«Ми маємо пам’ятати своє минуле»: історія криворіжця — власника ветеранського видавництва

Патріот, учасник Революції гідності та бойових дій із 2014 року, лідер самооборони Жовтих Вод, бізнесмен, уродженець Кривого Рогу Марко Мельник у 2016 році заснував перше ветеранське видавництво markobook.

Книгу «Ісламська держава» Олександра Коренькова, яку видав Мельник, має в колекції навіть Валерій Залужний. Крім того, книги видавництва markobook можна знайти в кожній обласній бібліотеці. Для history.1kr.ua Марко Мельник розповів про свій життєвий шлях, становлення як патріота, а також історію першого ветеранського видавництва.

Нині Мельник працює над проєктом ідеологічної підготовки особового складу офіцерів і бійців. «Зараз гостро стоїть проблема підтримки бойового духу війська. Деякі бійці перебувають на позиціях уже понад рік. Це дуже важко витримати морально. Я хочу донести їм, що наша битва — це цивілізаційна боротьба з Росією за виживання України як держави, яка почалась не у 2022 або 2014 році, а як мінімум 800 років тому. Розуміння контексту підвищить мотивацію захисників України», — зазначає він.

Згадуючи 2014 рік, учасник бойових дій не погоджується з нинішньою державною політикою: «Ми ніби відокремлюємо частину людей, на втрату яких згодні, щоб у нас [цивільних — авт.] усе було добре. Ці люди рано чи пізно закінчаться, а нам треба їх якось поповнювати. Ловити їх на блокпостах — це така собі ідея. Вони ж не хочуть воювати. Людина без мотивації буде погано виконувати свої обов’язки».

Саме тому Марко Мельник працює над розширенням асортименту видавництва, щоб відправляти бійцям на передовій більше військової літератури. На сайті markobook діє акція: коли купують книжку, такий самий примірник власник безкоштовно передає захисникам. Як зазначає видавець, книжки отримали понад 200 підрозділів.

«Мені подобається, як 3 ОШБр, “Азов” зацікавлюють брати участь у бойових діях. Це правильний шлях. Нас у 2014-му ніхто на блокпостах не ловив, нас не запихували в “бобіки” і не везли в територіальний центр комплектування та соціальної підтримки (ТЦК). Ми розуміли контекст цієї боротьби та були зацікавлені захищати Україну самі по собі, нам це було “по приколу” — авантюризм, небезпека. Я хочу, щоб наші книжки були буквально в кожного офіцера, щоб він зміг пояснити бійцям, за що вони борються, замотивувати їх», — пояснює Мельник.

Перші дитячі кроки в бізнесі та формуванні патріотичних поглядів

Марко Мельник народився в Кривому Році на початку «буремних дев’яностих» у сім’ї фармацевтки та судді, який після розпаду Радянського Союзу намагався заробити на життя, відкривши власну справу. Спочатку тато нашого співрозмовника продавав парфуми, згодом автозапчастини, а потім — електроніку та мобільні телефони.

«Я працював там [у магазині електроніки — авт.] у 14 років. Була така мода — завантажувати мелодії й картинки на телефон. Здавалось би, пустощі, але поставився до цього серйозно — зробив великий каталог, накупив різних кабелів, програмне забезпечення. Зробив бізнес і почав нормальні такі “бабки” заробляти, як для 14 років. Гроші я витрачав на подарунки всім, хто зі мною працює, рідним і друзям. Мені було в кайф на Новий рік роздавати всім презенти. Був як справжній дід Мороз», — згадує криворіжець.

Дитинство Марка було важким, як і в більшості дітей дев’яностих. Уже дорослий, Мельник в один із візитів до мами попрохав її приготувати котлети зі смаком м’яса з «геркулеса» і бульйонного кубика. «Я думав, що це дуже смачно, бо тоді [в дитинстві — авт.] мені так здавалося. Котлети з “геркулеса” — це ж якась магія, модна веганська штука. Спробував — така дрянь, але смак дитинства як-не-як», — розповідає він.

Світогляд Марка Мельника почав формуватись ще в дитинстві. Уперше про роль української мови він задумався в шість років. Граючись, вигадав власний шифр, щоб його записи розуміли тільки «довірені особи». Кожен знак відповідав літері алфавіту. Саме тоді хлопець замислився над тим, яку абетку обрати: українську чи російську. Зупинився на першій. «Напевно, саме тоді запустився цей процес — я почав думати, що із середовищем навколо щось не так, і треба це змінювати. Бо начебто я в Україні, а навколо Росія», — пояснює Мельник.

Більш чітку позицію криворіжець сформував пізніше — у студентські роки. У 2008 році він вступив в інститут підприємництва «Стратегія» в Жовтих Водах. Мельник вважав, що до криворізьких вишів важко потрапити, тому вступив у найближчому до Кривого Рогу місті на легку (на його думку) спеціальність «Менеджмент організацій». Хоча до вищої освіти хлопець ставився скептично, студентство зіграло вагому роль у його житті.

Поширення ідеї націоналізму в комуністичних Жовтих Водах

В інституті Мельник швидко здобув авторитет серед молоді й очолив студентське самоврядування. «Мене з дитинства тягнуло до лідерства. Навіть у дитсадку в мене була банда. Я підійшов до хлопця, з яким конкурував, і сказав, що збираю банду, нехай збирає і він — будемо ворогувати», — сміється криворіжець.

Навчаючись, Марко досліджував історію України та дізнавався про заборонені в СРСР теми. За своєї «каденції» президента інституту Марко створив клуб патріотів, у якому переглядали історичні фільми з архіву «Меморіалу» та читали книжки й газети з «екстремістськими» на той час матеріалами про УПА.

Поступово навколо юнака сформувалось коло однодумців. Молодь влаштовувала авто- і велопробіги з українськими прапорами, паради вишиванок. У Жовтих Водах це було дикістю, екстремізмом. Мельник згадує, що деякі люди проклинали їх і плювали вслід. «Нам вдалося створити осередок нашого українського світу в проросійських Жовтих Водах. У міській раді ще не заборонили комуністичну партію, багато хто називав себе комуністом і носив квіти до пам’ятника Леніну. Це була Совєтская Росія в масштабах маленького міста Жовті Води», — додає він.

Молодіжне об’єднання чинило спротив проросійській владі, а його лідер Марко планував стати депутатом у міській раді, щоб мати можливість просувати патріотичні ідеї й у владних колах. У 2010 році Мельник упевнено подав документи, оскільки розумів, що виграє. Він мав сильну підтримку містян, його знала більшість, хоча й були люди, які вважали його фашистом, зізнається Марко. «На наступний день мені подзвонив якийсь дядько та пообіцяв, що якщо я продовжу просувати свої націоналістичні ідеї, то  мені як мінімум зламають ноги, а як максимум доберуться до рідних. Він сказав, що мої документи не прийняли і вже все “порішали”», — розповідає Мельник.

Попри невдачу в депутатській кар’єрі криворіжець продовжував чинити опір проросійським силам. «Одного разу гуляв вулицею та побачив намет, у якому агітують за “Партію регіонів”. Покликав друга, і ми почали цей намет ламати. Словесна суперечка з агітатором не завадила нам його “скласти”», — згадує активіст.

Український досвід в Америці

Паралельно з навчанням Мельник їздив за кордон за програмою Work&Travel. Навіть в іншій частині світу його шлях перетнувся з українцем. У США криворіжець працював на фабриці льоду. За важку працю платили лише сім доларів на годину, більшість зарплатні доводилось віддавати за оренду тісної кімнати, у якій жило ще сім заробітчан. «Робота жахлива, ставлення погане, зарплата низька. Один раз я сказав власнику фабрики, що він “овца”. Я не думав, що він мене зрозуміє. Сказав на емоціях, коли в нас був конфлікт, а він, собака, здогадався і звільнив мене», — згадує Марко.

Опинившись без роботи й житла, Мельник звернувся до одногрупниці, яка теж працювала в Штатах. Вона допомогла йому знайти житло і влаштуватись у готель. Криворіжця на пів року прихистив священник Микола, який у п’ять років із батьками виїхав з України через Голодомор. Марко згадує цю зустріч: «Ніч чекав на вокзалі, майже не спав. Заходить сивий священник із великим золотим хрестом на шиї. Питає, чи я Марко. Від української мови я одразу відчув полегшення. У його авто Ford нас чекала його дружина. Вони відвезли мене в кафе, де пригостили американським сніданком».

Підготовка до війни та битви на Євромайдані

У 2013 році товариш Мельника Максим Пошедін організував вишколи, щоб підготуватись до можливої війни Росії з Україною. Юнаки вчились орієнтуватись на відкритому просторі, прикривати одне одного та стріляти металевими кульками із саморобної зброї. Вони розбивались на команди й захоплювали прапор. Під час вишколів деякі юнаки отримували травми, під шкіру заходили металеві фрагменти.

«Ми серйозно готувалися до війни. Для нас це був ніби висновок із тієї історії, яку ми для себе відкрили. Ці підготовчі процеси виправдались у 2014 році, коли почалась війна. Ми всі були готові до неї, принаймні морально. Усі, хто був на вишколі, який ми називали “хардболом”, пішли на війну. Мій друг Максим Пошедін, який організовував ці тренування, став першим добровольцем батальйону “Дніпро-1”», — згадує Мельник.

Найбільш насиченим днем опору майданівців беркутівцям для Мельника стало 18 лютого 2014 року. У той день 14 сотня самооборони Майдану охороняла урядовий квартал поблизу Верховної Ради, щоб там не було заворушень. «Але я не та людина, яка буде просто стояти і охороняти порядок. Мені це не було цікаво, тому я пішов на розвідку», — згадує Мельник. На вулиці Інститутській він побачив, як із даху одного з будинків «беркути» стріляли по людях і кидали в них гранати. Мельник вирішив їх зупинити й почав вибивати двері під’їзду, щоб піднятись на дах. «Вони були обгорілі, тому я думав, що вони дерев’яні. Вибити не вийшло, бо двері все ж таки виявились металевими. Раптом віконечко над сходовим майданчиком відчинилось, і з нього впала граната просто мені під ноги. Вибухнула вона швидко, жодного болю я не відчув через шок», — розповідає в деталях Марко.

Юнака забрала швидка, але він виповз із неї. Він знав, що лікарі могли відвезти поранених одразу в міліцію. Добровольці допомогли Мельнику прийти до тями і підвестись. У цей момент беркутівцям дали команду на штурм, і вони почали стріляти в людей із помпових рушниць. «Я опинився в крайньому ряду, тобто прямо переді мною були беркутівці, які атакували нас. Почалась паніка, майданівців відтісняли. Товаришу поруч зі мною влучили в каску гумовою кулею. Якби вона в голову попала, то, може, і череп би проломила», — згадує Мельник.

Як розповідає Марко, добровольці почали відступати, оскільки в них майже не залишилось зброї для захисту. Люди в паніці ломилися через барикаду, яка була обплетена колючим дротом. Майданівців було настільки багато, що коли вони перелазили через неї, деякі заплутувались у цьому дроті, а через них усе одно повзли люди. Між барикадами був вузенький прохід, у який тікали добровольці. Багато хто впав, але люди продовжили бігти, ігноруючи тих, хто під ногами. «Мені “пощастило” бути на землі. Я відчував, що на мені лежала гора людей. Намагався вибратись, але зрозумів, що сили мене абсолютно покинули. Тоді підійшли люди з майдану, і я почав кликати на допомогу. Два “тіпа” витягнули мене за руки, вони мене врятували тоді», — розповідає криворіжець.

Після цього Мельник повернувся в Будинок профспілок, де йому зашили рану від гранати. Попри поранення, Марко готувався до нічного штурму. Як згадує криворіжець, майданівці палили коктейлі Молотова, матраци, кидали бруківку, але попри всі зусилля «беркути» йшли по вогню і стріляли в добровольців. Під час цього бою він отримав іще одне поранення — у зап’ястя.

Наступного дня він звернувся до медпункту, оскільки зрозумів, що з пораненою ногою щось не так. Саме там він зустрів лікаря Арсена Дем’янчука, який урятував його кінцівку — дістав усі уламки гранати, залишивши тільки маленькі частинки завбільшки з піщинку. Мельник називає їх трофеєм.

Бойовий шлях Мельника

Після Майдану громадська діяльність Марка не закінчилась — він патрулював маєток Януковича в Межигір’ї, у який українці змогли потрапити після втечі тодішнього президента-зрадника. «На моїх очах вкрали ключку повністю із золота. Я, на жаль, нічого собі не зміг взяти на подарунок рідним, бо це було нелегально. Зате зміг посидіти на золотому унітазі», — сміється Мельник.

Навесні 2014 року, повернувшись у Жовті Води, Марко разом з однодумцями створив сотню самооборони. Вони стежили за тим, щоб у місті не було жодних сепаратистських заворушень. Одного дня активісти оточили міську раду, вимагаючи від депутатів ухвалити рішення знести пам’ятник Леніну.

«Ми зайшли в міську раду в бронежилетах із важких залізних плит. Я поставив хлопців на вході, щоб нікого не впускали й не випускали. Поки депутати сперечались, зносити цей пам’ятник чи ні, я вийшов до трибуни і сказав, що наші сили оточили раду і вони звідси не вийдуть. Вони спочатку поглузували з мене, але після того, як один із них зробив невдалу спробу пройти повз наших хлопців, ухвалили знесення Леніна», — згадує Марко.

Улітку Марко зрозумів, що його задача в Жовтих Водах виконана. Одночасно з цим він дізнався, що його товариш Максим Пошедін, який влаштовував «хардбол» у 2013 році, загинув. Тоді Мельник вирішив піти на війну. Разом із друзями він долучився до «Азову» в серпні 2014 року.

«Я приїхав на навчання в маєток Януковича в Урзуфі. Щоб нас узяли на бойовий виїзд, нам треба було заслужити зброю. Спочатку був в розвідці, пізніше став водієм-парамедиком на військовому реанімобілі медичної служби, оскільки в них була велика потреба — багато хто розбивався. Спочатку позичав зброю, а потім отримав свою», — розповідає Мельник.

Військова журналістика та перший фронтовий часопис

На фронті, у складі батальйону МВС «Азов», який згодом став полком Нацгвардії, криворіжець заснував перший фронтовий часопис «Чорне сонце». Він згадує, що завжди мав хист до журналістської діяльності: у дитинстві писав для шкільної газети, а в інституті створив справжню редколегію, яка випускала журнал. «Ми брали інтерв’ю в наших командирів, бійців, маріупольців, щоби показати, які насправді стосунки між азовцями й місцевим населенням — вони непогані, і нас ніхто не ненавидить», — розповідає Марко про часопис «Чорне сонце».

Мельник вирішив звільнитись зі служби в кінці 2015 року, коли полк Нацгвардії «Азов» відвели від позицій. У січні 2016 року він повернувся до цивільного життя в Києві, але не облишив громадську діяльність.

Історія створення markobook

Разом із Миколою «Круком» Кравченком Мельник долучився до ГО «Цивільний корпус “Азов”». Завдяки видавничому досвіду і фінансуванню від організації він разом із побратимом створив перше ветеранське видавництво «Орієнтир». Криворіжець розповідає: «Моя задача була показати світогляд, мотивацію, життєвий і бойовий шлях моїх побратимів таким, яким він насправді є. Бо інакше правда була б спотворена, якщо її зафіксували б політики чи якісь заангажовані особи».

Робота кипіла. Мельник отримав приміщення на Майдані, яке раніше було мобілізаційним пунктом «Азова», відремонтував його та перетворив на офіс видавництва. Кравченко мав багато ідей для майбутніх книг.

«Спочатку я був і редактором, і дизайнером, і верстальником, і макетувальником, і всім, ким тільки можна. Я їх робив сам, але книжки, звісно, були не на тому рівні, що зараз, коли залучені люди до різних процесів», — пояснює видавець.

У 2017 році в партнерів виникли розбіжності. Мельник наполягав на тому, що видавництво має діяти як просвітницька ініціатива, а Кравченко вважав «Орієнтир» просто бізнесом. «У нього було керівництво, яке наполягало на тому, що бізнес-проєкт має приносити прибуток. Цивільний корпус “Азов” бачив у нас просто інвестиції, які мали потім повернутись. Але видавництво не було рентабельним, навіть зарплатню ми отримували виплатами від громадської організації», — згадує Марко.

Мельник відмовився від фінансування організації та почав працювати самостійно, перейменувавши «Орієнтир» на markobook. Через брак коштів він перестав винаймати житло та переїхав жити до родичів. Водночас команда «Орієнтиру» зареєструвала іншу товарну марку та почала продавати книжки, що залишись в офісі на Майдані, під своїм брендом. «Я не заперечував, тому що все могло закінчитись значно гірше. Я не позиціоную це як якесь рейдерське захоплення чи “віджим”, хоча раніше такі думки були. Я вважаю, що ми розійшлися цілком добре. Миколи Кравченка вже немає живого, і нам немає чого ділити», — коментує криворіжець.

На кошти, які компенсувала держава за поранення, Мельник почав перевидавати книжки та надрукував декілька партій. Почав брати участь у різноманітних фестивалях, популяризувати продукт, і поступово markoobook набирало обертів.

Підприємець почав орендувати офіс, а команда розширилась до десятка фахівців. «Через рік я перевершив це “нове” видавництво по всіх показниках. Я радий, що почав свою незалежну діяльність без їхньої підтримки», — зазначає видавець.

Повномасштабне вторгнення стало черговим викликом — видавництво призупинило діяльність. Частина команди markobook добровільно долучилась до ЗСУ, інші стали волонтерами. Мельник почав служити в київській ТрО, беручи участь у боях за Київ та Ірпінь.

У 2023 році markobook відновило діяльність завдяки гранту від Українського ветеранського фонду. Мельник вважає цю підтримку символом того, що для держави і суспільства націоналістичні ідеї більше не є чимось диким та екстремістським. «Після того, що ми пережили у 2022 році, ми всі націоналісти, ми всі проти Росії», — додає видавець.

Попри всі труднощі Марко Мельник досяг мети, якої прагнув: видавництво виконує свою головну задачу — просвітництво. Завдяки програмі поповнення бібліотечних фондів видавець безкоштовно передав книжки в кожну обласну бібліотеку України (окрім окупованих територій). Військову літературу видавництво постійно надсилає бійцям на фронт.

«Я сам себе зобов’язав, що половина накладу наших книжок буде передана війську для посилення мотивації бойового духу. Ми досі поширюємо ці книжки точково, не масово, щоб вони не припадали пилом, а були конкретно серед людей, які зацікавлені. Ми ніколи не відмовляємо людям, які до нас звертаються, ми завжди пересилаємо книжки тим, кому вони будуть корисні», — зазначає Мельник.

Видавництво активно розвивається і розширюється. Видавець планує перекладати книжки markobook англійською мовою та поширювати їх за кордон, щоб протистояти російській пропаганді. «Треба зміцнювати наш інформаційний вплив, тому що в Росії він дуже сильний. Книжки про терористів Моторолу та Гіві вільно продаються в Європі англійською й іншими мовами. Нам треба надолужувати, тому що в цьому наші успіхи незначні», — пояснює Мельник. Також команда markobook працює над створенням аудіо- та електронних версій книжок, лекцій, подкастів і коротких відео на YouTube, щоб зацікавити більше людей.

Щоб досягнути успіху, треба цінувати своє минуле

Криворіжець проживає в Ірпені, але із задоволенням приїжджає в Кривий Ріг до мами. Наразі Мельник не прив’язує себе до одного міста. «Я не вважаю, що в мене є постійне місце проживання. Я себе почуваю вдома там, де є можливість робити щось корисне і те, що приносить мені задоволення. Мій дім — це Україна, в будь-якій її точці мені комфортно», — пояснює Марко.

Хай яким було його дитинство, Мельник цінує знання та досвід, здобуті в рідному місті. «Якщо ми будемо називати своє минуле, зокрема в Кривому Розі, помилкою та намагатимемось його перекреслити, вважаючи себе киянами чи кимось іншим, то ми не знайдемо в собі спокою, гармонії, балансу. Щоб зробити якийсь конструктивний ривок, досягнути успіху, ми маємо бути цілісними, не забуваючи нашого минулого», — підкреслює криворіжець.

Як зазначає Марко, його світ сформувався саме в Кривому Розі. Те, що він там побачив і чого навчився — це корисні знання, які він зміг використати протягом життя. Для досягнення успіху найголовніше — зрозуміти власні цінності, знайти своє покликання та вдосконалюватись в цьому напрямку.

«Якщо людина розвиває свій потенціал, збільшує свою потужність, накопичує об’єм енергії, який потім здатна реалізувати, то вона може займатись одночасно багатьома справами. У мене це і видавництво, і волонтерство, і медіапроєкти, раніше — служба та закордонні відрядження. Зараз вже не Совєтський Союз, коли нам треба вибрати щось одне і лупатись у цю скалу до кінця своїх днів», — зазначає Марко Мельник. 

Оновлено 29.05.2024

Матеріал написано у межах проєкту, який покликаний підтримати ініціативу молодих авторів та авторок вивчати історію Кривого Рогу та його околиць. Редакція закликає читачів та читачок приєднуватись до обговорення викладених у матеріалах відомостей та доповнювати їх, щоб разом відновлювати історичні факти, які були недостатньо оприявнені до сьогодні.