Поетичний літопис Кривого Рогу: образ української душі у віршах промислового міста

Поетичний літопис Кривого Рогу: образ української душі у віршах промислового міста

Три криворізькі поети, що мали нелегкий життєвий шлях, та попри все боролися за національні ідеї.

Микола Миколаєнко, Михайло Пронченко та Яр Славутич — троє цих визначних криворізьких поетів об’єднані глибокою любов’ю до Батьківщини та самовідданістю в боротьбі за цінності української культури. Їхня творчість — це невичерпне джерело натхнення для тих, хто прагне розуміти й цінувати велику спадщину криворізької літератури.


Микола Миколаєнко


Талановитий український літератор і патріот народився 5 грудня 1919 року на Криворіжжі, в селі Мар’янівка. Свою творчу стежку він розпочав ще до важких часів Другої світової війни. Після закінчення війни він оселився в Кривому Розі, де прожив до 60 років. На прохання history.1kr.ua головний зберігач фондів Криворізького історико-краєзнавчого музею Андрій Чубенко повідомив: у віці 60 років Микола переїхав до Дніпра, де й жив надалі.

Фото: Микола Миколаєнко з кузиною Надією Філенко, поетесою з Кривого Рогу, 2011 (фото з архіву Криворізького історико-краєзнавчого музею)
Уся творчість Миколи Миколаєнка — це глибокі роздуми про долю України. Він відстоював українську мову, боровся проти русифікації та порушував питання про національну самостійність країни у своїх творах. Навіть після того, як прізвище його брата змінили з Миколаєнка на Ніколаєнка у зв’язку з політичною ситуацією того часу, Микола залишився вірний своєму рідному прізвищу, уособлюючи справжню національну гідність.

«Рідна мова — нації основа»
Нам бути чи не бути? Це — питання мови.
Життя чи нагла смерть судились їй відтак?
Не треба, люди, супить запитально брови
чи в зорі світлім тамувати переляк.
Ми давні носії трипільської культури,
попереду цивілізацій всіх були.
То чом тиняємось зневажені й понурі,
немовби щойно вибрались з глухої мли?
Учімо рідну мову, що така красива,
її хотіли знищить люті вороги.
І що ж підказує нам щиро мудрість сива?
Ретельно мову вчіть, на всю глибінь снаги!
Якщо не ми, хто збереже нам нашу мову?
Нищителі їй смерті зичать залюбки.
Століттями було це й почалося знову.
Невже ж нам не болить? — знущаються віки!
Утратить мову — ніби розіпнути Бога,
а наша мова — то священне джерело.
Шле сірий кардинал безодню їй в дорогу…
Пильнуймо, що у безвість мову не звело!

Київ, 2013
Його вірші підпадали під цензуру і не друкувалися протягом тривалого часу через націоналістичні та патріотичні мотиви, які не відповідали офіційному ідейному напряму влади. Лиш у 1991 році, після здобуття Україною незалежності, його перший вірш «Перед пам’ятником Шевченкові» опублікували. Поетові на той час було 72 роки. Микола Антонович був не лише творцем, але й свідком важких періодів історії України як людина, яка пережила Голодомор та інші випробування. Своїми спогадами про Голодомор Микола Миколаєнко поділився у віршах, у яких висловив враження від того важкого періоду в історії України.
«Не має глузду Україна?»
Не їм, не п’ю, і світ мені немилий,
живу сто літ, а краще б і не жив:
стирчали завжди проти мене вила,
невже таку державу заслужив?
Голодомор, нічні арешти, війни,
безпаспортний режим для кріпаків…
Життя нам снилося казково-мрійне,
в удавці кожен лиш ридав і скнів.
Все повторилось, як біда велика…
Немає винних.
А вони ж то є!
От ситуація: смішна?
Чи дика?
Вона сковеркала життя моє.
Коли ж до глузду прийде Україна,
коли народиться в ній Вашінгтон?
О, на поверхні закипає піна…
То влада?
А чи совість і закон?
Січеслав, 2015

Він продовжував писати, поки дихав, а остання книжка «Гірко!..» побачила світ за місяць до його смерті.
Поет Микола Миколаєнко збагатив своїм внеском літературну спадщину, а його твори служать не лише джерелом національної гордості, а й демонстрацією долі українського народу на прикладі життя талановитого поета.
«Мандрівка на базар»
Вранці — на базар!
В далекий Кривий Ріг.
Купить тато в позлітках цукерок,
коників-медяників…
Не їхать — гріх:
я ж везу відерце красноперок.
Купить рибок хтось — красивих, ще живих,
а чи обміняю на сопілку.
Тато виторгує віжки, вила, штих,
петриківську писану тарілку.
Цукру, солі, соди купимо — й назад,
у село над синьою рікою.
Мама порадіє за квітчастий плат,
лагідно обійметься зі мною.
Спочивають, ремигаючи, воли,
що тягли гарбу зі свіжим сіном:
його дорого одразу ж продали,
на додачу узяли й павліна.
Справжня казка — ці поїздки в Кривий Ріг:
стільки див натрапиш на базарі!
Всюди, де не глянь, — співний достатку ріг,
і живеш ти в сонячній омарі.
Січеслав, 2015

 

Михайло Пронченко


Український поет і публіцист народився 5 грудня 1909 року в селі Апостолове на Криворіжжі. З великим ентузіазмом до слова і патріотичними переконаннями він почав літературний шлях у віці 16 років — опублікував свою першу книжку «Штурмую надра» в Харкові, що отримала схвальні відгуки Миколи Хвильового і Дмитра Яворницького.

 

Фото: Михайло Пронченко у творчій задумі. Апостолове, 1940 (фото з архіву Криворізького історико-краєзнавчого музею)

Фото: Сторінка газети «Кур’єр Кривбасу», червень 1993 року

Фото: Сторінка газети «Кур’єр Кривбасу», червень 1994 року

Фото: Сторінка газети «Кур’єр Кривбасу», осінь 1994 року


Проте життя Михайла Пронченка було наповнене випробуваннями та репресіями. У 1933 році радянська влада його заарештувала за вірш «Забирали останню зернину» і відправила на семирічне заслання в Казахстан.

Фото: Сторінка газети «Кур’єр Кривбасу», червень 1993 року


Повернувшись у 1940 році, він активно долучився до літературного життя Кривого Рогу, зокрема став редактором україномовної газети «Дзвін».

Фото: Микола Чабан — про Анатолія Пронченка в газеті «Кур’єр Кривбасу» за квітень 1993 року (фото з архіву Криворізького історико-краєзнавчого музею)

Фото: Вірш, написаний у засланні в Тахтамигді в 1939 році (фото з архіву Криворізького історико-краєзнавчого музею)

Фото: Сторінка газети «Кур’єр Кривбасу», червень 1993 року
У період німецької окупації Кривого Рогу, протягом жовтня — листопада 1941 року, Михайло працював головним редактором місцевого часопису «Дзвін». У цей час він активно розміщував матеріали про життя та діяльність видатних особистостей, таких як Микола Хвильовий, Симон Петлюра, Євген Коновалець, а також висвітлював події, пов’язані з урядом Української Народної Республіки та національно-визвольними змаганнями 1917–1921 років.
Крім того, у часописі він публікував і власні патріотичні вірші, які написав під час заслання та видав окремою книжкою «Кобза» в 1941 році в Кривому Розі. Також були опубліковані його історичні нариси «Жовті Води», «Святослав-Завойовник», «Іван Сірко», мемуарні та біографічні розповіді «Академік Дмитро Яворницький» і «Молода сила». У той період він виступав і в ролі драматурга, написавши історичні п’єси «Мазепа», «Тарас Трясило» та «Байда». Доля цих творів залишається невідомою, виявлено лише невеликий уривок з історичної поеми «Тарас Трясило», який був опублікований у літературному додатку «Меч» до газети «Дзвін» у листопаді 1941 року.
Виникає питання: чи міг поет взаємодіяти з нацистами? Андрій Чубенко, головний зберігач фондів Криворізького історико-краєзнавчого музею, розповів про записи Сергія Завгороднього — поета, який добре спілкувався з Михайлом і двічі обирався головою Дніпропетровської обласної спілки письменників України. Він писав, що ніякої співпраці з нацистами не могло бути. Тоді в Кривому Розі вже діяло підпілля Організації українських націоналістів (ОУН), і Пронченко був його учасником.
Позиція редакції часопису «Дзвін» і самого редактора не влаштовувала новий окупаційний режим, тому німецький відділ пропаганди втручався в його діяльність. З приїздом цивільного німецького управління наклепи та провокації спрямовувались проти місцевих українських активістів. Михайла Пронченка відсторонили від редакторської посади у «Дзвоні». Недруги поета почали злісну кампанію навколо його імені, і на митця напали з різних боків. Гітлерівців засипали доносами: поет — єврей, він працює на Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС), пригадали йому антигітлерівські вірші на сторінках «Червоного гірника» у червні — липні 1941 року. Газета «Дзвін» навіть опублікувала анонімну статтю «Пронченко без маски», де його називали зрадником і запроданцем.
Михайло Пронченко виїхав у Дніпропетровськ, намагаючись виправдатися, привіз газету зі статтею «Кому потрібен такий “Дзвін”?» і розповсюдив її в Кривому Розі. Проте це не допомогло, а лише розгнівало нацистів. Разом із криворізькими оунівцями поета затримали в лютому 1942 року.
Трохи згодом німецькі нацисти розстріляли їх за український націоналізм, який самі використовували як інструмент для досягнення своїх стратегічних цілей в Україні. Німецька пропаганда активно використовувала ідеї українського націоналізму для легітимізації окупації та залучення місцевого населення. Поширювались листівки, газети та радіопередачі, за допомогою яких намагалися створити враження, що нацисти підтримують інтереси українців. Також німецька армія формувала підрозділи з місцевих жителів, включаючи більшість із західних регіонів України. Ці підрозділи використовувалися для служби на фронті та під час охорони окупованих територій. Загалом, хоча нацисти спробували експлуатувати український націоналізм, спротив місцевого населення та лідерів ОУН допоміг зберегти стійку національну самосвідомість.
Під час страти, за свідченням очевидців, Михайло Пронченко співав «Ще не вмерла Україна». Після розстрілу поета з іншими страченими скинули в шурф шахти №5. Тепер там встановлено пам’ятний знак.

Вірш, написаний перед розстрілом
Не треба нам нічого від життя —
Ні почестей, ні грошей, ані слави.
Лише Держави треба вороття —
Святої Української Держави!
Ми диханням зігріємо себе,
Із себе сил добудемо козачих, —
Та вже ніколи небо голубе
Над долею Вкраїни не заплаче.
лютий 1942

Фото: Вірш сина Михайла, Анатолія, який він присвятив татові (фото з архіву Криворізького історико-краєзнавчого музею)

 

Фото: Сторінка газети «Кур’єр Кривбасу», червень 1993 року


Яр Славутич


Справжнє ім’я — Григорій Жученко. Визначна особистість, український поет, народився 11 січня 1918 року на хуторі Жученки біля села Гурівка, що під Кривим Рогом. Його життєва історія наповнена драмою та відданістю ідеалам. Від примусової колективізації та розкуркулення в 1932 році постраждала сім’я поета. Родина Жученків відмовилась приєднатися до колгоспу, і це призвело до непосильного додаткового «плану до двору», який було неможливо виконати: м’ясо треба було передати державі на 15 місяців уперед. Унаслідок цього 14-річного Григорія та його батька однієї ночі арештували, матір із доньками вигнали з хутора, хутір повністю зруйнували, а власність сім’ї розподілили між сільськими активістами.
Дорогою на заслання хлопець на ходу вискочив з потяга через отвір, прорізаний у стелі дірявого товарного вагона, і врятував своє життя. Враження від побаченого вдома були гіркими: в Україні розпочався голод, а більшовицька вакханалія тривала. Ледве знайшовши матір, молодших сестер і діда в сусідньому селі Гурівці, Григорій продовжив свій шлях.


Фото: Яр Славутич і його підпис (фото з архіву Криворізького історико-краєзнавчого музею)
Молодий Яр разом із дідом і молодшою сестрою вирішив утекти від політичних переслідувань і вирушив до тодішнього селища Червоний Шахтар, після перейменування в 1987 році — Вільне. Яр завершив шкільну освіту і продовжив навчання в Запорізькому педінституті.

Фото: Сторінки журналу «Літературна Україна» про Яра Славутича, січень 1993 року (фото з архіву Криворізького історико-краєзнавчого музею)
Почалася Друга світова війна, і Яр Славутич приєднався до національно-українського загону на Волині, де служив у Волинській Січі. Саме там він зустрів свою майбутню дружину, історія якої, на жаль, стала основою його відомої поеми «Донька без імені». За сюжетом під час війни палає село, у якому з немовлям була дружина солдата, що захищав Батьківщину, і солдат не встигає врятувати жінку з дитиною. Це насправді сталося з його дружиною Уляною та їхньою щойно народженою донькою — Яр не встиг врятувати їх зі слобідки, яку підпалили німецькі окупанти.

Фото: Вірш «Повернення», часопис «Вежа», 2000 (фото з архіву Криворізького історико-краєзнавчого музею)

У 1945–1946 роках письменник став слухачем Українського вільного університету в Аугсбурзі та приєднався до формування Мистецького Українського Руху (МУР). Тоді ж побачили світ його перші поетичні збірки «Співає колос» (1945) і «Гомін віків» (1946). Яр Славутич очолював редакцію журналу «Заграва» в Аугсбурзі та пізніше працював у редакції часопису «Арка» в Мюнхені.
У 1948 році він узяв шлюб із Вірою Цибар, що була родом із Мелітопольщини. Того самого року вийшла третя поетична збірка Славутича — «Правдоносці». З 1949 року письменник разом із дружиною оселився в Сполучених Штатах Америки, у Філадельфії, де викладав українську літературу в суботній та вечірній школах і працював у видавництві.
У 1950 році в Німеччині вийшла його четверта збірка «Спрага», а в США був опублікований критичний огляд «Модерна українська поезія: 1900–1950». З 1953 по 1955 рік Яр Славутич навчався в Пенсільванському університеті, здобув ступінь магістра з української літератури в 36 років — у 1954 році, доктора філософії — у 1955 році, брав участь у наукових конференціях і міжнародних конкурсах.
У 1955–1960 роках поет працював викладачем в Американській військовій школі мов у Каліфорнії. У цей період вийшла книжка «Розстріляна муза» (1955), присвячена видатним українським митцям, що потрапили під репресії.
1960 року Славутич переїхав до Канади, де понад два десятиліття працював професором української літератури Альбертського університету. У цей час видавав свої поетичні твори.
Праця «Українська література в Канаді» є результатом його досліджень і важливим внеском в українську літературу в еміграції. Яр Славутич отримав багато нагород за свої твори, які висвітлюють теми незалежності України та культурного самовизначення. Життя Яра Славутича в Червоному Шахтарі й подальша його кар’єра служать прикладом великої сили духу та відданості українським ідеалам.

Фото: Про «Капітальну працю Яра Славутича» в журналі «Кур’єр Кривбасу», вересень 1994 року

Фото: Вірш, присвячений Чорноволу, надрукований у газеті «Кур’єр Кривбасу», вересень 1994 року

Не менш цікавим поетом є Володимир Михайличенко, найвідоміший шістдесятник Криворіжжя.

Усі першоджерела, на які history.1kr.ua посилається в матеріалі, надав Криворізький міський історико-краєзнавчий музей. Ознайомитись із ними можна, звернувшись до співробітників музею або написати авторці матеріалу.

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Додати коментар

Поділитися у соцмережах

Пов’язані матеріали

Фото на тему

Мінеральна вода "Криворізька"

Коментарі до статті

Немає комментарів

Додати коментар

Вас може зацікавити

Олександр Поль: найвідоміша історична постать, першовідкривач руди?

Що Ви знаєте про Олександра Поля, пам’ятник якому є у сквері Центрально-Міського району? Саме йому криворіжці завдячують першому практичному застосуванню руди і залученню капіталу у нікому тоді нецікаве містечко. Протягом життя Поль мав колосальні статки, а помер майже банкротом. Як жив Олександр Поль - у матеріалі history.1kr.ua

Візирка: історія унікального природного заказника Криворіжжя

Візирка — найбільший ландшафтний заказник на Криворіжжі, який знаходиться в Інгулецькому районі Кривого Рогу

Кафе «Поплавок»: розквіт, занепад і невдала реконструкція

У 1960-х роках жителі й жительки міста любили проводити вечори у незвичайному для Кривого Рогу кафе на воді. У «Поплавку» грала жива музика й сяяли вогні, замовити столик на вечір було вкрай проблематично, — кафе на воді у XX столітті в Україні були справжньою рідкістю