Голоси минулого: видатні жінки, які формували Кривий Ріг

Марія Ростковська

Марія Ростковська. Фото фейсбук-спільнота «Криворізька старовина»

Марія Ростковська, у дівоцтві — Мершавцева — народилась у 1827 році за 30 кілометрів від Кривого Рогу в сім’ї степових поміщиків. Вона була найстаршою дитиною в родині, мала молодших братів-близнюків, про яких дбала ще змалку.

Подорослішавши, дівчина ухвалила рішення поїхати в Харків для навчання в Харківському інституті шляхетних дівчат. Цей заклад заснував відомий український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко. Інститут мав за мету надати студенткам основи педагогічної освіти та знання в науках і рукоділлі.

Після навчання Марія Ростковська повернулась до рідного Кривого Рогу та брала активну участь у житті міста. Через якийсь час вона стала власницею декількох копалень, що принесло їй неабиякий капітал. Важливо зазначити, що прибуток вона використовувала задля покращення життя своїх підлеглих. За гроші, отримані з копалень, вона побудувала 42 чотириквартирні будинки для працівників копальні, будинок священника, школу, будинок учителів і лікарню. Про це говорила відома криворізька краєзнавиця Людмила Похитун у своїй лекції «Жіночі постаті в історії Кривого Рогу».

Важливим внеском Ростковської також було будівництво храму Святого Миколая в 1902 році. За зразок він мав київський храм Святого Володимира, внутрішні стіни були точною копією київського храму.

Храм імені Святого Миколи Чудотворця, неподалік станції «Вечірній Кут». Фото 0564.ua

Також Марія Ростовська говорила українською мовою і дуже любила народні пісні. За словами краєзнавиці Людмили Похитун, вона завжди допомагала дітям і добре ладнала з ними.

Хелена Маковська

Хелена Маковська. Італійська листівка від Fotocelere, Турін, №35. Фото flickr

Хелена Маковська народилась у Кривому Розі 2 березня 1887 року в польській родині. Прізвище в дівоцтві — Войневич. Через польське походження сім’я мала велику неприязнь до російського царизму. Батько Хелени працював на копальні «Рудник», яка зачинилась у 1903 році. Через ці обставини родина повернулась у Польщу, а саме до Варшави. З дитинства Хелена мала гарний голос. Завдяки такому захопленню в неї з’явився шанс замінити хвору хористку на сцені Варшавської філармонії, з чим вона успішно справилась. Батько ж дівчини вважав, що це несерйозне заняття, не варте його доньки. Через такі батькові упередження Хелена була змушена піти навчатись на курси торгівлі Йозефа Семиградського.

На щастя, друг сім’ї, сценарист і режисер Олександр Гертс познайомив Хелену з тодішньою кіноіндустрією. Так вона змогла освоїти навички операторки і вже в 1909 році  завдяки своїм знанням працювала як асистентка режисера та оператора Джованні Вітротті, який був придворним фотографом італійської королівської сім’ї. На той час вони знімали документальні фільми у Вірменії та Грузії.

У 1910 році Хелена переїхала в Мілан, де її вже в 1911 році чекав дебют у короткометражному італійському фільмі «Мрія про осінній захід», натхненному однойменною трагедією Д’Аннунціо 1898 року. Після цього, почавши вивчати італійську мову, дівчина вступила до Міланської консерваторії у клас сопрано, мала дебюти на оперній сцені.

 Згодом вона знялась у фільмі «Романтика» 1915 року режисера Карло Кампогалліані. Саме з ролі в цьому фільмі почалась її успішна кар’єра. Більше про це можна прочитати в книжці Аліни Бали «Хелена Маковська — забута зірка» (Helena Makowska. Zapomniana gwiazda).

Уже в 1917 році вона знялась у ролі Офелії у фільмі «Гамлет» за режисури Елеутеріо Родольфі. Ця роль принесла їй ще більше визнання, і саме завдяки їй інформація про Хелену опинилась у книжці «Оксфордська історія світового кіно» (The Oxford History of World Cinema).

До 1920 року репертуар Маковської зріс до двадцяти італійських фільмів. Преса визнала її найфотогенічнішою актрисою у світі.

У 1924 році вона, для висвітлення тогочасної ситуації в Україні, знялась у фільмі «Тарас Бульба», режисером якого був Володимир Стрижевський, народжений у Катеринославі (зараз — Дніпро). У день прем’єри фільму в Парижі радянський агент убив Головного отамана Української Народної Республіки Симона Петлюру. У таких обставинах фільм став іще більш важливим, особливо зміг надати підтримку українській діаспорі в Америці.

Протягом життя актриса продовжувала свою професійну діяльність, а також підтримувала Агенцію з антирадянської пропаганди. Після нападу Німеччини на Польщу в 1939 році Маковську арештували за «ганьбу крові» (за її колишній шлюб із чоловіком єврейського походження) і відправили до концтабору. На щастя, через якийсь час актрису звільнили агенти Абверу, але через її запізнення на обмін полонених відправили вже в інший табір. Вона була змушена перебувати там до 1945 року. Табір звільнили французькі військи. Після цього Хелена короткий час перебувала в шпиталі на окупованій Францією частині Німеччини, згодом дісталась Італії та оселилась у пансіонаті в Римі.

Навіть після таких важких подій вона продовжила свою професійну діяльність і востаннє з’явилась на екрані в 1958 році у фільмі «Прощавай, Флоренціє».

Померла Хелена Маковська 22 серпня 1964 року в Римі, де й була похована.

Італійська листівка Unione Cinematografica Italiana. Фото flickr

Стефанія Петрівна Анненкова

Анненкова Стефанія. Фото kino-teatr

Стефанія Анненкова народилась 25 січня 1923 року в селі Рогізне, нині Яворів Львівської області. У 21 рік вона закінчила театральну студію при Львівському українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Про це відомо зі статті в Енциклопедії сучасної України. Там вона і залишилась працювати до 1949 року. Після цього поїхала розвиватись і в інших театрах, а саме в театрі юного глядача Хабаровська (у Росії) в 1949–19578 роках, два роки попрацювала в Прокоф’євському драматичному театрі, і ще два роки в Павлодарі.

У 1961 році актриса переїхала в Кривий Ріг, тут влаштувалась у Криворізький російський музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка (зараз — Криворізький академічний міський театр драми та музичної комедії імені Тараса Шевченка). У Кривому Розі вона залишилась на довгі роки та стала провідною актрисою нашого театру. Уже в 1966 році отримала звання Заслуженої актриси Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Основні її ролі — мадам Енно («На світанку» О. Сандлера), Євгенія («На людному місці» О. Островського), Комісар («Оптимістична трагедія» В. Вишневського), Ганна («Доля Ганни» З. Тоболкіна), Антігона (з однойменної п’єси Софокла).

Померла Стефанія Петрівна 8 січня 1980 року в Кривому Розі.

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.  Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю "Першого Криворізького" і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.