Про боротьбу і мрії в медицині 1990-х у Кривому Розі

Тоді в місті дискутувалися питання страхової медицини, закупівлі медпрепаратів коштом міського бюджету за валюту, доцільності зведення 1000-ліжкової будівлі поліклініки в мікрорайоні Інгулець. Про це та інше в охороні здоров’я криворіжців і криворожанок читаємо в оцифрованому архіві газети «Криворожские ведомости» за 1991-1993 роки. З ініціативи журналістки Ольги Гончар його створила і виклала у відкритий доступ редакція онлайн-медіа «Перший Криворізький». 

«Послуги медвитверезника здорожчали» — можна прочитати в №16 «Криворожских ведомостей» за 1992 рік. Крім нової ціни на послугу зазначено, що тепер (вочевидь, на відміну від «каральних» аспектів медицини радянського часу) про користування послугами медвитверезника за місцем роботи або навчання не повідомлятимуть.

Витверезниками називали спеціальні медичні заклади, куди привозили п’яних людей і надавали необхідну допомогу. У незалежній Україні витверезники діяли до 1997 року. В деяких інших країнах такі заклади діють досі.

Хто не знає унікальну радонову лікарню в Кривому Розі? Виявляється, у 1992 році вона потребувала реклами, яку і знаходимо в №31 «Криворожских ведомостей».

«Тільки в Кривому Розі, не виїжджаючи на всесвітньо відомі курорти, ви можете отримати високоефективне лікування радоново-радієвими мінеральними водами при захворюваннях серцево-судинної системи, органів руху після травм, нервової системи, жіночої статевої сфери, при порушенні обміну речовин та захворюваннях ендокринних залоз, шкірних захворюваннях, захворюваннях чоловічої статевої сфери, органів травлення тощо», — писали в газеті.
Критична ситуація з забезпеченістю ліками склалася в Кривому  Розі в 1992-93 роках. «Щоб вирішити цю проблему, керівництво міста пішло, мабуть, на крайній захід. У міській скарбниці зібралося близько 400 тисяч доларів. Прийнято рішення всі долари використати для закупівлі ліків», — переповідали «Криворожские ведомости» озвучене тодішнім міським головою Кривого Рогу на пресконференції 8 грудня 1992 року.

Скільки, яких ліків, у кого і за якими цінами тоді було закуплено, а також кому було передано на реалізацію чи використання — про це в газеті не написано. І, на жаль, відстежити такі речі на той час громадськість не мала змоги й інструментів. На щастя, тепер ми маємо дієві інструменти громадського моніторингу – prozorro, spending та інші, — які дозволяють контролювати витрачання громадських коштів.

Тим часом у місті почали з’являтися приватні підприємства, які бралися забезпечувати потреби в ліках. Наприклад, фірма «Аптека+» приймала заявки на постачання протиалергенних, протигіпертонічних, протизастудних та інших препаратів для населення, а також формувало аптечки для організацій. «Наші ціни не вищі за аптечні», — зазначали в рекламі в №26 за 1993 рік. І це — зайвий привід замислитися, як фірма «діставала» ліки в умовах тотального дефіциту і безгрошів’я.

Складно сказати впевнено, чи було життя фармацевтів у 1990-х легшим, ніж інших медиків і медикинь, припускаємо, що труднощі просто були не такі очевидні. А от кому непросто жилося за всіх часів, а на початку 1990-х особливо, то це співробітникам і співробітницям психоневрологічних закладів. 

У випуску 39 за 1992 рік «Криворожские ведомости» подали нарис кореспондента, який спробував один день попрацювати в такому закладі. І оповідаючи про свій досвід, він дає цікаві деталі: «Серед співробітників є думка, що, пропрацювавши кілька років при безпосередньому спілкуванні з психічно хворими, час і самому ставати на облік. За кордоном на ці речі дивляться дещо по-іншому: далеко не кожен забезпечений громадянин має особистого лікаря-терапевта, але майже кожен користується послугами особистого психолога чи лікаря-психіатра. А в США кожен 6-й мешканець у середньому 3 роки зі свого життя проводить у лікувальних закладах для психічно хворих. Якщо з 15 років жити у Нью-Йорку, то до кінця життя років 12-15 лікування у психіатрії забезпечено. І в них це — звичайна справа». Звісно, такі дані потребують перевірки, але сам факт згадки про нормалізацію психологічних послуг позитивний. У ті часи такі послуги сприймалися дуже насторожено, бо «відсилали» до негативного досвіду радянських часів, коли психіатрія була переважно каральною і кожній «неугодній» людині могли «пришити» будь-який діагноз, що потім ламав їй життя. Як бачимо, 1990-ті почали виправляти цю ситуацію.

До страйків у 1990-х через невиплату зарплат і низьких їх рівень тощо вдавалися не лише шахтарі, вчителі, залізничники. На межі страйку були лікарі Донбасу — про це дізнаємося з №15 «Криворожских ведомостей» за 1993 рік: «Підтвердженням тому — заклик 23-ї міської лікарні Донецька до початку обласного страйку медиків. Серед пропозицій колективу — налагодити адекватне бюджетне фінансування охорони здоров'я, не менше 10% від бюджету; передбачити в оподаткуванні експортно-імпортних операцій цільовий податок на закупівлю (10%), передбачити пільгове оподаткування підприємств, які відраховують кошти для закупівлі медикаментів тощо». 

Повідомлень про страйки лікарів у 1991-93 роках у «Криворожских ведомостях» не знаходимо. Натомість у двох статтях розкриваються деталі трансформації медичної системи міста. У №2 за 1992 рік вміщено стаття «Монополія на охорону здоров’я. Вона існує не лише в Інгульці». Автори — лікар, кандидат медичних наук І. Коваленко та лікар, депутат міськради М. Трофимов — критично відгукуються про керівництво підприємств, яке зацікавлене у «зведенні рукотворних пам'яток на фундаменті безгосподарності, подібних до будівництва 7-поверхової на 1000 відвідувань поліклініки в м. Інгульці з населенням 40 тис. жителів». При цьому, за даними міськздороввідділу, за 11 місяців 1991 року в місті було витрачено 12 млн 789 тис. рублів на будівництво об’єктів здоров’я, а при цьому цілі корпуси лікарень розвалювалися після 25-30 років експлуатації.

«За нестачі півтори тисячі лікарів по місту ніхто не думає про інтенсифікацію роботи лікаря й оплату праці по витратах, ніхто не думає про інтенсивне використання ліжок. Навіть за нашими «соціалістичними» нормами третина хворих не потребує стаціонарного лікування і перебуває там лише задля отримання лікарняного», — писали у виданні. 

Автори статті обстоювали доцільність відкриття приватних лікувальних закладів і при цьому розповідають кричущі факти про роботу 17-ї лікарні. Ще в листопаді 1987 року там проводилася комплексна перевірка. 

«Згідно з довідкою комісії, бувши тоді заступником міністра охорони здоров’я УРСР, Ю.Спіженко (нині міністр) інформував у пресі про «доручення забезпечити раціональне використання ліжкового фонду, підвищити якість діагностики і лікування, забезпечити достовірність звітної документації. Робота лікарні взята на контроль облздороввідділом», — писали у виданні. Чотири роки потому та сама комісія у тому самому складі з тими самими висновками і тим-таки доповідачем у грудні 1991 року провела виїзне засідання, але вже з акцентом на критику. 

Цей «показовий виступ», на думку авторів публікації, відбувся для того, щоб звинуватити в бездіяльності керівників підрозділів лікарні, незгодних із диктатом міськздороввідділу. «Як повідомлялося в попередній публікації («Криворожские ведомости», №16, 1991), 28 жовтня 1991 року в 17-й лікарні відбулася апаратна перестановка: звільнив займану посаду головлікар Лунякін А.О., а звільнене місце посів колишній його керівник Кукоба В.П., який допомагав йому в розвалі лікарні (до 1989 року — начальник міського відділу охорони здоров’я. — Авт.). Завідувачу неврологічним відділенням оголошено догану без згоди ради трудового колективу. Завідувач гінекологічним відділенням відмовився від займаної посади «за власним бажанням».
Головний висновок статті дуже відгукується зараз, 30 років потому: «Якби організацією охорони здоров'я займалися хворі, вони створили б лікувальні заклади місцевого (державного) відання, страхові за рахунок страхових внесків підприємств для своїх робітників та їхніх сімей, дозволили б здавати в оренду як цілі лікувальні підприємства, так і їх підрозділи, — передали б у власність приватних осіб, колективів та асоціацій. Має створюватися конкуренція, а хворий знайде собі найкращу лікарню, найкращого лікаря і знайде, як оцінити його працю».

Сьогодні в Україні триває медична реформа, яка передбачає децентралізацію і конкуренцію в наданні якісних медичних послуг. Звісно, у медичній сфері багато що потребує вдосконалення, але ми бачимо, що вона розвивається в напрямку, про який мріяли і боролися ще 30 років тому.