Звідки походить назва Кривий Ріг і чому Саксагань сховали під землею: історія Галковського рудника

Під дорогою досі проходить старе русло Саксагані

Сьогодні біля колишньої зупинки «Шахта Артем-1» складно уявити, що під асфальтом колись текла справжня річка. Цей відрізок Саксаганського району здається звичайним — дорога, лінія тролейбуса, кілька старих дерев. Але саме тут, під насипом, збереглося старе русло Саксагані, яке ще пів століття тому формувало величезну вигнуту долину, відому серед місцевих як Галковський кут. На старих мапах її вигин нагадував підкову — і саме ця природна форма багато років визначала ландшафт місцевості.

Краєзнавець Едуард Дворчук, який досліджує історію Криворіжжя, пояснює, що річка тут буквально проходила під ногами:

«От на цьому місці ми стоїмо прямо на Саксагані. У п’ятдесяті її пересипали, зрізали петлю — три кілометри річки зникли. А на тому місці проклали дорогу».

Разом із тією частиною, яку засипали, скоротили ще два кілометри далі — у так званій Диконській петлі. До цього моменту уздовж річки стояли хатини, городи, фруктові дерева. Це була частина старого селища Мудрьона, яке колись простягалось набагато далі, ніж тепер, — від нинішньої Мудрьоної аж до шахти Артем-1.

Після зникнення річки це життя припинилось. Під її дном виявили багаті пласти заліза — і саме вони визначили подальшу долю території. Для Радянського Союзу головним завданням був видобуток, тому річка виявилася зайвою.

«Інженери вирішили, що річка не потрібна, — каже Дворчук. — Руда цінніша».

Потік сховали в бетонний тунель під землею. Таким чином Саксагань залишилась живою, але невидимою. Відразу після цього почався активний видобуток руди.

Через кілька років там, де колись текла вода, проклали транспортну артерію. У 1960-х і 1970-х дорогою, створеною поверх річки, їздили рейсові автобуси й тролейбуси на північні рудники через територію рудника Кірова. Уздовж траси ще й досі стоять старі бетонні опори — єдині свідки колишньої лінії, за якою свого часу проходив тролейбусний маршрут.

Навіть сьогодні, якщо відійти від дороги вбік, добре видно обриси давнього берега — згини ґрунту, зсуви, перепади висот, що нагадують колишнє русло. Едуард Дворчук розповідає, що такі сліди річки можна знайти навіть у товщі землі: вони продовжують позначати шлях води, якої більше не видно.

«Коли річку сховали, відкрились рудні пласти. Видобуток іде досі — територія працює й сьогодні», — підсумовує гід.

Краєзнавець стоїть просто над старим руслом. Тут, під шаром дороги, усе ще тече Саксагань — схована, але жива річка, яка продовжує рухатись під землею.

Руду тут могли видобувати ще за дві тисячі років до Поля — за часів скіфів

Галковський рудник вважають одним із найстаріших у Кривому Розі. Його історія почалася ще в 1887 році, коли на цих землях розпочали промисловий видобуток залізної руди. Проте, за словами краєзнавця Едуарда Дворчука, історія місця значно глибша, ніж це випливає з офіційних дат.

«Галковський рудник — саме тут були надзвичайно багаті поклади заліза», — наголошує дослідник.

Ці поклади входять до Саксаганського пласта №2, який розробляють і сьогодні. Біля місцевості, де раніше проходила річка, зараз працює велике підприємство — «Рудомайн». Дворчук говорить, що це безпосереднє продовження історії, якій понад сто тридцять років:

«Навіть сьогодні тут працюють, добувають руду. Це та сама ділянка, де починали в ХІХ столітті».

За археологічними та геологічними спостереженнями, видобуток на цій території міг розпочатися ще до появи промислових печей — за часів скіфів. У породах трапляються сліди стародавніх шурфів, через які циркулювало повітря, а також вирізані вручну виїмки в камені. На поверхні видно темно-червоні плями окисненого заліза, що збереглися впродовж століть.

Гід додає, що Галковський рудник тісно пов’язаний з історією великої родини поміщиків Галковських, на землях яких і почали перші системні розробки. Саме вони дали старт місцевому промислу, що згодом перетворився на потужне підприємство.

«Кривий Ріг у буквальному сенсі виріс із таких місць. Звідси почалась історія нашого промислового міста», — говорить гід.

І коли вітер здіймає червоний пил над крутими схилами колишнього рудника, здається, що він несе в собі пам’ять усіх, хто колись шукав тут залізо, — від давніх скіфів до сучасних гірників.

Можливо, саме тут з’явилась назва міста

На схилах старого Галковського рудника досі помітна природна форма місцевості. Саме цей вигин, який називали Галковським кутом, Едуард Дворчук вважає одним із головних доказів версії походження назви міста.

«Річка тут утворювала величезну петлю — буквально гігантську. Вона врізалась у тверді породи, відштовхувалась і знову з’єднувалась. Між двома її руслами залишався вузенький перешийок — усього метрів сто п’ятдесят», — пояснює краєзнавець.

На вершині цього високого мису стояла садиба Галковських, а навколо розкривалася широка долина. Але головне, говорить Едуард Дворчук, не будинок, а саме форма річки — її подвійний вигин, який і міг стати основою для топоніма Кривий Ріг.

«Можливо, що саме Галковський кут — це і є урочище Кривий Ріг. Таку версію першою висловила Людмила Похитун, потім із нею погодився Денис Шаталов — і вона має документальні підтвердження», — переказує гід.

Дослідник додає, що ця думка виникла після роботи з історичними картами XVIII століття. Саме вони показали, що старий вигин Саксагані був не там, де нинішня річка, а вище за течією — якраз на території теперішнього рудника.

«Якщо подивитись на старі плани, видно: місцевість сама має “ріг”, який дав назву Кривому Рогу», — підсумовує він.

Таким чином, за однією з найпереконливіших версій, назва Кривий Ріг походить від Галковського кута, де річка двічі огинала кам’янистий виступ і повертала сама в себе. Звідси назва перейшла на урочище, а згодом — на поселення нижче за течією.

Не Дубова балка: перші знайдені поклади залізної руди

У міських легендах розповідають, що Олександр Поль уперше звернув увагу на руду в Дубовій балці. Але в геологічних описах ХІХ століття події розгорталися зовсім в іншому місці — поряд із Галковським кутом, на схилах Саксагані, де згодом з’явився рудник.

«Фукс у своїх звітах писав, що Поль руду знайшов не в Дубовій балці, як це часто повторюють, а тут — в околицях Галковського кута», — розповідає Дворчук.

За його словами, неподалік від цього місця була скеля, яку місцеві називали Орлине гніздо.

«От тут, біля Орлиного гнізда, Поль уперше натрапив на залізо. Звідси, власне, бере початок історія Криворізького залізорудного басейну», — каже краєзнавець.

Це стало відправною точкою для подальших пошуків і підтвердження, що тут, під шаром землі, сховані потужні поклади заліза.

Дворчук додає, що в геологічних записах Фукса вказано конкретно: «у маєтку Галковських», тобто на землях, які тоді належали власникам майбутнього рудника. Саме тому ця ділянка вважається першим зафіксованим місцем виявлення криворізької руди.

Ці факти змінюють традиційне уявлення про точку відліку історії Кривого Рогу. Замість Дубової балки — вузький перешийок Галковського кута, розорана долина колишньої Саксагані, поблизу якої люди вперше звернули увагу на червонуватий камінь у землі. І саме цей камінь згодом став символом усього Кривбасу.

На цьому місці стояв маєток Галковських

Родина Галковських належала до старовинного місцевого дворянства. Вони оселились на землях поблизу Саксагані наприкінці XIX століття. Галковські володіли великими угіддями вздовж річки, і на одній із цих ділянок Галковського кута постала їхня садиба.

Краєзнавець Едуард Дворчук розповідає, що власники маєтку мали розвинений естетичний смак і добре розуміли мальовничість місця.

«Будинок стояв високо, просто над долиною. Це був справжній оглядовий майданчик — видно було всю Саксаганську долину», — говорить він.

Від величної садиби нині не лишилося й сліду, але рельєф місцевості зберіг контури колишнього двору — вирівняну ділянку на верхівці пагорба та рештки підпірних стінок. Біля підніжжя проходила стара дорога, яка колись перетинала річку кількома мостами: двома пішохідними й одним автомобільним. Цими дорогами щодня ходили мешканці Севастопольської вулиці та робітники рудника.

«Тут, унизу, під горою, ще до війни стояв невеликий пішохідний міст, — уточнює Дворчук. — А вже після війни, 1949 року, звели кам’яний. Ним їздили автобуси на селище Артема».

Цей міст проіснував до середини сімдесятих і зник під час чергової реконструкції, коли русло остаточно засипали. Саме тоді місцевість набула сучасного вигляду — із прямими дорогами, насипами та транспортною лінією.

Поруч із мостом звели промислові будівлі, серед яких вирізнялась електростанція рудника, зведена ще в 1914 році. Фасад із червоної цегли мав елементи модерну, а інтер’єр прикрашали кольорові вітражі та ковані сходи.

«Це була дуже красива споруда, — розповідає краєзнавець. — На колонах стояли декоративні жабки з яскравими зеленими очима».

Тоді електростанція забезпечувала енергією весь рудник і вважалася зразковою для свого часу. Поряд із нею розташовувалось розворотне кільце — кінцева зупинка місцевих маршрутів, якими працівники щодня добирались на шахти.

Разом із промисловістю розвивалась і житлова забудова. Старі вулиці — Севастопольська й Льотчиків — з’явилися ще в 1930-х. На німецьких повітряних знімках 1941 року видно, що ці вулиці вже були густо заселені. Після Другої світової війни неподалік побудували комплекс — їдальню рудника №3 та великий магазин. Таким чином, у повоєнні роки місцевість рудника стала осередком робітничого повсякдення: тут відпочивали, працювали, чекали транспорт.

Рудник розрісся настільки, що став окремим районом

Історія Галковського рудника — це шлях від поміщицького промислу до великого промислового центру, який згодом фактично перетворився на окремий мікрорайон Кривого Рогу. Краєзнавець Едуард Дворчук підкреслює: цей рудник мав кілька виразних періодів розвитку — дореволюційний, довоєнний і післявоєнний.

«Для історії Галковського рудника важливо розуміти, що від початку вся інфраструктура — кар’єри, житлові будинки, промислові споруди — зосереджувалась на пагорбі, де стояв маєток, — пояснює краєзнавець. — А вже в радянські часи, напередодні війни, рудник почав розростатися за межі пагорба: забудовувалась вулиця Севастопольська, з’явились перші робітничі квартали».

У післявоєнні роки рудник розбудовується до небачених раніше масштабів. Це вже 1950-ті роки — час відбудови, коли Кривбас потребував величезних обсягів руди. Територія розширювалась, навколо шахт швидко зводили житло, адміністративні будівлі, клуби, їдальні. Найпотужнішою точкою видобутку стає шахта «Артем-1», яку тоді вважали зразковою для всього Кривбасу. Її копер височів над цілим районом і став орієнтиром для околиць.

«Шахта “Артем-1” була найбільшою на руднику, — розповідає краєзнавець. — Це роки великої реконструкції — тоді підприємство досягло піку своєї потужності».

Щоб підняти обсяги виробництва, поруч почали будівництво другої — “Артем-2”, яка використовувалася як рудопідйомна. З обох шахт вивозили сотні тисяч тонн руди — вона йшла до збагачувальних комбінатів і доменних печей у центрі країни.

У ці ж роки сформувався житловий масив, який і сьогодні криворіжці називають селищем Артема.
На місці колишнього рудника виникла повноцінна міська структура — із площею, транспортними лініями.

«Колишня вулиця Мелешкіна, нині Володимира Великого, забудована на початку 1950-х, — каже гід. — Від неї починається головна площа при Палаці культури, серце великого житлового масиву імені Артема».

Відразу після відкриття другої шахти на десятки кілометрів розійшлась тролейбусна лінія, що проходила колишнім руслом Саксагані. Уся історія Кривого Рогу з’єднана історією цих рудників. Завдяки їм маленьке поселення перетворилось на велике промислове місто.

«Ми із “Першим Криворізьким” зняли вже кілька сюжетів про рудники Кривого Рогу, і будемо продовжувати, — каже Едуард Дворчук. — Уся історія нашого міста пов’язана саме з ними. Колись Кривий Ріг був невеликим, а завдяки цим копальням став тим велетнем, у якому сьогодні живемо».