Криворізький драматург (до 100-річчя Є. С. Шевадзуцького)

Метою даного дослідження є розповідь про життя та діяльність цієї непересічної особистості в умовах Кривбасу другої половини ХХ століття.

Завдання:

– висвітлити життєвий шлях Є. Шевадзуцького у 1930-40-х рр. ХХ століття;

– дослідити його заслуги як новатора сфери обслуговування Кривого Рога;

– визначити роль автора у культурному житті краю як літератора і драматурга на прикладі його творчості.

Криворіжжя традиційно сприймається як край гірників і металургів, де все – наука, освіта, де в чому – і побут – підпорядковане важкій промисловості. Лише у кінці 1980-х років ставлення до нашого міста як до своєрідного промислового гіганта починає змінюватися: на базі музичного училища проводиться міжнародний фестиваль «Горизонти джазу», започатковують міжнародний конкурс баяністів-акордеоністів «Кубок Кривбасу», на гучних святкуваннях Дня міста виступають запрошені з Києва, Москви та Ленінграда артисти. У ХХІ столітті Кривий Ріг перетворюється на «Фестивальну Мекку України», тут буяє мистецьке життя. Але і у періоді 1944-1991 років наше місто не стояло осторонь від високого мистецтва ― працював театр, чия гастрольна карта охоплювала різні регіони СРСР, твори криворізьких митців демонструвалися на міжнародних та всесоюзних виставках. Саме на 1970-80-ті роки припадає час діяльності нашого земляка, чиї драматичні твори прославили Кривбас.

Євген Степанович Шевадзуцький ― один з небагатьох криворіжців, які практично усе життя віддали рідному місту. Він народився на старій Дзержинці у 1923-му році, але у 1941-му, під час призову до Радянської Армії, додав собі рік, щоб потрапити на фронт [24, арк. 2], а пізніше не став виправляти офіційні документи. Його батько, бухгалтер з ЖКО, у 1932 році покинув дітей та дружину і виїхав з міста. Мати ― лікпом (помічник лікаря, за сучасною термінологією ― фельдшер [20]) залишилася з трьома дітьми-хлопчиками на руках. Щоб допомогти родині, у 1938-му році, після закінчення 8-го класу СШ № 11, Євген іде працювати на шахту учнем електрика, продовжуючи навчання у вечірній СШ № 26 [24, арк. 1-2].

У липні 1941 року, разом з друзями ― призовниками 1922 року ― майбутній драматург іде до військкомату, де розповів про втрату паспорту, після чого був зарахований до лав Радянської Армії [20]. Десятикласника направили на навчання до Тбіліського військово-піхотного училища.

Необстріляним курсантом він приймає участь у боях на Санчарському перевалі (він опише ці події у книзі спогадів колишніх курсантів ТВПУ «Схватка с "Эдельвейсом"» [24, с. 1]). Склавши в липні 1942 року іспити і отримавши військове звання «лейтенант», Євген потрапляє на Брянський фронт, де командує взводом 45-мм гармат в 12-й мотострілецькій бригаді 11-го танкового корпусу, пізніше – мотострілецькою ротою.

Під час березневих боїв під Брянськом 1943 року Євген Степанович отримав серйозне поранення. Після одужання його направили у 55-й офіцерський полк запасу, де він сім місяців читав лекції з тактики та артилерійського озброєння німецької армії. 23 лютого 1944 року, дізнавшись про визволення Кривого Рогу, молодий викладач випросив у керівництва дозвіл відправитися на фронт. Вже в квітні він – заступник командира батальйону 714-го полку 395-ої Таманської дивізії [24, арк. 4-5]. Далі ― бої за Бердичів, вихід до Дністра, визволення Станіслава (нині – Івано-Франківськ), Калуша, Стрия. За героїзм Євгена Степановича підвищили у званні та нагородили орденом Червоної Зірки [5]. У серпні 1944 року 395-ту дивізію перекинули за Віслу, на Сандомирський плацдарм, де п’ять місяців ― до січня 1945-го – бійці тримали оборону. Тут його нагороджують орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, він отримує звання «капітан» [24, арк. 6-7].

12 січня дивізія переходить у наступ, в ході якого була визволена територія Польщі. З боями форсувавши Одер у районе м. Штейнау, дійшли до річки Нейсе, звідти ― до Потсдаму (передмістя Берліну). Перемогу молодий капітан зустрів у визволеній Празі. В березні Шевадзуцького призначають командиром учбової роти для підготовки молодших командирів [5].

Після війни дивізію переводять до Володимира-Волинського. Тут Шевадзуцький виконує обов’язки заступника командира учбового батальйону. У вересні 1945 року Євген Степанович під час відпустки у Кривому Розі зустрів студентку гірничого технікуму Аллу Миколаївну Угрінович, яка майже на півстоліття стала йому не лише дружиною, а й вірною помічницею у всіх справах ― друкувала його тексти, давала поради, підтримувала під час випробувань та народила коханому двох доньок [24, арк. 8-9].

У серпні 1946 року дивізію розформували, і родина Шевадзуцьких переїхала до рідного міста. Тут у Євгена Степановича почалися проблеми зі здоров’ям. Дві операції у Кривому Розі, госпіталь у Дніпропетровську, де з його тіла вийняли непомічений в медсанбаті осколок ― і, як наслідок, діагноз: інвалідність ІІ групи [24, арк. 9].

У 1946 році парторганізація Дзержинського району направила Шевадзуцького у торгівлю [29, арк. 1] ― його призначили директором так званого особгастроному (магазину, де можна було зробити покупки за комерційними цінами) [23, с. 4]. Під час голоду 1946–1947 років і карткової системи на продукти в подібних закладах можна було збагатитися, таке призначення ― вияв довіри до 23-річного фронтовика. І він її виправдав, саме тому, після тривалого лікування, його у 1949 році призначають завідуючим магазину № 21 відділу робітничого постачання РУ ім. Дзержинського.

Під його керівництвом магазин став кращим закладом торгівлі міста. Євген Степанович першим в Кривбасі почав застосовувати елементи самообслуговування ― сіль, мило, сірники та інший роздрібний товар викладався на окремі столики, тут же стояли тарілочки для дрібних грошей, щоб покупець сам міг оплатити товар. У 1966 році йому довірили один з найбільших магазинів міста ― № 44, «Горизонт». І знову нагороди, подяки, перемоги в районних і міських змаганнях. З’явилася фраза ― «Піду скуплятися до Шевадзуцького» [8]. У 1971 році ― новий виклик: Шевадзуцький прийняв щойно збудований комсомольсько-молодіжний магазин № 30 «Бригантина» (пл. Горького, 2, нині ― фірмовий магазин «Дніпро-М»), про який писали не лише в місцевій, а й в обласній та республіканській пресі [4; 18]. Спеціально для комсомолок-продавчинь була розроблена стилізована матроська форма ― сині берети, комір у смужку ― і одним з видів покарань стала заборона її одягати («списання на берег») [9]. Останнім місцем роботи досвідченого спеціаліста став магазин № 33 (пр. Миру, 35, нині – «Антошка») ― зразковий заклад торгівлі Кривбасу, який він прийняв у 1974 році.

І знову ― нові ініціативи: продаж товарів за попереднім замовленням, доставка продуктів додому, самообслуговування. Підсумок: численні грамоти, знаки Переможця соцзмагання 1972, 1973, 1976 і 1977 років, нагороди, премії [29, арк. 2-4]. Його кредо було таким: «На кожній роботі треба віддавати себе повністю, будь ти міністром чи двірником» [23, с. 5]. У 1978 році Євген Степанович вийшов на заслужений відпочинок.

Ще в 1957 році, одночасно з професійною діяльністю, Шевадзуцький звертається до творчості у якості автора фейлетонів, гуморесок, нарисів, підписаних псевдонімом «Євген Рій» [24, с. 10], що друкувалися в багатотиражці РУ ім. Дзержинського «Радянський гірник» та у «Червоному гірнику»; крім міської преси ― у обласних і всесоюзних виданнях (до 1983 року ― більше 100 публікацій) [27]. В основному ― мала форма, але є і три повісті ― пригодницька «Легенда про Амбу-Тор» (1959 рік), фантастична «Таємниця білого айсбергу» (1965 рік) та написана про партизан «Доля» (1961 рік), уривки з яких також виходили в періодичній пресі. У 1960-х роках літератор-початківець познайомився з відомим криворізьким письменником Панасом Ногіним, і, через нього, з колишнім криворіжцем, нині ― киянином, Дмитром Ткачем. Саме останній порадив Шевадзуцькому звернутися до драматургії [2; 8; 24, арк. 11]. Наслідком стали п’єси «Нащадки червоних людей» та «Зорі кривбасівські», поставлені самодіяльним колективом Палацу культури РУ ім. Дзержинського у 1966 році [3], у наступному, 1967 ― «Архімеди», також написана для самодіяльного колективу [8; 27, арк. 1]. Головний режисер міського російського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка розгледів потенціал «Архімедів» та надав допомогу автору-початківцю [3]. Разом з відомим драматургом, у той час ― режисером і завідуючим літературною частиною театру Гарольдом Бодикіним ― Шевадзуцький доопрацював п’єсу, переклав її російською; музику до твору написав викладач музично-педагогічного факультету КДПІ, в майбутньому знаменитий композитор Едуард Ханок, вірші ― дніпропетровський поет Вілен Канєвський [8; 11]. П’єса перетворилася на водевіль і отримала назву «Криворізькі Архімеди» [22].

У постановці Володимира Рябінова та з декораціями Володимира Снітка з сезону 1970―1971 років розпочалося сценічне життя твору [12]. «Архімеди» стали однією з візитівок криворізького театру, спектакль показували під час гастролей [14; 15]. Усього він витримав біля 140 вистав, а у 1976 році його поставив театр драми м. Лисьва (РРФСР, Пермська обл.) з новою назвою ― «Ох! Уж эти архимеды!» [19; 27, арк. 1]. І Шевадзуцький поринає в драматургію.

Другою роботою автора стала п’єса «Циганка з легенди», написана у співавторстві з Г. Бодикіним [28]. Гарольд Михайлович, чиї твори ставив не лише криворізький театр, допоміг Євгену Степановичу у літературній обробці тексту, давав поради щодо динаміки сцен. Основою твору стали ранні оповідання М. Горького «Макар Чудра» та «Старуха Изергиль» [2]. П’єсу, написану російською мовою, прийняв до постановки Запорізький український музично-драматичний театр [3]. Її переклали українською і поставили в сезоні 1971―1972 рр. З «Циганкою», до речі, пов’язана цікава історія ― російський варіант Шевадзуцький відправив на Одеську кіностудію, сподіваючись зацікавити когось з керівників або режисерів. Відповіді не отримав [23, с. 6]. Через п’ять років, у 1976, на екрани країни вийшов знаменитий фільм «Табор уходит в небо» (автор сценарію і режисер ― Еміль Лотяну). Сюжет базується на оповіданнях «Макар Чудра» та «Старуха Изергиль». Можливо, Лотяну бачив текст нашого земляка, і саме він наштовхнув його на створення сценарію та фільму, який вважається однією з перлин радянського кінематографу.

Третя робота, і перша, створена самостійно – лірична комедія «Прощальный ужин», поставлена у криворізькому театрі у сезоні 1973―1974 рр. [27, арк. 1; 9].

Написана у 1974 році п’єса «Найдёныш» була прийнята до постановки Волгоградським драматичним театром ім. М. Горького, проводилися репетиції, але прем’єра так і не відбулася – завадили проблеми з капітальним ремонтом будівлі, через що строки випуску переносилися, і, врешті-решт, твір зняли з репертуарного плану [26; 27, арк. 1].

Перебуваючи в пошуку нових тем, Євген Степанович звертається до історії Криворіжжя. У 1977 році, до 60-річчя радянської міліції, він підготував драму «Семь дней уездной милиции» [10], в якій розповідається про один з епізодів часів визвольних змагань ― повстання кіннотників бригади ім. Якіра Червоного козацтва проти радянської влади на початку березня 1920 року, коли загін колишнього штабс-капітана Шаповала захопив Кривий Ріг. Автор дещо заретушував імена (так, Матвій (Мойсей) Янов став Ясновим) і, звичайно, змінив акценти, але це був твір з місцевої історії. Під час прем’єри відбулося нагородження ― Шевадзуцький і режисер-постановник Анатолій Галімон отримали відзнаки «Відмінник міліції», актори – грамоти і подарунки [21].

Наступним великим успіхом Євгена Степановича стала драма «Пока бьётся сердце», присвячена подвигу учнів СШ № 15 ― членів підпільної групи М. Решетняка. Виставу представив криворізький театр у сезоні 1985-1986 років [7; 16].

Останньою роботою драматурга стала п’єса «Малоросійський Колумб» [23, с. 6-7], в центрі якої ― ініціатор розробки залізних руд на Криворіжжі ― О. Поль. Твір був написаний ще у 1987 році, але шлях до сцени був тернистим ― від автора постійно вимагали внесення поправок, змін; та, не зважаючи на проблеми, вона з’явилася на криворізькій сцені у сезоні 1991-1992 років у постановці А. Дудки з В. Короленком та В. Полубоярцевим у ролі Поля [6; 17].

Не все, написане драматургом-аматором, було поставлене. Так, не побачила сцени п’єса «Криворожское знамя» (нім. «Die Fahne von Kriwoj Rog», 1988 р.) [1]. Твір був перекладений німецькою мовою, але так і не дійшов до глядача ― змінився час. Не побачили глядачі п’єсу «Бумеранг» про «Криворіжсталь», не реалізували водевіль «Династия его Величества» (1970 р.) [25] з музикою Е. Ханка і віршами В. Канєвського та інші проєкти.

За свої заслуги перед Криворіжжям і на ниві письменства (керівник секції драматургії у літературній секції «Рудани», автор творів, поставлених на професійній сцені, і не лише в Кривому Розі, патріот свого міста, якому він присвятив більшу частину своїх робіт), і серед сфери обслуговування (багаторічний директор магазинів, керівник-новатор, який по-справжньому турбувався про покупців) він заслуговує на те, щоб його пам’ятали у місті. Можливо, ім’я Шевадзуцького отримає одна з вулиць Кривого Рогу, адже він не на словах, а всім своїм життям довів, що Кривий Ріг ― місто не лише гірників і металургів, а й талановитих митців та справжніх патріотів, для яких Кривбас ― дійсно мала Батьківщина, яку потрібно любити.

ДЖЕРЕЛА та ЛІТЕРАТУРА:

1. Jewgenij Schewadsuzkij. Die Fahne von Krivoj Rog (машинопис). Krivoj Rog. 1988. 36 арк. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. КДФ -17354.

2. Азаркін С. Драматург з гірничого краю. Україна. 1978. № 35. С. 7.

3. Азаркин С. Самодеятельный драматург. Днепровская правда. 1978. № 3. С. 4.

4. «Бригантина» напинає вітрила. Червоний Гірник. 1971. № 87. С. 1.

5. Военный билет офицера. 1945 г. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. КДФ-17342(4).

6. Гречанка Л. Сьогодні у Криворізькому. Шахтар Кривбасу, 02.11.1991. С. 2.

7. Гусейнов Г. П’ять полум’яних гвоздик. Червоний Гірник. 1985. № 38. С. 4.

8. Данилов А. Его горизонты. Советская торговля. 1969. № 55. С. 4.

9. Данилов А. Размышления после премьеры. Советская торговля. 1973. № 65. С. 4.

10. Жовтяк М. На сцене – наш современник. Советский милиционер. 1977. № 58. С. 4.

1. Кальченко Ю. Народження вистави. Культура і життя. 1970. № 30-31. С. 7.

2. Колтенюк К. «Криворожские Архимеды». Советская Башкирия. 1972. № 175. С. 4.

3. Малахатка К. Не тільки з піснею. Червоний Гірник. 1978. № 152. С. 4.

4. Озеран В. «Криворізькі Архімеди». Молодь Черкащини. 1970. № 92. С. 4.

5. Петрова И. 12 дней – 27 спектаклей. Калининградская правда. 1970. № 135. С. 4.

6. Піддубняк В. На сцені – героїка. Червоний Гірник. 1985. № 60. С. 4.

7. Серпень Л. «Малоросійський Колумб». Червоний Гірник. 1991. № 214. С. 3.

8. Степура В. Полны тепла его глаза. Днепровская правда. 1976. № 90. С. 3.

9. Сушкевич В. «Криворізькі Архімеди» на Уралі. Червоний Гірник. 1977. № 37. С. 4.

10. Сушкевич В. Криворізький драматург. Зоря. 1978. № 41. С. 4.

11. Сушкевич В. Четверта п’єса. Червоний Гірник. 1977. № 234. С. 4.

12. Хоменко А. «Криворізькі Архімеди». Зоря. 1970. № 58. С. 4.

13. Шевадзуцкая А. Шевадзуцкий Евгений Степанович, драматург (рукопис). 10 с. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. КДФ-22314.

14. Шевадзуцкий Е. Автобиографический очерк (машинопис). Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. 11 с. КДФ-13402.

15. Шевадзуцкий Е. Династия его Величества (машинопис). Кривой Рог. 1970. 52 арк. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. КДФ-20445.

16. Шевадзуцкий Е. Найдёныш (машинопис). Кривой Рог. 1974. 69 арк. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. КН-48070/Арх-24926.

17. Шевадзуцкий Е. Публикации (машинопис). 9 арк. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. б/н.

18. Шевадзуцкий Е. Цыганка из легенды (машинопис). Кривой Рог. 1970. 58 арк. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. КН-35327/К-1556.

19. Шевадзуцкий Евгений Степанович (машинопис). 4 арк. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. б/н.

Джерело: Чубенко А. Є., головний зберігач фондів; КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР. КРИВОРІЖЖЯ: ПОГЛЯД У МИНУЛЕ... VIII - мі Історико-краєзнавчі читання ТОМ 2(Кривий Ріг, 14 квітня 2022 рік)