Вони вбили всіх євреїв у моєму рідному селі, — сторічна жителька Кривого Рогу про Голокост

20 років вона живе сама у багатоповерхівці в Покровському районі. Жінка давно не виходить з дому, до неї приходить сиділка. Брати і сестри Любові Мойсеївни померли, а дітей у неї ніколи не було. Вона втратила можливість мати дітей у далекому 1941 році, коли тікала від нацистів з рідної Вінничини. Дівчина важко перенесла евакуацію і захворіла, не доїдала і важко працювала. 

Мої мама і тато були євреї — батько Мойсей і мама Ніна. У мене було троє сестер і п'ятеро братів, — розповідає Любов Мойсеївна. — У 1941 я вже закінчила 7 класів і працювала на заводі у Дніпрі, де жила з сестрою. Коли німці почали бомбити місто, ми з сестричкою вирішили повернутись на Вінничину до батьків, у рідне село Ольгопіль. Думали, там проживемо спокійніше. 

Повернувшись додому, юна Люба стала працювати на полі з татом. Треба було допомагати батькам годувати дев’ятьох дітей. Сім'я Петухових жила переважно з худоби, потихеньку її докуповуючи. В один з таких днів літа 1941-го, коли юна Люба і її тато рубали висохлі стебла соняшнику, до них під'їхала група радянських військових. 

Вони підійшли до батька і натякнули на необхідність евакуації:

Батьку, що ти думаєш? Навіщо тобі ці палки? Ти подивись на своїх дівчат.Їх згвалтують і вб'ють, і тебе заразом", — згадує Любов Мойсеївна. — Ми ж не знали, що вони євреїв вбивають…

Сім'я вирішила прийняти пропозицію військових про евакуацію. Мама Любові Ніна Петухова зібрала речі і трохи їжі у дорогу для себе, чоловіка та дітей. Худобу — корову, качок, курей, — випустили на вулицю. Не можна було взяти з собою. 

Спочатку дістались Дніпра, а звідти на баржі пливли аж до Саратова, що у Росії. Поїздка була важкою: не було їжі, нормальних умов. Коли врешті сім'я дісталась Саратова, 19-річна Люба не змогла самостійно зійти з баржі: її зносили на руках. В поїздці у дівчини стали відказувати ноги і зникла менструація, яка вже не з'являлась протягом всього життя жінки. 

Місяць дівчина жила на уколах і крапельницях і зрештою знов змогла ходити. Поки сім'я була в евакуації, треба було шукати роботу. Щоб було, принаймні, на хліб. 

Поки ми діставались до Саратова, у батька вкрали гаманець. Думали, там гроші, а там були документи і моя трудова книжка. Ми лишились без нічого. Але скоро я влаштувалась на завод, працювала там до кінця війни. А коли Гітлер пропав, ми повернулись до України. 

Після війни пані Любов переїхала жити й працювати у Кривий Ріг, – була будівельницею. Вона згадує: був випадок, коли сказала колегам про свою національність. Двоє з них навіть побились об заклад, що єврейка не може працювати на будівництві. І, звичайно, один програв іншому пляшку горілки. Батьки Люби повернулись спочатку до Дніпра, де працювали і ходили в синагогу, а потім в рідне село на Вінничині. До кінця життя вони були дуже набожними, вивчали Тору і намагались зберегти національну ідентичність в дітях.