Юрко Степовий про брата - отамана Степового-Блакитного

Юрко Степовий про брата - отамана Степового-Блакитного
Про героїчну постать отамана Степового-Блакитного широка українська громадськість, передусім української діаспори, дізналася у повоєнні роки з документально-біографічних повістей його молодшого брата Федора Пестушка.

124 роки тому, 10 лютого 1898 року, у селі Ганнівці на Криворіжжі народився один із визначних діячів українського визвольного руху – Головний отаман Холодного Яру і всіх повстанських загонів Кость Пестушко (Степовий-Блакитний). 

Отаман Степовий-Блакитний, з портрета художника Олександра Канібора (молодшого) 

Про героїчну постать отамана Блакитного широка українська громадськість, передусім української діаспори, дізналася у повоєнні роки з документально-біографічних повістей його молодшого брата Федора Пестушка «В Херсонських степах» і «Зв’язкова Віра», виданих ним у 1947-1948 роках у Мюнхені під псевдо Юрко Степовий. 

Видана в еміграції книга Ю. Степового «В Херсонських степах» 

Пропонуємо увазі читачів уривок з повісті «В Херсонських степах», у якому описується період перебування отамана Блакитного в підпіллі, коли після демобілізації Степової дивізії, готуючи чергове антибільшовицьке повстання, він мусив постійно переховуватись по селах у північній частині Криворізького повіту. В наведеному епізоді йдеться про прибуття махновців до рідного села отамана Блакитного і його ставлення до ватажка анархістів Нестора Махна.  

Юрко Степовий

В херсонських степах

ХLVII

Каганець ледве блимав у хаті, у лежанці потріскували сухі дрова, а через вікно долітали мелодії зимового вітру, що замітав усе навкруги. Згодом вітер затих. Вікна наморожувались, заливаючи шибки художніми узорами. Нарешті каганець зовсім погас, дрова теж перегоріли. У хаті запанувала тиша. Тільки іноді було чути скрип чобіт обходчика, що ліниво снував по своїй ділянці. Хлопця переміг перший сон. 

Наразі загриміли удари прикладів у двері. Юрко схопився.

– Хто такий?

– Откривай! Мать-перемать, – заревли п’яні голоси. Двері прожогом розчинилися. Показалося кілька цівок рушниць, а за ними слідом біля десятка п’яних вояків.

– Гдє міліціонєр? – почулися вигуки.

Для хлопця зовсім було не зрозуміло. Говорять російською мовою, лаються теж по-російському – всі ознаки червоних, але чомусь сердито шукають міліціонера, який тут жив.

Не знайшовши міліціонера, ватага пішла. Вийшов за ними і Юрко на вулицю. Перед ним відкрилася ще незрозуміла картина: вулиці запруджені кіннотою, тачанками з кулеметами. Прогнали мимо комісара села Ярового, б’ючи прикладами, нагаями. Пригадав денну газету: «Махно, бандит, черний ворон, пойман». У чому справа, ніяк не міг зорієнтуватися.

Підбіг сусід і розказав, що це вступили махнівці.

– Сам Махно спинився у Савустяна. Зарубали Ярового, Животовського, – перелякано розповідав селянин.

– Петра, міліціонера, спіймали у Грицьків, голого повели до штабу, селяни просять відпустити, бо нікому зла не робив у селі.

Почувши це, Юрко кулею полетів у Корсунівку, де в цей час був Блакитний. Захекавшись, хлопець заскочив у хату. Він ніяк не міг вимовити слова від радости.

Блакитний зблід.

– Що таке? Що сталося? Говори мерщій!

Хлопець перевів дух і піднесеним голосом сказав:

– Ну, брате, скінчилися твої страждання! У нас повно махнівців, уже зарубали Ярового, Животовського, одягайсь скоріш і підемо!

– Куди? – запитав здивовано Блакитний.

– Як куди? – ще більш здивовано відповів хлопець.

– До Махна! Ти будеш у нього помічником! Чи як там? Штабним начальником. Хіба тобі не надокучило трястися по стодолах, по горищах, щохвилини чекаючи смерти?

Блакитний голосно зареготав, а потім додав:

– Ех, голубе, ти не знаєш, що я маю з Махном стільки спільного, як з Будьонним. Невже ти не розумієш і досі, що махнівці – то банда, яка живе сьогоднішнім днем. Дайош! Берьош! – Це тільки й знають. Правда, честь і хвала йому, що він бореться з червоними, але він так само боровся у свій час і з Петлюрою, а значить він мені заклятий ворог. І взагалі Махно ніколи й нічого не мав спільного з українською справою. Цього якраз і не треба ніколи забувати. Я знаю, що він тепер мене не знищив би, а пізніше зробив би те саме, що зробив у свій час із Григор’євим. Так що мені ніколи не було по дорозі з Махном, а тепер тим більше. Хіба піти тільки для того, щоб тимчасово спасти свою шкуру, то так можуть робити тільки боягузи, які трясуться за своє мізерне життя. Але я себе за такого ще не вважаю.

– А чому б і не піти, Костю Юровичу, може б воно й не погано було, – вставив господар.

– Ні, цього ніколи не буде, – продовжував Блакитний, – не тому я себе віддав боротьбі з червоним окупантом, дядьку Дороше, щоб так безславно сконати в банді і не знати за що. Умирати зовсім не страшно, коли знаєш, за що. Смерть не така страшна, як хтось думає. Але так померти ні за цапову душу – дуже страшно і небезпечно. За таку смерть нащадки проклянуть, а я не хочу, щоб мене проклинали. Я тільки раз поклявся перед нашим жовто-блакитним прапором – умерти за нашу священну національну ідею і вмирати збираюсь тільки раз. Такої смерти я шукаю вже три роки, і я її колись знайду.

На цьому Блакитний скінчив свою сповідь перед малим братом, дядьком Дорошем і сусідом, які, схилившись, уважно слухали його.

Юрко особливо був засмучений. Видно було, що братова сповідь аж ніяк не задовольнила його. Він щиро шукав для брата рятунку, бо сам був живим свідком того, як чекісти полюють на нього, знав, які нагороди обіцяють тому, хто спіймає «бандита» Блакитного. 

Хлопчина боляче переживав, його дитяче серце на шматки краялось, коли він читав у газетах, що «той, хто спіймає ватажка бандитської шайки Блакитного, одержить золотого годинника, шкіряний костюм і найкращу посаду в апараті губчека», причому в таких оголошеннях завжди натискалося: «хто спіймає живим».

Юрко багато передумав про те, що немає правди в світі, коли на його брата, що не був ані злодієм, ані ніяким злочинцем, полюють, як за звіром.  

З важкими думками повертався хлопчак. Не мав сили перебороти душевних мук, що опанували ним.

Раптом думки його були перервані диким криком і гиком махнівців, що тримали курс на Румунію.

То був прощальний гик розперезаної шайки головорізів з Гуляйполя в Херсонських степах, бо вже більше Махно не повертався в Україну. Перейшов до Румунії, а там і відійшов на вічний спочинок, занісши на той світ усе страхіття кривавого розгулу на Україні, що пройшло, прошуміло, як жахливе марево дикого пожарища в тривожні 1919 – 1921 роки.

Юрко Степовий. В Херсонських степах. – Мюнхен: Культура, 1947. – Сс. 108 – 110/

 

Про автора

 Федір Пестушко (Юрко Степовий)

Пестушко Федір Юрович народився 1908 року в селі Ганнівці Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії, яка з 1919 року входила до складу новоствореного Криворізького повіту. Після другої світової опинився в еміграції. Протягом 18 років редагував українську католицьку газету «Нова зоря» і протягом десяти років – часопис «Українське життя». Окрім повістей «В херсонських степах» і «Зв’язкова Віра» є автором збірки оповідань про Голодомор 1932-1933 років та повісті «Син Закарпаття» про українське революційне підпілля в Києві у 1941 – 1942 роках. Помер у 1987 році у Нью-Джерсі (США).

Книга «Отаман Степової дивізії», 2021 р.

Минулого року з ініціативи Організації Українських Націоналістів (бандерівців) і за сприяння Центру Національного Відродження в ТОВ «Українська видавнича справа» побачило світ видання «Отаман Степової дивізії» (упорядник Віктор Рог), до якого ввійшли повісті Юрка Степового «В Херсонських степах», «Зв’язкова Віра», спогади очевидців і сучасні дослідження Романа Коваля про героїв зазначених повістей. (Ю. Степовий. Отаман Степової дивізії. – УВС – К., 2021. – 272 с.).

Замовити видання можна на фейсбук-сторінці Меморіал Визвольного Руху або на фейсбук-сторінці Володимира Стецюка.  

З нагоди 124-ї річниці з дня народження провідника повстанського руху на Криворіжжі, 

Головного отамана Холодного Яру Костя Пестушка (Степового-Блакитного)! 

Пам'ятник отаману Степовому-Блакитному, встановлений у Кривому Розі 

за громадською ініціативою в травні 2021 року  

Меморіал Визвольного Руху та Громадський клуб «Український час» запрошують спадкоємців визвольної боротьби вшанувати пам’ять Степового-Блакитного та його побратимів з повстанського руху. 

Меморіальний захід відбудеться 12 лютого о 12:00 біля пам’ятника отаману Степовому-Блакитному у парку Будівельників, що в Металургійному районі міста Кривого Рогу. 

Героям Слава і вічна Пам'ять!

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Додати коментар

Поділитися у соцмережах

Пов’язані матеріали

Коментарі до статті

Немає комментарів

Додати коментар

Вас може зацікавити

Криворіжжя під більшовицькою навалою: частина друга

На боротьбу з повстанством було спрямовано всю потугу репресивної та воєнної машини російського більшовизму. Намагання більшовиків упокорити повстале селянство також руками самих же селян.

Як жили криворіжці у роки окупації

Коли гітлерівці захопили наше місто, вони впроваджували так звану політику “батога і пряника”. На перших порах все було більш-менш лояльно

Як пов'язані Фукс і Світальский

Вулиці, названі на честь двох геологів, - Миколи Світальського і Едуарда Фукса, - знаходяться у Покровському районі Кривого Рогу. Але це не єдине, що поєднує науковців.