Де знаходились та як працювали німецькі концтабори у Кривому Розі

Чому радянські військові масово здавались в полон у 1941 році

Ряд військово-політичних прорахунків керівництва Радянського Союзу призвів до величезних втрат Червоної Армії в 1941 році. Німці на початку війни отримали половину військових і стратегічних складів, які знаходилися у прикордонних районах. Це призвело до того, що бійцям на день стали видавати, за деякими джерелами, одну кулеметну стрічку, по чотири снаряди на гармату, півтори обойми на гвинтівку. Гвинтівку часто мав лише один із трьох бійців. Ця причина була основною, яка призвела до масового полону радянських військових. 

У перші місяці війни у солдатів і офіцерів часто не було ресурсів для продовження збройного опору, тому вони часто здавалися у полон. Чутки, які поширювала нацистська пропаганда про те, що німці відпускають полонених під відповідальність родичів і старост була ще однією обставиною, яка сприяла здачі у полон. Особливо це впливало на селян і кваліфікованих робітників. Пізніше щодо тих, хто вижив у таборах, радянська влада висувала звинувачення про зраду Батьківщини.

Восени 1941 року полонених у Кривому Розі стали використовувати як робочу силу. Багато криворізьких полонених працювали у рурських вугільних копальнях (Рур - великий промисловий район Німеччини - авт.). Багато з них померли, виконуючи непосильну працю.

Ілюстрація. Вікіпедія

Концтабори Кривого Рогу

У Кривому Розі було декілька концтаборів: пересильний табір №162 біля станції “Кривий Ріг - Західний” і шталаг №338 на Гданцівці з підрозділами на руднику імені Карла Лібкнехта та в житловому масиві імені Кагановича. У кінці жовтня 1943 року німці створили пересильний табір №180 для полонених червоноармійців і цивільного населення, який проіснував до 21 лютого 1944 року. Є свідчення, що відступаючи з міста німці розстрілювали полонених, яких не могли евакуювати.

Криворізький солдатський табір військовополонених - шталаг 338 розташовувався на Гданцівці в колишньому військовому містечку 41-ї стрілецької дивізії.

• У лютому 1942 року тут було 6,3 тисяч полонених,
• у червні 1942 року - 6,8 тисяч, 
• у жовтні 1942 року - 22,1 тисяч, 
• у грудні 1942 року - 14,7 тисяч, 
• у лютому 1943 року - 11,9 тисяч.

У таборі за місяць в середньому помирало 300 людей. Таким чином, за 29 місяців могло померти до 9 тисяч ув'язнених, - сказано у книзі Олександра Мельника “Кривий Ріг у полум’ї війни (1941-1944)”.

Особливістю шталагу №338 були порівняно непогані умови утримання: кам'яні бараки (колишні казарми), наявність водопроводу і каналізації.

У шталазі №338 на Гданцівці всередині кожного барака стояли дерев'яні нари у 2-3 яруси без ліжок. Одяг ув’язнених швидко зношувався, його рідко прали. Холод і хронічне недоїдання сприяли поширенню епідемічних хвороб, від яких щодоби помирало до десятка людей. На зиму ув’язненим давали старі ватники. Підйом був о 6 годині. Тих, хто вночі помер, самі в’язні вантажили на великі двоколісні тачки і у супроводі охорони вивозили на кар'єр. На плацу після перевірки формувалися робочі групи, їх відправляли на роботу. Перед цим був сніданок - баланда з буряка, проса і картоплі, часто гнилих. На шість людей видавали військову каску, з якої по черзі сьорбали вариво - ложок не було. Крім цього кожен отримував 300 грамів хліба.

На євреїв, яких нацисти прагнули винищити, розгорнули справжнє полювання. У шталазі №338 у жовтні 1941 року вбивали євреїв, відібраних з різних таборів вермахту.

У книзі Мельника також зазначається, що багато деталей про утримання радянських військовополонених стали відомі лише в результаті суду в Нюрнбергу. Зокрема, трупи військовополонених рекомендувалося закопувати великими групами в ямах, а за сприятливих умов спалювати, знімаючи з них розпізнавальні медальйони. Виявлених серед полонених політпрацівників, комуністів та євреїв слід було передавати зондеркомандам для розстрілу. Розстрілу підлягали також непрацездатні в'язні. З серпня 1942 року, згідно з наказом Гітлера, почали таврувати радянських військовополонених. 

8 липня 1943 року Гітлер дав вказівку В. Кейтелю підготувати директиву про направлення всіх полонених на військові заводи. 

Про табір 338 залишив спогади О. Шафранов, колишній командир взводу автоматників 191-го запасного полку Приморської армії. Його та інших полонених севастопольців 22 серпня 1942 року залізничною дорогою відправили до Кривого Рогу. У вантажних вагонах розміщували по 50 людей. Конвой складався з німців та татар, які служили у «Легіоні кримських татар». Полонені – переважно моряки 8-ї бригади морської піхоти та бійці армійського запасного полку. Незважаючи на велику спеку, їм протягом кількох
днів не давали води. Становище врятувало місцеве населення, яке після прибуття ешелону передавало у вагони різні продукти. 28 серпня склад прибув на станцію "Кривий Ріг – Західний".
Шталаг був обнесений чотирма рядами колючого дроту. По периметру було 8 вишок з кулеметними гніздами та вівчарки на ланцюгах. Вночі прожектори висвітлювали табір та розпушені контрольні смуги між рядами дроту, якою пропущено електрику. Шталаг поділявся на 5 блоків, огороджених колючим дротом. Вільного
переміщення між блоками не було. У першому блоці – двоповерховому будинку — була канцелярія табору. Коли "приймали" люди, заповнювалася анкета і робився відбиток вказівного пальця. Усе цінні речі та одяг, крім білизни, вилучалися. Процедура відбувалася під наглядом начальника концтабору Ганса Зоммера, який володів російською та українською мовами. Він також сам вручав полоненим особистий номерний знак. Цю бирку потрібно було весь час носити на шиї. Номер О. Шафранова був 32897, що показує приблизно річний «прохід» військовослужбовців.

У кожен блок поміщали людей залежно від цивільних професій. Так, у 3-му були гірники та металурги, у 5-му – будівельники. Згодом із фахівців формувалися групи для відправлення в Німеччину чи місцеві роботи. Один блок був табірною в'язницею, де тримали «комісарів» (політпрацівників), євреїв та порушників режиму. Серед останніх смертність була найвищою – шанси вийти живими були мінімальними. Ховали померлих у поряд розташованому кар'єрі цегельного заводу. Тут знищували і місцевих підпільників.

Прийомом звільнення з полону був добровільний вступ на службу у допоміжну поліцію чи «добровольцем» у німецьку армію, як «Hilfswilliger» («хіві»). Вони використовувалися, в основному, на господарських роботах: вантажно-розвантажувальних, чищенні чобіт, були шоферами вантажівок, готували їжу, наглядали за пораненими.