Роль історика на війні Росії проти України обговорили у Кривому Розі

Вони обговорювали роль історика під час сучасної війни Росії проти України. На history.1kr.ua — головне із виступів Віталія Стецкевича, Вадима Яшина, Романа Шляхтича, Андрія Тарасова, Олександра Мельника та Івана Найденка. 

Віталій Стецкевич, професор історії:

«Не ми обираємо час, в якому нам жити. Це час обирає нас», — так казали ще античні філософи. Ось і нині час кинув нас у вир війни... На мою долю впало двічі переживати таку навалу — спочатку Другу світову, а сьогодні й російську агресію. Тоді йшли із заходу, а тепер — зі сходу. Але і тоді, і нині, нам не залишали місця на землі. І тоді, і сьогодні питання стояло і стоїть в екзистенційних вимірах — бути нам чи не бути. Відтак ми всі мобілізовані на захист ріднокраю. Більше того ми, історики, свідомі й що війна іде не лише в окопах, там де зі зброєю в руках нині деякі з наших колег, зокрема й Артур Дробот і Юрій Фасольняк,  

Але і ми те ж на передовій протистояння: ми відстоюємо історичну правду, де воюємо за нашу українську історію й протистоїмо спотворенням і фальсифікаціям росіян. Наше протистояння з «білокам'яною» на цьому історичному фронті почалося давно. Та найбільш виразно воно стало проявлятися вже в часи Петра І й Катерини ІІ. Не вщухало воно і в радянську добу...
До того ж, у радянські часи на історичних факультетах в усіх союзних республіках національним історіям приділялась мінімальна увага: такі курси читалися максимум один семестр в обсязі до 36 годин  Натомість 6 семестрів поспіль всі історики вивчали курс історії СРСР, де національним історіям практично місця не було. Епізодично і з позицій Москви в цьому курсі подекуди зустрічалися й фрагменти з історії України. Та не більше. І це на історичних факультетах. Боротися у ті часи з московськими наративами було дуже важко. Ба навіть небезпечно. Сьогодні ж це — передній край нашої боротьби. 

Сучасні історики повинні думати, як нам відгукнутися на події сьогодення. Я не ставлю питання, чи повинні ми відгукуватися? На мою думку, це наш громадянський обов'язок — відгукуватися. А ще це й професійний обов'язок. Власне для цього ми і зібралися: щоб визначити своє місце в протистоянні з агресором.
Кажуть, канцлер Бісмарк колись сказав: «Ми завдячуємо вчителю історії, завдяки якому ми здобуваємо перемоги на фронтах...» Він мав на увазі, що саме вчителі історії формують патріотів. Правда, я переконаний, що патріот  перш за все формується в родині. Але й роль вчителя історії тут дуже велика!  Натомість проблем з викладанням історії України сьогодні дуже багато. А надто  — у вищій школі. Там практично звели її викладання до мінімуму, хоча історія має величезний мобілізаційний потенціал. А ще більший — мотиваційний, де якраз і проявляється роль вчителя історії.
Зараз у Росії  у всіх вищих навчальних закладах і для студентів усіх спеціальностей читається обов'язковий курс «Історія Росії» загальним обсягом 68 годин лекцій і 48 годин семінарів.
Нагадаю; саме в історії Росії Путін  шукає аргументи для «обґрунтувань» імперських зазіхань на Україну чи месіанської ролі Росії на пострадянському просторі. Мало того — з 2023 року в усіх вищих навчальних закладах Росії як обов'язковий курс ввели ще й курс «Основи російської державності» — 16 годин лекцій і 32 години семінарів. І перша тема цього курсу звучить пихато: «Росія як цивілізація». Зауважу: там немає ані українців як окремішньої й самодостатньої нації, ані української мови й культури, ані української держави. Для них ми — не нація — і бездержавні.

А що маємо ми у вищих навчальних закладах України? Чим ми відповідаємо?  Як протистоїмо на цій ниві агресору? В Україні явно недооцінена роль історичних дисциплін у вищій школі. А тим часом є потреба всюди вивчати курс історії українського націо- та державотворення. Це — вкрай злободенно! Як і формувати документальну базу для написання майбутньої історії ріднокраю в умовах нового лихоліття та робити вже перші нариси з історії Криворіжжя в нинішніх умовах. Принаймні я переконаний, що роботи тут у нас багато. Ми знайдемо де і як нам долучитися до осмислення історії цієї війни й до боротьби на історичному фронті.  

Вадим Яшин, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії КДПУ:

Ми живемо сьогодні, як хтось сказав, всередині підручника історії, і живучи всередині підручника історії у нас немає можливості опанувати, проаналізувати все, що відбувається. Тому єдине, що ми можемо робити — це фіксувати події. Є така знаменита фраза Орвелла: «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє, хто контролює теперішнє, той контролює минуле».

Тільки війна дала нам можливість відкинути це імперське минуле, як і ті нашарування, які були в історичній науці; остаточно поставити крапку у визначенні ролі українського національного руху.

Завдання історика — максимально уникати емоцій. Тож ми маємо сьогодні фіксувати ті події, які відбуваються. Ми все розуміємо, бачимо, але проаналізувати сьогодні об'єктивно не зможемо, бо аналізувати можна те, із чим втрачено емоційний зв'язок.

Історія — це те, з чим втрачений емоційний зв'язок. Отже, історію сучасної війни писатимуть майбутні покоління, а ми маємо зафіксувати абсолютно точно, як все відбувалося. 

Роман Шляхтич, доцент кафедри соціально-гуманітарних наук ДУЕТ:

Хочу сказати декілька слів про те, як я взагалі сприймаю питання, пов'язані зі злочинами цієї війни. Для того, щоб злочин лишався злочином, необхідно виконати щонайменше три завдання. Перше — це задокументувати злочин, друге — усвідомити його, третє — це засудити. Ми усі бачимо ці ролики, які викладають різні канали, але сьогодні важливо ще і зберегти пам'ять про злочини шляхом документування методами усної історії. В Україні з цим працює, наприклад, «Українська асоціація усної історії». 

Щодо усвідомлення: існують такі терміни, як «геноцид» і «злочини проти людяності». Вони виникли після завершення Другої світової війни й стали наслідком Другої світової війни. Коли нацизм і фашизм були засуджені після Другої світової війни, комунізм засуджений не був. Та форма тоталітаризму, яка народжується в сучасній Росії і має назву «рашизм» — генетично пов'язана з комунізмом, і генетично пов'язана з нацизмом. Сьогодні історики говорять про те, що Росія у XX столітті пройшла три форми тоталітаризму: царську, комуністичну і сучасну. В основі цієї україноненависницької ідеології — рашизму — у тому числі, без сумніву, лежить фальшування української історії.

У 2016 році я був на одній конференції за межами України, і там були також представники трьох вищих закладів Росі — це ті вищі, які готують сучасну російську еліту. Вони розповідали про соцопитування серед студентів, яким задавали питання, яке головне завдання вони бачать для себе в майбутньому. І майже 90% цих студентів відповідали «повернути Радянський союз». 

Світова практика говорить ось що: щоб засудити такі масштабні тоталітарні режими, яким є рашистський режим в сучасній Росії, потрібно визнання світового рівня, як це було, скажімо, після Другої світової війни. І з цим сьогодні є великі проблеми. На моє переконання, частині сучасних європейських інтелектуалів комфортніше думати, що у Росії зараз просто така влада. І нібито, коли вона зміниться, усе буде інакше. Тому завдання тут українських істориків — доносити ідею про те, що зі зміною влади нічого не зміниться. 

Андрій Тарасов, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії КДПУ:

Щодо істориків на війні я наведу один такий приклад. Військовий 129-ї бригади, випускник нашого історичного факультету, служив під Авдіївкою. Переписувались, і він каже: «Слухай, як добре видно стратиграфію в окопах!» Каже, здається, в мене є кераміка бабинської культури. 

Сьогодні ми переживаємо такий інформаційний бум, і з'явилось дуже багато історичних джерел, які ніколи не існували на папері й напевно у папері й не існуватимуть. Сучасним історикам доведеться використовувати ті ж інструментарії, які використовують OSINT-дослідники. Ми почали збір джерел. Спілкувались із військовими, які брали участь у визволенні північної частини Херсонщини (фактично це південне Криворіжжя — Високопілля, Петрівка, Любимівка). Танкісти. При контрнаступі була невдала перша атака.  Вже по завершенню знайшли відео з дрону цієї атаки. Було видно, як розгорталася наша танкова колона. Дуже важливо зберігати інформацію про ті події з вуст очевидців і безпосередніх учасників. Виклик сучасних істориків — зберегти тонни інформації що вже є по українсько-російській війні.

Іван Найденко, криворізький гід: 

Я 1956-го  року народження. Коли вчився у дев'ятому класі, це 1971-й рік, у школі ще викладали історію української СРСР, а потім її уже не стало, лишилась просто історія СССР. Як виховувала радянська школа: мої батьки 1915-1916-го років народження пережили жахіття, але мені вони нічого про це не розповідали. Я чув розмови пошепки про Голодомор. Чув це слово «голод». Я питав у батька: а чому він був? Відповідав: не було врожаю. Оце і все, що я знав у дитинстві. 

Радянський вчитель історії вчив мене ненавидіти українських «бужанських націоналістів». Потім, подорослішавши, я зрозумів, чому вони ніколи не казали просто «українські націоналісти». Ну, український націоналіст, що тут поганого? А коли додавали «буржуазний», це була ідеологія не тільки національна, а ідеологія господарська: у Союзі ти не міг бути власником нічого.

Історик Олександр Мельник розповів, що співробітники музею збирають інформацію про криворіжців, які загинули під час війни Росії проти України з 2014 року. Мельник також підготував книжку «Репресоване Криворіжжя (1919-1959 рр.)», де спростовує російську пропаганду щодо того, що репресії не носили національного спрямування. 

За результатами круглого столу історики на чолі зі Стецкевичем вирішили створити робочу групу з протидії російській пропаганді в контексті історії України.

Читайте також: Що було не так із площею Визволення в Кривому Розі: пояснення нових топонімів