Обмін валют, продаж жуйок, “охорона” зброї та інші “екзотичні” заняття в 1990-х

Кілька цікавих інтерв’ю з молоддю, яка займалася обміном валют, продажем роздрібних товарів просто на вулицях та охороною людей і цінних вантажів знаходимо в газеті “Криворожские ведомости”. Її архів за 1991-1993 роки з ініціативи журналістки Ольги Гончар редакція онлайн-медіа “Перший Криворізький” оцифрувала і виклала у відкритий доступ.

Валютник або міняйло чи просто “меняла” — так називали представників порівняно нової для 1990-х років професії. До лютого 1993 року за купівлю/продаж валюти не в банках можна було отримати кримінальну статтю. У лютому 1993 року було прийнято Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання та валютного контролю”, а навесні того року Верховна Рада України скасувала 80-ту статтю Кримінального Кодексу, яка кваліфікувала роботу валютників як порушення правил валютних операцій. Таким чином, із діяльності міняйл було знято пряму кримінальну заборону.

Кореспондент “Криворожских ведомостей” у жовтні 1993 року поспілкувався з двома валютниками, щоб дізнатися, як вони ставляться до свого заняття і людей навколо, чим живуть і які проблеми вирішують. Один із співрозмовників, Ігор, який мав вищу економічну освіту, розповідав:

“Така посада, як "міняла", згадай історію, існувала практично в кожному древньому східному місті і котирувалася мало не другою за важливістю після султана. Стати "міняйлом" на той час було дуже престижно. Тому що це – жива робота з готівкою, солідна частина якої поповнювала скарбницю. Нині, не бажаючи ставити нас на офіційні "колеса", держава сама позбавляє себе потужної добавки до бюджету”.

Говорячи про перспективи такої легалізації, валютник Ігор висловив думку, що податкова відстежити діяльність міняйл на той час не могла. Але він бачив шлях для того, щоб збирати валютні податки: запровадити для приватних осіб фіксовану щомісячну плату за операції з валютою. 

Натомість інший співрозмовник журналіста, Сергій, висловив іншу думку: 
“Я не згоден з Ігорем, що легалізація – наша проблема. Я на це не страждаю. Я роблю справу – і все. Мої проблеми залежать лише від мене. Але якби офіційно видали якийсь закон про дозвіл скуповувати і перепродувати валюту – хтось, звичайно, зареєструвався б як приватник. Але таких буде небагато, і здебільшого – профани”.

Під час розмови зачепили і тему рекету, і плати тодішній міліції. Міняйли не стверджували, що платять міліції, але і не заперечували цього. Розповіли, що стати валютником непросто: “Якщо приїдеш, наприклад, на Центрально-Міський ринок, тобі просто не дозволять там цим займатися. Можна, звичайно, прилаштуватися якось. Але працюватимеш не на себе, а на когось, на чужі гроші, лише за свою частку. І то – якщо вдасться тобі як новачкові увійти у довіру”.

На питання про те, куди витрачають гроші, валютники розповіли, що пускають в обіг, їздять країною, бувають за кордоном, купують і продають товари. “На одній валюті, звісно, можна прожити, але я вважаю, що це несерйозно. Все взаємозалежне: золото, гроші, товар. Все вариться в одному казані”. 

Розповіли і про складнощі, наприклад, про те, що новачкам трапляється фальшива валюта та інші “сюрпризи”, але ризик є ризик.

Про ризики розповідав в інтерв’ю в №17 “Криворожских ведомостей” за 1993 рік і представник іншої “нової” для незалежної України професії — охоронець. Власне, кореспондент розмовляв із ним під час реабілітації після поранення під час виконання службових обов’язків.

Із найцікавішого в цій розмові — стереотипи про охоронців і потреба легалізації зброї. Співрозмовник журналіста переповів стереотип, згідно з яким усі охоронці мають ”щонайменше по одному автомобілю іноземної марки, по дві квартири, та й добром обзавелися неабияк. Мене особисто завжди вражав той цинізм, з яким про нас говорять, і упереджене ставлення до нас. Ми прості смертні, які заробляють собі життя роботою, з якою дано впоратися небагатьом. Та й робота ця часом пов'язана як мінімум із ризиком для життя, не кажучи вже про здоров'я”.

Із інтерв’ю також стало відомо, що охоронці не мають права застосовувати будь-яку зброю. І єдине, чим можуть безперешкодно користуватися для запобігання чи протидії замахам на людей чи майно, на охорону яких вони найняті, — це голова, ну і ще прийоми єдиноборств. І це обговорюється та прописується відразу під час прийому на роботу.

Інтерв'юйований охоронець розвінчує і ще один стереотип про свою професію, про те, що люди думають, що охоронці — це “здорові "шафи" з величезною впертістю, неабиякою силою і абсолютно тупі. Мені шкода тих, хто так вважає, він нічого про нас не знає. По-перше, дуже мало бути просто здоровим чоловіком. Понад те, це зовсім необов'язково. Головне — вміти швидко і правильно прийняти рішення і, природно, мати непогані навички рукопашного бою. І обов'язкова умова, хоч як це дивно, — вища освіта”. 

Описуючи труднощі професії, чоловік каже: “Це каторжна праця. Постійні відрядження, проблеми, сутички. Все це не так легко дається. Поки молодий — гаразд, ще можна і пограти в романтику, а років через 15 що робити, адже спеціальності цивільної жодної”.

Утім, ці одкровення аж ніяк не звучать як жалощі. Читаючи це інтерв’ю, починаємо краще розуміти, що рухає чоловіками, які обирають для роботи сферу охорони чужого майна, здоров’я чи життя, і, скоріше за все, у цій сфері й сьогодні змінилося небагато.

А от інший фах, певний час бувши актуальним і навіть для декого престижним, із часом зник, — маємо на увазі “коробейників”, вуличних роздрібних торговців різним дрібним крамом на зразок жуйок, цигарок, губної помади тощо. У №16 “Криворожских ведомостей” за 1991 рік опубліковано інтерв’ю з “коробейниками”, яке кореспондент узяв у підземному переході на станції швидкісного трамвая “Кільцева”. Він описував своїх “героїв” так: “Добротно одягнені, впевнені (іноді здається навіть, що самовпевнені), вони дивляться на перехожих з легкою поблажливістю або просто не звертають ні на кого уваги. Зазвичай по парах, рідше – утрьох. Разом вони дружно пахкають запашними «ненашими» сигаретами. І вигляд у хлопців якось не зовсім криворізький, якщо судити про «криворізьке» за «бігунською» субкультурою”. 

Перш за все кореспондент поцікавився, хто “кришує” таку торгівлю. За словами “коробейників”, «дах» у них у всіх — приватне мале підприємство «Тарас». Разом зі згадкою цього підприємства журналіст додав: “Читач, мабуть, знає знаменитий магазин «Від Діми». Нам цікаво, чи пам’ятає хтось цей магазин і чим саме він уславився? Розкажіть нам у коментарях!

За словами “коробейників”, по місту було багато їхніх “точок”, взимку менше, а влітку, коли тепло — більше. Найкраще розкуповували жуйку, на другому місці — сигарети, також добре розпродувався шоколад, губна помада, колготки. Причому, як наголошували хлопці, усе — привозне, західне, “лажу не підсунемо”.

За словами “коробейників”, люди давали їм дуже несхвальні оцінки, пропонували “і повісити, і розстріляти, і в домну відправити, і на аглофабрику”. Але до такої критики торгаші ставилися спокійно і по-філософськи. Як, власне, і всі інші представники “екзотичних” на той час професій, із якими спілкувалися кореспонденти “Криворожских ведомостей”. І залишається загадкою, чи іронізували, чи щиро відповіли “коробейники” на запитання, як ставляться до незалежності України: “Ми за вільну Україну! І голосувати будемо за Чорновола”.