«Не тачанка у них зламалась — по мою душу вони приїхали»: щоденник сина розстріляного криворіжця

Текст, який ви прочитаєте, поверне вас у минуле, вірогідно, ви відчуватимете біль, який пронизує кістки й торкає душу. Це свідчення геноциду українців радянським режимом, а геноцид — це не лише голод: ключовими знаряддями масових убивств були розстріли, депортації, примусова праця, заслання і репресії.

Мене звати Анна Поддуєва. Родина, про яку йдеться, — моя. Щоденник, який цитується, належить моєму прадідусю, він потрапив до мене у відсканованому вигляді від мого батька Володимира Борисовича Афанасьєва. Я, як і мої предки, живу в Кривому Розі, народилась і прожила своє дитинство в тому ж районі — Тернівському. Усе до болю рідне і знайоме, та попри таке довге життя роду на цій території і велику працю моїх родичів у спадок ні мені, ні моєму батьку майже нічого не залишилось, виною цьому не війни, і не природні катаклізми, виною страждань є конкретні люди та режим.

Зошит 1

«Справжній рукопис не є художнім твором, це моя автобіографія, а оскільки я не живу самотньо, як і життя будь-якої людини тісно пов’язане з рідними, близькими людьми, то в ній описується вся історія нашого роду», — пише мій прадідусь Петро Афанасьєв на початку свого щоденника.

Петро Іванович Афанасьєв народився в 1921 році 10 травня в поселенні Балка Червона, на мапі позначене червоним хрестиком (не варто плутати із селом Красна Балка). Це невелике поселення розташоване в 4 км від рудника Колачевського.

Зображення на карті ліворуч — 2021 рік, праворуч — 1914 рік

Карти проєкту OldMaps.dp.ua — це колекція архівних мап, аеро- та супутникових знімків

Батько прадідуся Іван Калинович Афанасьєв (далі — батько) народився в 1887 році в селі Коломоївка. Він і є ключовою постаттю в цій історії. Мати Олена Яківна Афанасьєва (у дівоцтві Солоніченко, далі — мати) народилась у 1890 році в селі Веселі Терни.

Карта, 1943 рік

Карта проєкту OldMaps.dp.ua — це колекція архівних мап, аеро- та супутникових знімків

Петро Іванович писав про своїх батьків так: «Батько був надзвичайно працьовитий, попри те, що закінчив всього два класи і був абсолютно неграмотним, він мав навички в таких професіях: коваль, тесляр, пічник, кравець, бляхар, лимар, бджоляр, ветеринар. Мати пекла найкращий хліб в наших краях, а ще вміла добре шити, що рятувало нас в складні часи, але про це згодом».

Прізвище сімʼї з 1885 і до сьогодні — Афанасьєви. Причиною цьому є традиція, що прізвище передається від батька дітям і дружині. А оскільки дідусь Петра Івановича (автора щоденника) прийшов із Росії в пошуках кращого життя ще в середині XIX століття, Афанасьєв — прізвище російське. У роду на той час мали і такі прізвища: Солоніченко, Мирошнеченко, Рядно.

«В Червоній Балці наш рід жив з початку заснування цього поселення, бабуся говорила, що коли вони тут поселились, то тут було всього 3 хати, а навколо поля».

Карта, 1875 рік

Карта проєкту OldMaps.dp.ua — це колекція архівних мап, аеро- та супутникових знімків

Дурний Іван, проміняв корову на мухи

«Батько тяжко працював, памʼятаю, як він довго не міг випрямитись після підковування коня, та всі зароблені гроші намагався вкласти в господарство, шукав шляхи виходу з бідного сільського життя».

~1907 рік. Іван Калинович Афанасьєв (батько)

~1914 рік. Олена Яківна Афанасьєва (мати)

Фото із сімейного архіву

«Вирішив батько купити бджіл, але грошей на це не було. Продав корову, купив 5 вуликів з бджолами. В селі засуджували такий вибір батька, адже розуміли, що таке селянину залишитись без корови, тому і говорили: “Дурний Іван, проміняв корову на мухи”. Літо було теплим, добрим, навкруги поля і цвіт. З 5-ти вуликів стало 10, батько отримав стільки меду, що зміг купити дві корови».

1921 рік. Голод

«В наших місцях була страшенна посуха. Почався голод. Тоді народився я, це сильно ускладнило наше життя. Але голод був не по всій Україні. Наприклад, в Київській та Черкаській областях був врожай. Але хто продасть хліб, коли в ближніх областях засуха та голод. Грошам в ті роки не дуже довіряли, ще не скрізь закінчилась війна.

Нас врятували бджоли та те, що ми мали віск. Скоро Пасха, людям потрібні були свічки. Приклавши зусилля і часу, батько навчився робити свічки. Треба було їхати аж в Київ, аби обміняти ці свічки хоч на якесь зерно. Кінь був слабенький, не було чим його годувати. Ризиковою була ця справа, часто люди не повертались, отримавши пуд хліба, по дорозі їх грабували і вбивали, але виходу іншого не було, окрім мене в сімʼї були ще діти Ліда 11 років і брат Володимир 10 років. Найскладнішим був я, мені треба було мамине молоко, а де ж йому взятися, як для цього потрібне хороше харчування мами. Бідна моя мама, складно тобі прийшлось мене вигодовувати».

Український інститут національної памʼяті пише про причини голодомору 1921–1923: «Масштабний за кількістю своїх жертв голод 1921–1923 рр. в Україні, окрім природних чинників та розвалу господарства після семи років виснажливих воєнних дій, мав і соціальні причини, зумовлені владною більшовицькою політикою “викачування” хліба з села, руйнування його традиційних основ. Селяни припинили сіяти більше хліба, бо його потрібно було здавати державі. Жорстока посуха у південних губерніях України призвела до перших голодувань, однак на Ліво- та Правобережній Україні селяни зібрали непоганий врожай. За можливості перерозподілу зерна з цих регіонів трагедії можна було уникнути».

Книжки

«Попри те, що батьки зовсім не вміли читати, вони добре знали ціну книги. Батько викупив купу книг на руднику Колачевського, це було єдине місце, де можна було їх придбати. Разом з книгами купив і шкаф, де зберігались книжки таких авторів: Гоголь, Шевченко, Гейне, Гете, Некрасова. Але не дивлячись на те, що ніхто з нас не міг читати, книги не лежали без діла, ці роки я вже памʼятаю, коли довгими зимовими вечорами запалювали гасову лампу, притрушували підлогу земляною свіжою соломою. Приходив до нас дядько Василій (брат батька) і дядько Павло (другий брат батька) та інші наші друзі і сусіди. Василій вмів читати, читав вголос, після довгого читання зупинявся, аби перепочити, тоді ті, хто слухав, обговорювали почуте, говорили свою думку і коментували. Найкраще запамʼятовував прочитане мій батько. Так ще з раннього дитинства мені полюбились книги».

У родині мого прадіда було 5 десятин землі, яку вони отримали від радянської влади.

«Обробляли землю добре, взимку батько працював в ковальні, ми мали двох коней. Жили доволі просто, хоча було що їсти і що одягти. Мати вела домашнє господарство, рано вставала і пізно лягала. Іноді в домі тримали доморобітницю. Мати була до неї доброю та і загалом жаліла дівчат, які у нас працювали, в свідчення цьому є те, що коли потім вдавалось зустрічатись, то ця зустріч була як з близькими та рідними людьми».

«Одного разу тато привіз додому безхатька, він не мав одної руки по лікоть, на іншій мав тільки два пальці. Мати звісно не зраділа, його треба було відмивати та переодягти в чистий одяг. Врятував батько цього чоловіка тільки з добрих намірів та співчуття до людини, довго він жив у нас, імʼя його Ілля. Але згодом він влаштувався охоронцем, а коли зібрався одружуватись, то й переїхав».

Це були часи Нової економічної політики 

1928–29 роки

«Завдяки важкій праці та ковальській справі наша сімʼя почала вирізнятись в селі і жити краще за інших. Допомагало також бджолярство.

В селі організували драматичний гурток, його вела наша сільська вчителька. В ньому брали участь молоді, хто мав сімʼю і хто не мав. Всі ці люди не були достатньо освічені, а деякі не мали освіти зовсім, вони з успіхом ставили театральні вистави, звісно дуже прості і примітивні, але зрозумілі для селян.

Якщо є свої сільські артисти, то потрібен і театр. Зібрались жителі села на зібрання і вирішили побудувати літній театр. Що і було зроблено. Привезли з лісу деревину, застукали сокири, і за тиждень був побудований літній театр, батько брав участь в цьому будівництві, а молодший брат тата Павло чудово грав в театральних виставах.

Бувало влітку в суботу ввечері збирались селяни біля театру. Артисти готували декорації, запалювали гасові лампи і починалась вистава, присутні були всі і молоді і старі.

Люди були дуже зайняті сільською працею, багато працювали, але вміли і відпочивати, уявіть собі: невелике поселення 72 двори, літня ніч, навкруги тиша і посеред села над ставком люди дивляться виставу своїх же артистів».

Тоді віддали Петра Івановича в перший клас, згадується, що в селі було всього 2 класи.

Розкуркулення

«В цей час почалось розкуркулення, як я вже згадував, ми жили краще за інших селян, а тому і потрапили в списки.

Одного вечора група людей прийшли до нас і зробили опис всього майна. Мама тихо плакала, а батько просто мовчав, вигляд у нього був дуже сумний. Все, що було зароблено власними силами, чесною працею, треба було віддати. Всі сподівання на краще розвіялись. У батька забрали право голосу. А якщо подумати — в чому була провина батька? Хіба не ту землю він засівав, яку виділила йому радянська влада?

Вранці я пішов в школу. В клас зайшла наша вчителька і сказала: “Петя, я отримала розпорядження, щоб ти в школі не займався. Бери свої книжки і іди додому”. В класі було тихо, всі мовчали і дивились на мене, я зібрав книжки і почав виходити з класу, з очей текли сльози і я перестав щось бачити.

Я прийшов додому і побачив, що в загоні, де зазвичай стояли коні і корови — пусто. В домі мама, тато і брат Володимир їдять, але не за столом, як зазвичай, а на якомусь перевернутому ящику та і сидять не на стільцях, а хто на чому вмостився. В домі пусто і незатишно. Тоді і були забрані у нас книги і всі потрібні для життя речі.

Згодом поставили до нашого порожнього дому охорону, батькам сказали, щоб готувались в дорогу. Ми були назначені на переселення кудись на північ в безлюдні місця. Говорили “на Соловки”, але насправді ніхто не знав куди їхати, про це не говорили. Рано вранці, ще було темно, до дому підʼїхали сані і нас з невеликим запасом їжі посадили на них. Супроводжували сані якісь люди верхи на конях з запаленими ліхтарями. Я дуже швидко замерз, навколо було безкінечне біле поле. Раптом щось сталося, колона зупинилась, підʼїхав вершник, він також був з ліхтарем і передав якийсь пакет, його відкрили, двічі прочитавши, було зрозуміло, що читач не вірив в те, що там написано. Повернули колону додому, пожили ми в своєму домі до весни, а навесні сказали, щоб ми покидали свій дім. Що і хто запобіг нашому виселенню на північ, ніхто не знає. Чий наказ повернув нас додому? Це так і залишилось загадкою…»

Восени 1930 року сімʼя переїхала жити у Веселі Терни, Іван Калинович почав працювати на руднику. Зібрали небагато грошей і купили корову, щоб було чим харчуватись. Взимку в Тернівській сільській раді голова Савелій Топка дізнався, що вони мають корову, наказав забрати її.

«Батько не чекав, що майно знову заберуть, найняв сані, і ми переїхали в с. Лозуватка. Там ми жили в маленькій кімнатці у однієї бабусі на сьомому кварталі».

Батька репресують. Голод

1932 року переїхали до Новоіванівки, Петро Іванович ходив у школу в село Коломоївка в 4-й клас. Батька репресували, і він перебував у Державному політичному управлінні міста Кривий Ріг. Залишились вони з мамою вдвох.

«Почався 1933 рік, голодний і холодний, ми не мали їжі і так само не мали палива. Мати заробляла на харчування тим, що шила людям. Паливо збирали в полі, поки все не занесло снігом. Кожну неділю мати возила батьку передачки, небагато їжі і трохи чистого одягу. До станції Рокувата треба було йти 5 кілометрів. Коли мама рано вранці йшла з дому, вона мене будила і просила зачиняти двері. Я зі страхом дивився на білі засніжені поля і зорі, які мерехтіли в темному небі, і думав: “Як мама може іти сама в ніч”. Потім повертався в холодне ліжко і довго не міг зігрітись і дуже часто плакав, мені шкода було батька і матір та дуже не хотілось залишатись самому. Іноді залишався на день, іноді на більше, мати ходила шити до знайомих, щоб хоч щось заробити. В домі не було ні їжі, ні палива. Звісно не зовсім без їжі я залишався, трішки кукурудзи я мав і залізну ступку. Довго треба було перетирати кукурудзу, щоб хоч трохи отримати кукурудзяної муки. Потім брав мотузку і шукав де знайти паливо, використовував все: замерзлий очерет та і будь-який бурʼян. Пік млинці з кукурудзяної муки на сковороді без жиру, вони для мене були дуже смачні, тільки я ними геть не міг наїстися. Коли знову хотілось сильно їсти, я все повторював.

Я захворів, і стали ми жити ще гірше, адже мама перестала працювати. З весною я потрохи почав одужувати, але був слабенький, бо ж їжі у нас так і не було. Ходив в поле рвав дикий щавель, мама варила щось схоже на борщ. Хліба не було, потім закінчилась і кукурудза. Спасінням була тітка Оля, яка раз на тиждень давала нам 400 грамів хліба, я ходив за ним, мав бути обережним, бо якби мене зустріли по дорозі, то хліб би забрали.

Мама моя дуже схудла, потім у неї почали пухнути ноги. Попросила мати піти до батька в неділю, бо вона більше не могла і ходити».

Якщо повезеш батьку передачку, то вези

«Передачка складалась з невеликої кількості товченої картоплі, я повіз. Зі станції Карнаватка треба було йти пішки в центр міста. Вдалося віддати передачку, та я ледь дістався дому, наш стан був вже безнадійним. Але сталося чудо! Повернувся додому батько, він теж був слабким, але ще тримався на ногах. Влаштувався на роботу і отримував аж 1 кг 200 грамів хліба на день. По хліб на рудник ходив я. Село Новоіванівка знаходилось по ту сторону річки Саксагань, і я мав перепливати її на човні кожен день, йдучи по хліб.

Їсти хотілось завжди, часом ми з батьком ловили рибу, мені було тільки 12 років і я не завжди міг бути хорошим помічником батьку. Згодом почали зʼявлятись овочі і хоч ми все ще не наїдались, але загроза голодної смерті вже оминула нас. Ми мали достатньо продуктів і не голодували. Мати шила і це була допомога до батькової зарплатні. Хтось пожалівся в фінансовий відділ і нам принесли борг, сума була настільки великою, що ми не могли її подужати. Пішли ми взимку в гості і більше додому ніколи не повернулись. Все наше майно описали і продали».

Почали жити в Тернах, Іван Калинович почав працювати слюсарем в організації «Електромпом».

1938. Репресія. Розстріл

1938 рік, батько живе і працює в Новоіванівці, а в неділю приходить додому, аби переодягнутись.

«О 3:00 23-ого лютого 1938 року до нас прийшли три людини, двоє в формі Державного політичного управління міста Кривий Ріг і один в цивільному. Приїхали вони заарештувати батька. Оскільки його не було вдома, мати сказала де він. Тоді були масові репресії.

Згодом ми дізнались, як заарештували нашого батька, тоді приїхали в сільську раду Новоіванівки, там чергував Снисаренко. Йому сказали: “Йди і скажи, що приїхало якесь керівництво на тачанці та вона у них зламалась, запрошують прийти і відремонтувати її”, бо батько працював в ковальні. Коли йому передали послання, батько тяжко вздихнув і сказав: “Не тачанка у них зламалась — вони приїхали по мою душу”. Тривожні передчуття батька справдились. Ми не могли відвідувати його взагалі і не могли нічого йому передати. Його як водою змило. Так було зі всіма, кого репресували».

Іван Калинович Афанасьєв (батько). Ліворуч — 1907 рік, праворуч — 1937 рік

Фото із сімейного архіву

Про долю батька стало відомо Петру Івановичу тільки в 1991 році, через 53 роки. Знайомий сімʼї дізнавався з архівів про свого родича і випадково натрапив на справу Афанасьєва Івана Калиновича, де в графі «Вирок» було прописано «Розстріл». Батько був розстріляний ще в березні 1938 року.

На сьогодні ми можемо дізнатись про своїх репресованих родичів із реєстру «Український мартиролог ХХ cт.», там я і знайшла інформацію про свого розстріляного родича. Стало відомо, що статті звинувачення Івана Калиновича такі: 54-10 УК УССР, 54-11 УК УССР, розшифровуючи їх, можу посилатися на джерела віртуального музею «Дисидентський рух в Україні». Отже, Ст. 5410:

«За пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів (ст.ст. 542–549 цього Кодексу), а також за розповсюдження чи виготовлення або зберігання літератури того самого змісту застосовується — позбавлення волі на строк не менш, як шість місяців.

За ті самі дії під час масових заворушень, або з використанням релігійних або національних забобонів мас, або у воєнній обстановці, або в місцевостях, оголошених на воєнному стані, застосовуються — заходи соціального захисту, зазначені в ст. 542 цього Кодексу», тобто страта.

Вивчаючи історію та українську літературу ще в школі, я часто нарікала на сум і розпач, який відчуваю після прочитання того чи іншого твору. Це все здавалось таким далеким і неправдиво перебільшеним. Якби цей щоденник потрапив до мене в роки формування моїх знань про історію України, іще в школі, моє ставлення змінилось би. Тепер я можу тільки уявляти, якби над моїми родичами не знущались, яким був би Кривий Ріг, яким було би поселення Червона Балка, де є театр, читацький клуб і щасливі люди. Якою була б Україна.

~1939 рік. Олена Яківна Афанасьєва (мати) з дочкою Лідою

Фото із сімейного архіву