Віра Бабенко — зв'язкова, що у 1921 р. пробралася за дорученням отаманів до закордонних частин уряду УНР

7 вересня 1921 р. у Жандармській балці (тепер у межах м. Дніпра) чекісти закатували 52 повстанця, які входили до підпільної мережі отамана Блакитного (Костя Пестушка). Серед вбитих була і юна зв'язкова повстанського штабу — 18-річна Віра Бабенко.

Народилася дівчина у вересні 1902 року, у с. Веселі Терня, Криворізького повіту. Походила зі заможної селянської родини, до того ж національно свідомої. Її батько Іван брав активну участь у національно-просвітньому русі ще з початку ХХ століття, воював у Першій світовій і, повернувшись додому, одним з перших визнав себе українцем. Родина фінансово підтримувала українську гімназії у селі, проводив просвітницьку роботу серед місцевих, аби ті підтримували українську владу. З початку більшовицько-української війни Бабенко став ініціатором формування сотні добровольців з молоді села, за що був розстріляний червоними у січні-лютому 1920 року.

Зважаючи на виховання, єдина донька Івана та Марії — Віра була свідомою українкою. Коли червоні окупували її село, повстанчі округи вагалися чи починати повстання чи чекати вказівки від уряду в еміграції. Насправді на той час дійсно у Львові провадив організаційну працю генерал Юрій Тютюнник, який разом із вояками Армії УНР прагнув реваншу, сподіваючись, що українські отамани його підтримують. Але на той час на Правобережжя контролювала повністю більшовицька армія, що однозначно ускладнювало задачу масштабного повстання.

Тому отамани вирішили налагодити зв'язок із урядом в еміграції і відправили зв'язкову Віру Бабенко. Вона щасливо пробралася за кордон, отримала необхідну інформацію і з датою повстання (14 серпня, на свято Маковеїв) повернулася додому. Але знайшовся зрадник, який видав таємницю. (с) Олександер Луговий, "Визначне жіноцтво України".

Зрадником був отаман Андрій Зірка-Рибалка. Він, довірившись незнайомцям, які заговорили до нього українською мовою, дав їм адресу однієї з явок Катеринославського повстанкому на залізничному роз'їзді та пароль. Та ще й записку написав, що "це хлопці свої, можна їм казати все"... А ті виявилися чекістами. Це призвело до облави та арешту підпільників. Андрій Зірка, заплутавшись у своїх стосунках з чекстами, врешті, став на шлях зради.

Під час наради повстанчого штабу Катеринославщини більшовиками були захоплені кілька десятків борців за свободу. Серед них начштабу Степової дивізії отамана Блакитного — Григорія "Вовгуру" Гнинека та розвідницю Віру Бабенко.

Дівчину не розстріляли, а перед тим жорстоко допитували, пропонували за зраду великі гроші та гарантований виїзд за кордон. Вона мовчала. Тоді її повісили за шию, а ноги поставили на залізну плиту пристосовану для жаріння електрикою. Коли та плита розжарилася — ноги Вірі почало пекти і вона задушилася.

Що стосується Вовгури, то під час арешту, звітували чекісти, "золотопогонный самостийник" Гниненко спочатку намагався "підкупити співробітників ЧК, пропонуючи 200000 руб." та коней ординської породи... Koли підкупити не вдалося, Гниненко спробував залякати чекстів.

— Погано буде вашим сім'ям, — погрожував він, — від усіх вас залишиться пух і прах, бо я член партiї самостійників, де вже відомо, хто мене взяв, i куля, приготована для мене, потрапить вам.

Та погрози не подіяли... Долю Григорія Гниненка вирiшила Катеринославська губерницька ЧК, яка довела, що він збройно виступав проти советської влади та був причетний до органiзацiï "великого повстанського загону". Виявили чекісти, що отаман Вовгура "переконаний ненависник і непримиренний ворог Совєтської влади".

В ув'язненнi Григорій Гниненко зберігав спокій, бо давно вже приготував себе до смерті, власне, він прагнув її, хотів загинути в бою за Україну. I вiн гiдно прийняв смерть. Його розстріляли разом із побратимами 7 вересня 1921 р. в Жандармській балцi пiд Катеринославом. Ось доpoгi нам iмена з тих що відомі: отамани Юхим Ільченко, Олександр Микитенко-Огник, Оврам Огій, Марко Кикоть, підпільниці Віра Бабенко, Паша Бабенко, Ганна Уманська, Тетяна Дядик, Агнія Євтушенко, Катерина Рибка, Надія Бардашіва, Поліна Калина, підпільники та партизани Максим Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей (Горобець), Сергiй Кордуян, Марко Целина, Пилип Щукин, Іван Бардашів, Іван Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печений), Андрій Калина, Микола Окатий, Кирило Чебаненко, Петро Величко, Микола Максименко, Дорофій Товмач, Лаврентій Гордієнко, Йосип Безрідний, Давид Межевецький, Яків Таран, Павло Мар'янченко, Катерина Мойсеєва, Олекса Литвиненко, Олександр Василенко, Олександр Смолій, Іван Гуртовий, Семен Коваль, Дмитро Васич, Григорій Тарасенко, Пилип Яровий, Олександр Запольський, Порфир Криволоцький, Михайло Кедровський, Георгій Горященко, Олекса Рибка, Іван Шабля, Федір Бузько, Михайло Яковенко-Яловенко.

Пам’ять про них не забута. На честь Віри Бабенко були написані твори: повість Олександра Лугового «За волю України», книгу «Визначне жіноцтво України» та вірш Божени Коваленко «Жінкам України».

Вічна слава полеглим за Украïну!

Джерело: «Незборима нація». Історичний клуб «Холодний Яр».