стеблина

Джерело: Ігнатова Р. Д. Спогади. Рукопис / Ігнатова Р.Д.

– Криворізький історико-краєзнавчий музей – КДФ-21403, Арк. 2-11

Джерело фотографії і тексту: Дмитро Антонов для фейсбук-спільноти "Криворізька старовина"