Карачуни: легенди, історія та сучасність мікрорайону Кривого Рогу

Легенди про назву: від сонцевороту до чорної смерті
Саме слово «карачун» має давнє й багатозначне коріння. У слов’янській міфології карачун, або корочун пов’язаний із зимовим сонцеворотом — найкоротшим днем року, святами Різдва та Святвечора. У поляків, словаків, болгар, сербів та українців так називали час переходу від темряви до світла, а ще — обрядовий хліб корочун.
Проте в російській і білоруській традиціях слово набуло іншого, зловісного сенсу: карачун означав раптову смерть, найчастіше передчасну. Іноді так називали й злого духа.
«Тобто слово це дуже різне. Може бути і про світло, і про багатство, а може — про смерть», — пояснює Валентина Серьогіна.
Але найпоширеніша серед мешканців версія походження топоніму пов’язана з тюркською мовою: «кара» — чорний, «чун» — смерть. Чорна смерть — ось так перекладають назву мікрорайону більшість старожилів. І легенди це підтверджують.
 

Засідка на чумацькому шляху
За переказами, у XVII–XVIII століттях саме тут, на території сучасних Карачунів, відбулась кривава подія. Через степи Криворіжжя пролягав важливий торговий маршрут — Чумацький шлях. Чумаки везли сіль із Криму, товари з інших земель і нерідко ставали жертвами татарських нападів.
Татари грабували, а ще викрадали дівчат, адже криворізькі красуні славились на всю округу. Терпець козакам урвався: вони влаштували засідку. У темряві ночі відбулася жорстока сутичка. За легендою, того разу татари зазнали нищівної поразки — і місце охрестили Карачунами, землею, де можна зазнати чорної смерті.
«Ця назва, — додає Олена, — настільки закріпилася, що її й досі знають і гордо розповідають місцеві».

Літературний скарб: альманах «Карачуни»
У 1992 році в Кривому Розі вийшов літературний альманах «Карачуни». Це була збірка творів місцевих письменників і поетів. В альманасі знайшлось місце і для однойменної п’єси, створеної за мотивами кримських легенд.
У п’єсі «Карачуни» описувалася саме та подія, що дала назву місцевості: нічна козацька засідка і чорна смерть для нападників.

Карачуни на карті: від села до водосховища
Гідеса Олена дістає велику карту й показує старі назви. На різних документах ця територія позначалась як Карачунівка, Бутовське чи Богданівка.
«Колись це було село на правому березі Інгульця, — розповідає вона. — Зараз ця земля затоплена Карачунівським водосховищем».
Цікаво, що існують і інші пояснення назви. Зокрема, деякі легенди пов’язують її з урановими родовищами неподалік. Азійські кочівники нібито брали із собою чорні камені, після чого гинули від невідомої хвороби. Це вже більш пізні інтерпретації, адже уранову руду почали вивчати лише у ХХ столітті. Проте в народній пам’яті залишилась асоціація: чорні камені — чорна смерть — Карачуни.

Від легенд до сучасності
Сьогодні Карачуни — це не лише топонім зі старовинними міфами, а й один із найбільших мікрорайонів Кривого Рогу зі своєю архітектурою, історією будівництва та унікальними об’єктами.
Та перш ніж говорити про забудову післявоєнних років, варто згадати головний символ району — палац культури, що й досі вражає величчю неокласики. Але про нього — у наступній частині.
Таємниця Файнштейна: криворізький детектив
Серед історій Карачунів особливе місце займає загадкова постать Файнштейна. Це прізвище виринає то в архітектурі, то в міських легендах, але однозначних пояснень досі немає.
«Я давала запит в Умань, — розповідає Олена Лєдовська. — Там є будинок Файнштейна, нині музей. Думала: може, звідти наші. В Одесі теж шукала — там Файнштейнів безліч, але не ті. В Умані — знову не ті. Наш залишається загадкою».
Ким же він був, той криворізький Файнштейн? Відомо лише, що купець першої гільдії. А це означає — людина дуже заможна, з правом вести міжнародну торгівлю, навіть морську. Але яке море в Кривому Розі? Можливо, він лише володів будинком тут, а жив деінде.
«На жаль, поки що це таємниця, яку нам із пані Валентиною треба далі розкривати, — додає Олена. — Це справжній міський детектив».

Футбольні баталії на стадіоні
У радянські часи на території парку був стадіон, де вирувало життя. Там проводили змагання між заводськими командами, а діти грали вулиця на вулицю.

Стадіон на Карачунах, парк ім. Павлова. Фото: Едуард Дворчук для «Криворізької старовини»

«На одній з екскурсій у нас була місцева мешканка, — згадує Валентина Серьогіна. — Показуємо фотографію футболістів, а вона раптом каже: “О, це ж дядя Міша, наш сусід!” І підтвердила: так, дійсно грали, команда на команду».
Форма у футболістів — заводська, учасники — звичайні робітники. Але атмосфера була такою, що кожен матч перетворювався на подію для всього району.

Ресторан «Білі камені» 
Ще одна цікава згадка з архівів стосується 1969 року. У довіднику за той час зазначалось: у місцевому торговому центрі діяв ресторан із романтичною назвою — «Білі камені».
Для мешканців Карачунів це був справжній острівець святковості. Тут відзначали весілля, влаштовували корпоративні вечори, приходили сім’ями на обід. Назва перегукувалася з криворізькими скелями й породами, серед яких виростав новий мікрорайон.

Карачуни як живий музей
Коли слухаєш гідес, стає зрозуміло: Карачуни — це не просто житловий масив, а місце, де переплелись міфологія, історія, архітектура та спогади мешканців. Тут і загадка Файнштейна, і сліди козацьких битв, і радянські символи з палацом культури та стадіоном.
А головне — тут живі голоси людей, які пам’ятають, як усе відбувалось насправді. Вони й роблять район унікальним.

Ресторан, якого вже немає
На жаль, фотографій ресторану «Білі камені» не збереглося. Скільки не питали місцевих — усі пам’ятають, але ніхто тоді не зробив світлини. Сьогодні, в епоху Instagram, здається дивним: якщо ти не сфотографувався, то ніби й не був там. А колись люди просто рідко брали до рук фотоапарат. Єдине підтвердження існування ресторану лишилося в краєзнавчих довідниках.
Назва «Білі камені» була локальною, пов’язаною з однойменним пляжем. Там, на Карачунівському водосховищі, камінці мали світлий, гранітний відтінок, тож місцеві почали називати місце просто — Білі Камені. Від цього й ресторан отримав свою назву.

Таємничі споруди
Неподалік можна зустріти загадкові споруди, які багато хто вважає бомбосховищами. Це логічно: у 1950-х, коли активно забудовувались Карачуни, майже всі нові квартали облаштовували укриттями. На Старих Карачунах дійсно є справжні бомбосховища з масивними дверима та глибокими підземними приміщеннями, де ще на початку повномасштабної війни люди чергували, аби контролювати доступ.
Однак ці споруди мають інше призначення: вони є вентиляційними шахтами системи опалення четвертого мікрорайону. Його будували для працівників турбінного заводу. Щоб забезпечити тепло в новобудовах, від заводу під землею проклали комунікації: залишкове тепло від виробничих процесів використовували для опалення житла. Це було куди ефективніше, ніж тягнути труби над поверхнею, де тепло одразу втрачалось.
Проте турбіни давно вже не працюють. І сьогодні ці споруди — лише мовчазні свідки інженерних рішень середини ХХ століття.

Уранова сторінка
Карачуни зберігають і зовсім іншу, куди таємничішу історію. Саме тут, у Прокуроровій балці, наприкінці 1940-х років заклали першу уранову шахту в Кривому Розі. Це стало можливим завдяки дослідженням Йосипа Ісаковича Танатара — радянського геолога й петрографа, який у 1920-х роках довів перспективність уранових руд у Кривому Розі та Жовтих Водах. Його відкриття тоді сприймали скептично, однак після 1945 року, коли в СРСР постала потреба створення атомної зброї, науковця згадали, а його ім’я надовго заховали під грифом «таємно».
Шахта в Прокуроровій балці виявилась малоперспективною — після дослідження її підірвали, а на місці утворилось Карачунівське водосховище. Поруч у 40–50-х роках розпочинали ще кілька шурфів, але на справжні шахти вони так і не перетворились. Сьогодні про це нагадують хіба старі карти та спогади місцевих жителів.

Весела Дача
Далі стежка приводить на територію, яку називають Весела Дача. Назва виникла в 1950-х роках, коли місцева влада почала нарізати земельні ділянки під будівництво. Саме цю територію віддали підсобному господарству заводу «Криворіжсталь». Черешневі сади вздовж дороги, виноградники — такий вигляд мав цей район у середині минулого століття. Ветеран праці Георгій Іванович Зуйко згадував, що саме тоді тут з’явились перші дачі й городи.
Поступово місцевість заставили будиночками різного типу: одні зводили заводи для своїх робітників, інші люди будували самостійно. Так сформувався житловий масив із назвою, що прижилася й дожила до сьогодні, — Весела Дача.

Трамвай — символ індустріального міста
Саме тут у 1972 році пустили трамвай. Для району це було справжнім порятунком, адже транспортна доступність значно покращилась. Узагалі ж історія криворізького трамвая бере початок у 1935 році, коли перший вагон рушив від «Криворіжсталі» до Соцміста. Подія була настільки значущою, що сюжети про неї знімали навіть кіношники з Києва. В архівному відео можна почути іронічний закадровий голос: «Извозчики сегодня грустные — в Кривом Роге поехал первый трамвай». І справді, з появою трамвая звичні візники втратили роботу.
Трамвай у Кривому Розі став символом індустріального міста, яке розросталось, але не забувало про потреби людей. І навіть у віддалених районах, як-от Весела Дача, він з’єднав нові квартали з центром життя величезного промислового мегаполіса.
У 1972 році трамвай нарешті дістався Карачунів. Його маршрут пролягав через проїзд на Кільцеву, а далі — вулицю Буковинську. Саме ця назва викликає в багатьох цікаві асоціації: не з Буковиною, а… з ковбасою. Можливо, через звучання чи через саму форму вулиці, яка утворює своєрідне «кільце».

Пороги й водоспад
Далі екскурсійна стежка виводить до Інгульця. Дехто очікує побачити тут водоспад, проте насправді це пороги. Їхня краса не поступається відомим місцям, наприклад у Мигії. Там популярний боді-рафтинг — екстремальний спуск по каменях у річці буквально на попі. В Інгульці це теж можливо, хоча все залежить від об’єму води.
Тут асфальт закінчується, і починається справжня мандрівка стежками — колись їх називали козячими. Саме вони ведуть до найважливішої споруди Карачунів — греблі.

Будівництво греблі
Історія Карачунівського водосховища тісно пов’язана з будівництвом Криворізького металургійного заводу. У 1931 році об’єднання «ОРЖКІЗ» підписало наказ про початок робіт. Уже в січні 1932 року стартувало спорудження греблі, яка мала забезпечити завод водою.
План був грандіозний: створити запас у 320 мільйонів кубометрів. Проте роботи супроводжувались численними труднощами:

• браком робочої сили та техніки;
• частою зміною керівництва;
• затримками зарплат;
• нестачею кваліфікованих інженерів.

Не вистачало навіть людей, аби працювати зі скреперами й компресорами, тож довелося залучати американських фахівців. Іноді на будівництві працювали лише 85 робітників замість необхідних двох тисяч.
У 1933 році спостерігався застій, у 1934 уряд виділив додаткові кошти — понад 2,7 мільйона карбованців. Загалом між 1932 і 1936 роками в греблю вклали близько 8,7 мільйона карбованців. Роботи велись у дві-три зміни. У березні 1932 року вдалося завершити тимчасову перемичку — це була перша велика перемога: весняні води залишились у водосховищі.
Попри всі труднощі греблю таки добудували. І саме завдяки їй став можливим запуск найбільшого в регіоні металургійного комбінату.

Де міг постати завод?
Цікаво, що під час обговорення місця для майбутнього гіганта було три варіанти:

• балка Червона (де завод у підсумку й збудували);
• Гданцівка;
• Карачуни.

Уявімо: якби завод звели саме тут, Карачунівське водосховище, можливо, мало б зовсім іншу долю, а навколишні місця мали б інший вигляд.

Випробування війною
Історія греблі не завершилась у радянські часи. У вересні 2022 року російські війська обстріляли Карачунівську дамбу ракетами «Іскандер». Ворог намагався позбавити Кривий Ріг питної води й водночас затопити місто.
Проте Інгулець повівся не так, як очікували окупанти. Вода справді прорвалась і підтопила кілька вулиць, розташованих поруч із річкою, але масштабної катастрофи не сталось. Місто вистояло.
Коли ви йдете з парку імені Федора Мершавцева в бік Гданцівського парку, зверніть увагу на будиночки, розташовані просто над річкою, — саме вони найбільше постраждали під час затоплення після руйнування дамби. Вода відійшла далі, розлилась по Інгульцю і затопила значну територію. Дамбу згодом полагодили, але удари повторювались.
Варто знати, що з Карачунівського водосховища воду отримує лише Центрально-Міський район, тоді як більшість районів Кривого Рогу користуються Південним водосховищем. Якість води завжди відрізнялась: ще задовго до руйнування греблі мешканці відзначали, що вода з Південного була значно чистішою й смачнішою. Тепер же ситуація ускладнилась — після бомбардувань у кранах деяких районів спостерігають різкий запах річкової води.
Гранітний кар’єр, пов’язаний із будівництвом водосховища, почав працювати ще в 1936 році. Для його роботи використовували вибухівку, а в спеціальних підземних тунелях облаштовували склади. За переказами, під час Другої світової війни місцеві мешканці ховались в одному з таких тунелів, використовуючи його як бомбосховище. Уже в наш час дослідники-екстремали Анатолій Новак і Микола Єрошкін вивчали ці підземелля та знімали відео. Тунель закінчується глухою стіною.
З початком повномасштабної війни місцеві жителі хотіли використати ці підземелля як укриття, та через підтоплення зробити це було неможливо.
Неподалік працював каменедробильний завод, що об’єднував Коломоївський, Жовтневий (біля мікрорайону Зарічний) і Карачунівський гранітні кар’єри. У 2000-х роках підприємство припинило своє існування, хоча видобуток граніту триває доти, доки у кар’єр не заходить вода. На прикладі Зарічного кар’єру видно, як рівень води щороку піднімається приблизно на півтора метра.

Гранітний кар'єр. Фото: Едуард Дворчук для «Криворізької старовини»
Збереглись унікальні світлини техніки та робітників — їх зробив батько нашої колеги Анни Літвинчук, який працював саме в цьому кар’єрі. Фото дають змогу перенестись у минуле й побачити сам процес.
Особливістю є й мінеральна вода «Криворізька». У радянський час вона продавалась у магазинах, мала лікувальні властивості та допомагала при захворюваннях шлунково-кишкового тракту й печінки. Видобували її в районі Веселої, де досі є залишки насосної станції.
Сьогодні ж у кар’єрах вода вважається однією з найчистіших у місті, й тут охоче купаються місцеві мешканці.
Наша пішохідна екскурсія «Карачуни: історія та легенди» поєднує в собі прогулянку житловим масивом, розповіді про минуле, знайомство з унікальними природними локаціями та відпочинок біля затопленого гранітного кар’єру.

Топ-3 локації Карачунів, які варто відвідати:

• Карачунівський водоспад;
• затоплений гранітний кар’єр;
• екстремальний підвісний міст через річку Інгулець.

Інгулецький міст. 1960-ті. Фото: Андрій Горбатов для «Криворізької старовини»

Дякуємо, що подорожували з нами. Підписуйтесь на «Невгамовні гідеси» та «Перший Криворізький» і відкривайте історію Кривого Рогу разом із нами.