Ставлення радянської влади до української інженерно-технічної інтелігенції у 20-х ― поч. 30-х рр. ХХ ст. на Криворіжжі

Інтелігенція як носій національної свідомості, державницьких традицій й морально-етичних цінностей народу, є тією інтелектуальною силою, на основі якої базується і формується держава. Відповідно вона є превентивною ціллю для тоталітарних режимів, оскільки інтелігенція виступає мислячо-активною складовою соціальної структури, яка користується авторитетом в суспільстві. Одним із таких представників є технічна інтелігенція, яка була численною на Криворіжжі, враховуючи гірничорудну специфіку регіону на початку ХХ ст. З поразкою національно-визвольної боротьби і приходом радянської влади ставлення до інтелігенції поступово змінюється.

Варто наголосити на тому, що окреслена проблема має досить вузьке коло дослідників. Різні аспекти взаємовідносин радянської влади з інтелігенцією в радянській Україні після 1917 р. досліджували В. Шейко, О. Коляструк, Л. Ткачова. Серед основних дослідників становища технічної інтелігенції Криворіжжя слід виділити роботу Л. Дояр [1], яка досліджувала різні аспекти життя технічної інтелігенції Кривого Рогу саме на етапі становлення гірничо-металургійної галузі Кривбасу. Подіям, які розгорнулися після «великого перелому» 1928 року, а саме початку репресій на Криворіжжі, присвятив свою роботу В. Кабанов [3]. Аналіз наукової літератури дозволяє припустити, що ставлення радянської влади до інженерно-технічної інтелігенції на території радянської України і Криворіжжя в окреслений період мало схожий характер. Однак, на нашу думку, дана проблематика вимагає більш ґрунтовного дослідження та аналізу різноманітних аспектів визначеної теми – чим і зумовлюється мета даної публікації.

Після жовтневого перевороту 1917 р. партія більшовиків оголосила побудову суспільства соціальної справедливості – соціалізму. Оскільки і сама партія називалася робітничою, і жовтневий переворот – пролетарською революцією, то основною рушійною силою створення нового суспільства було проголошено пролетаріат. Проте повсякденне життя невдовзі переконало керівників партії і уряду, що подолати розруху в країні, забезпечити розвиток економіки, науки і культури, спираючись лише на героїзм та ідейну переконаність робітничого класу, неможливо. Для цього потрібні були кадри високоосвічених спеціалістів, які мали досвід праці в конкретній галузі. Залучити інтелігенцію до соціалістичного будівництва було завданням надзвичайної складності. Адже основна її маса не підтримала нової влади, ідей соціалізму. Така позиція інтелігенції, зокрема, зумовлювалася руйнівною силою і кровопролиттям громадянської війни. Нерідко інтелігенція зараховувалася до експлуататорських класів і ставала об’єктом придушення [6, с. 49].

На початку 1920-х рр. в складі інтелігенції, щодо їх відношення до режиму, виділялось кілька груп. Більшість була налаштована нейтрально. Це передбачало відсутність будь-якої активної політичної діяльності проти більшовиків, але не відмову від негативного або критичного ставлення до радянського ладу і комуністів. Ще один напрямок становили прихильники «смєновєховства», які вважали, що разом з НЕПом почнеться еволюція політичного режиму радянської країни в бік його лібералізації. В УРСР подібні настрої були більше популярні серед російської інтелігенції, або русифікованої української інтелігенції. І, нарешті, залишалася група (в основному з сільської інтелігенції: вчителів, кооператорів, агрономів), яка продовжувала активно займатися суспільно-політичною діяльністю – переважно в підпіллі [2, с. 124].

Кваліфікована інженерно-технічна інтелігенція на початок 1920-х рр. досить часто емігрувала. Це були не тільки іноземні спеціалісти, а й інженерно-технічна інтелігенція корінного походження. Та ж інтелігенція, що залишилася на робочих місцях і продовжила роботу, хоча й не визнавала радянську владу, фактично розпочала з нею співпрацювати. Але була й частина, що відверто вороже поставилася до радянської влади, вона, як і значна частина старої інтелігенції, на початку існування нової влади сподівалась на її тимчасовість і відмовлялась від будь-яких компромісів з нею [7, с. 203].

Тим часом контроль і нагляд за інтелігенцією, як і в цілому за інтелектуально активними ідеологічними суперниками радянської влади, не послаблювався і після 1921 р., швидше, навіть навпаки. Більшовики потребували послуг освічених людей, а ті, в свою чергу, не мали особливого вибору, якщо вони хотіли зберегти своє життя. Насправді це було досить неспокійне співіснування. Вироблені В. Леніним засадничі принципи у ставленні до інтелігенції як до буржуазної, ворожої верстви були наскрізними впродовж усіх 1920-х рр., ніколи не піддавались радикальній критиці, їх незначна вимушена корекція у перші роки непу була суто тактичною, продиктованою обставинами виживання влади [4, с. 169].

Початок політики індустріалізації знаменував зміщення інтересу влади у стосунках з інтелігенцією з інтелектуально-світоглядної сфери у практично-прикладну. Приблизно з кінця 1925 р. інженерно-технічна інтелігенція стала отримувати від влади більше знаків уваги порівняно з гуманітарною. По-перше, на часі стояли практичні цілі реалізації індустріалізації, по-друге, «технарі» були найбільш безпечними, оскільки фахово не продукували світоглядних ідей. Для працівників інженерно-технічного сегменту створювались кращі матеріально-побутові умови, їх заробітна платня порівняно з гуманітаріями була значно вищою, велася рішуча боротьба з проявами ворожого ставлення до безпартійних спеціалістів – «спецеїдства» [4, с. 172]. Взагалі роль технічної інтелігенції в роки сталінської індустріалізації (друга половина 1920-х – 1930-ті рр.) була особливо помітною. Спрямована на створення важкої промисловості як основи для посилення обороноздатності країни – індустріалізація в УСРР-УРСР потребувала насамперед форсованого розвитку гірничо-металургійної галузі. Центром останньої став багатий на рудні поклади криворізький регіон [1, с. 330].

Водночас суспільству насаджувалася думка щодо нападу на Радянський Союз іноземних буржуазних держав. У пресі з’явилися повідомлення, що біла еміграція та іноземні розвідки розраховують вести боротьбу проти СРСР за допомогою агентів і шляхом активізації підривної діяльності проти радянської влади. Саме в цей час Сталін висунув сумнозвісне положення, яке лягло в основу всієї репресивної антинародної політики радянської держави впродовж тривалого періоду її розвитку. Маємо на увазі тезу про загострення класової боротьби в країні в міру просування її по шляху до соціалізму. Сталося це на липневому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Відтоді практично кожна невдача, будь-який провал в економіці чи суспільному житті почали пояснюватися «загостренням класової боротьби». Не випадково, коли країну вразила господарча криза 1928 року, викликана, в свою чергу, кризою хлібозаготівель, сталінське керівництво визначило два об’єкти для переслідувань: на селі – заможних селян, а у місті – стару інтелігенцію. До речі, саме діями останньої й пояснювалися в основному ті чи інші невдачі в господарстві і культурній сфері [3, с. 173].

З кінця 1920-х років по всій країні розпочались судові процеси над «ворогами», «шкідниками» радянської влади. Початком була так звана «Шахтинська справа», потім шкідників почали знаходити в кожній галузі народного господарства. Не обійшли стороною репресії й Кривий Ріг.

ДПУ готувало процес у справі про економічну контрреволюцію в Південному рудному тресті (ПРТ). Були арештовані головний інженер ПРТ В. Г. Мухін, головні інженери Марганецького рудоуправління П. А. Шестопалов, Чубарівського рудоуправління П. А. Логійко та інші провідні спеціалісти – всього 19 осіб. Їх обвинуватили в створенні організації, що мала за мету «поставити рудну промисловість у катастрофічне становище, при якому повернення або здача її в концесію колишнім власникам були б неминучими». Справа, що розпочалася в 1928 р. проти ПРТ, призвела до його ліквідації. В грудні 1930 р. криворізьким відділом ДПУ була розкрита «контрреволюційна шкідницька і диверсійна організація», яка була визнана галузевим осередком «Промпартії», нараховувала 17 організованих груп загальною кількістю понад 60 чоловік [5, с. 99].

Слідчими, які займалися цією справою, було підготовлено досить ґрунтовний документ під назвою «Схема контрреволюційної шкідницької диверсійної організації на руднях Криворіжжя», яка наочно демонструвала, що цією організацією, яка охопила своїм впливом 11 найбільших залізорудних копалень регіону (ім. К. Лібкнехта, Артемівська, ім. газети «Правда» тощо), керувала так звана «технічна група» чи «керівний центр», який очолювали Е. Фукс, В. Боровський та інші висококваліфіковані гірничі інженери. Вони мали налагоджені зв’язки не лише з навколишніми містами, зокрема Марганцем, а й з «класовими ворогами» у Дніпропетровську, Харкові, Москві. У процесі слідства вияснилося, що Е. Фукс та його колеги «у сфері політичних і економічних питань стояли на позиції, яка давала б найбільший простір вільній грі економічних інтересів капіталізму. Прихід радянської влади вони зустріли вороже, оскільки, за його словами, з недовірою ставилися до можливості здійснення управління підприємствами існуючою системою». Не визнавала криворізька технічна інтелігенція і започаткованих більшовиками нових методів роботи – соціалістичного змагання, самокритики, ударництва, чисток, постійних ревізій, вимог підвищення темпів роботи тощо [3, с. 174]. Відповідно всі так звані учасники справи «Промпартії» отримали різні терміни ув’язнення.

Таким чином, від самого початку утвердження радянської влади взаємовідносини з інтелігенцією були непростими. Більшість інженерно-технічної інтелігенції Криворіжжя, яка не емігрувала і продовжила працювати в промисловості, невільно почала співпрацювати з владою. В 1920-х рр. радянська влада провадила «м’яку» політику по відношенню до інтелігенції, що пояснюється необхідністю відродження господарства. Але вже наприкінці 1920-х років радянське керівництво переходить до політики репресій і терору проти інтелігенції, в тому числі і інженерно-технічної. Як приклад – сфабрикована у 1930-му році справа про приналежність до контрреволюційної організації «Промпартії» видатних представників інженерно-технічної інтелігенції Криворіжжя В. Боровського, Е. Фукса, Ф. Гиріна та інших, внаслідок чого майже всю стару інженерно-технічну інтелігенцію було репресовано і знищено.

ДЖЕРЕЛА та ЛІТЕРАТУРА:

1. Дояр Л. В. Технічна інтелігенція Кривого Рогу на етапі становлення гірничо-металургійної галузі Кривбасу (1920-30-ті рр.). Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. 2006. № 11. С. 330-333.

2. Єпик Л. І. Реалізація більшовицької мовної політики як чинник трансформації політичної свідомості інтелігенції України у 20-і рр. ХХ ст. Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. 2013. № 1(2). С. 122-132.

3. Кабанов В. Процес «Промпартії» та розгортання репресій проти німецьких технічних спеціалістів на Криворіжжі (1930-1931 рр.). Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. № 17. С. 172-175.

4. Коляструк О. До проблеми взаємин більшовицької влади з інтелігенцією у 1920-і рр. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. 2007. № 17. С. 167-173.

5. Парнак С., Смірнова Г., Євтєхов В. Видатний дослідник залізорудних родовищ Криворізького басейну Едуард Карлович Фукс. 140 років від дня народження. Геолого-мінералогічний вісник. 2012. № 2. С. 96-100.

6. Ткачова Л. І. Дореволюційна інтелігенція в радянській тоталітарній системі. Проблеми історії України. 1994. № 3. К.

7. Шейко В. М. Інтелігенція і радянська влада в Україні після жовтневого перевороту 1917 р.: політика і практика взаємин. Культура України. 2017. № 58. С. 202-229.

Джерело: Владислав Сотніков, магістрант спеціальності «Історія», факультет географії, туризму та історії; Криворізький державний педагогічний университет. Науковий керівник: Задорожна Л. В., кандидат педагогічних наук, доцент КМР КРИВОРІЖЖЯ: ПОГЛЯД У МИНУЛЕ... ІX-ті Історико-краєзнавчі читання (Кривий Ріг, 20 квітня 2023 рік)