Місце, де зупинився час: історія рудника Олександрівського (ім. Рози Люксембург) у Кривому Розі

Балка Рокувата — парк, що дихає спогадами

Балка Рокувата — місце, де перед Другою світовою війною створили однойменну залізничну станцію. Краєзнавець Едуард Дворчук пояснює походження топоніма:

«На честь балки Рокуватої назвали залізничну станцію. І зараз у нас є така станція, і навколишній мікрорайон також називається так».

На схилах балки ростуть старі дерева, серед яких збереглись ясени, пошкоджені пожежею.

Стежка спускається в центральну частину балки. Сьогодні це поросла травою низина, однак понад сто років тому тут був невеликий парк. Від нього залишились фрагменти плитки та каміння.

«Це центр парку, балка Рокувата. Парк унікальний тим, що його заклали ще до революції. У довоєнні радянські роки він уже існував, а свого розквіту досяг у післявоєнний (після Другої світової війни — Авт.) період», — розповідає краєзнавець.

Парк мав кілька елементів інфраструктури, які зафіксовані на архівних фото.

Скульптури в парку рудника ім. Рози Люксембург. З архіву Дворчука Е.

«Я думаю, парк виник на початку ХХ століття. Тут облаштували невеликий ставок і висаджували дерева. Уже в 30-х роках парк працював. У центрі були фонтан, павільйон. На старих фото видно навіть п’єдестали для паркових скульптур», — додає Едуард.

На одному зі схилів збереглась велика акація.

«Такого розміру акації в місті я більше не бачив. Щоб обхопити її стовбур, треба двоє людей», — говорить екскурсовод.

Попри зміни ландшафту в балці Рокуватій досі помітні окремі залишки парку початку ХХ століття — фрагменти доріжок, насаджень і старого рельєфу.

Дім інженера Мухіна, що зберігся до наших днів

Вулиця Добросусідська (раніше — Урюпінська) тиха, з кількома старими будинками кінця XIX — початку XX століття. Серед них вирізняється масивна цегляна будівля. Саме вона має особливе значення для історії Олександрівського рудника.

«За спогадами старожилів, це будинок, у якому мешкав Володимир Герасимович Мухін», — каже Едуард.

Володимир Мухін — одна з ключових постатей у розвитку рудника. Він був гірничим інженером і геологом, який прийшов сюди працювати в 1906 році. Уже через кілька років очолив два рудники — Олександрівський і «Суху Балку», що тоді належали Брянському акціонерному товариству.

Володимир Герасимович Мухін з сином. З архіву Е. Дворчука

«Він керував двома рудниками й працював тут сумлінно до 1920-х років», — додає гід.

Про Мухіна збереглося чимало спогадів, а його життєва історія стала основою книги криворізького письменника Григорія Гусейнова «Чаша ювеліра Карла Фаберже». Назва невипадкова: у 1916 році інженери та службовці рудника вирішили вшанувати десятиріччя його роботи й зробили Мухіну унікальний подарунок.

Чаша Карла Фаберже. З архіву Е. Дворчука

«Йому замовили срібну чашу в майстерні Фаберже — з підписами всіх працівників. Це був подарунок від колективу», — пояснює Едуард.

Життєвий шлях Володимира Мухіна трагічно обірвався після подій 1917 року. Під час масових репресій його заарештували та відправили до Соловецького табору, де він загинув.

Фігура інженера має особливе значення для краєзнавця.

«Це була перша дореволюційна історична особистість, про яку я почав читати, коли зацікавився краєзнавством», — каже Едуард Дворчук.

Будинок на Добросусідській — один із небагатьох об’єктів рудничного селища, який зберігся до нашого часу.

Лаштоби — вулиця, що зберегла всі епохи рудника

Вулиця Лаштоби — одна з тих частин старого селища, де розвиток рудника можна прочитати просто з фасадів.

Краєзнавець Едуард Дворчук зазначає, що Лаштоби була центральною частиною селища:

«Що стосується забудови вулиці, то вона пережила декілька епох».

Першими тут з’явились одноповерхові будинки наприкінці XIX століття. Це була типова житлова забудова робітничих селищ того часу — прості хати з мінімальною декоративністю. На початку XX століття поруч почали зводити більші та міцніші будівлі, у 1920–1930-х роках — житло.

На вулиці й досі можна побачити післявоєнні будівлі в стилі сталінської неокласики. Це характерні двоповерхові будинки 1950-х років із масивними стінами, великими вікнами та стриманими архітектурними елементами.

«Ось ці будівлі — початок 50-х років, класичний сталінський ампір. Вони ще непогано збереглися», — додає краєзнавець.

Свою назву вулиця отримала на честь Федора Івановича Лаштоби, який працював на руднику по війні та був одним із його керівників. Колись Лаштоби була не лише житловою вулицею. Тут було багато інфраструктури — саме з неї починалось рудничне життя: контора, школа, парк у балці, палац культури неподалік. Сьогодні більшості з цих будівель немає.

Післявоєнний палац культури, зруйнований у 2014 році

На вулиці Лаштоби зараз є величезний пустир, де раніше стояв Палац культури імені Рози Люксембург, зведений на початку 1950-х років. Будівлю виконали за типовим радянським проєктом: масивна двоповерхова споруда з широкими сходами, великими вікнами та симетричним фасадом. Подібні палаци культури зводили в усіх промислових містах, і один із таких — Палац культури імені Богдана Хмельницького — досі працює на 20-му кварталі. За словами Едуарда Дворчука, ці будівлі мали однакову архітектурну схему та виконували однакові функції — були центрами культурного та громадського життя.

Палац культури рудника ім. Рози Люксембург, 1952 рік. З архіву Дворчука Е.

Палац культури на Олександрівському руднику використовували для концертів, гуртків, святкових заходів і зібрань.

«Ось тут, за моєю спиною, він простояв до 2014 року, а потім його просто зруйнували», — говорить Едуард Дворчук.

Школа і контора — центр управління та життя рудничного селища

Від місця, де стояв палац культури, дорога веде до території, що колись була адміністративним ядром рудника. Саме тут розташовувалась контора, а поруч — велика школа, яка визначала освітнє життя всього селища.

Гід пояснює, що контора була однією з найстаріших будівель на території рудника:

Адміністративна контора Олександрівського рудника і Брянського металургійного товариства, фото 1990-х. З архіву Дворчука Е.

«За палацом була контора, збудована наприкінці XIX століття. Це була адміністративна будівля, яка керувала двома рудниками — Олександрівським і "Сухою Балкою". Вони належали акціонерному товариству Брянського заводу».

Саме тут працювали інженери, технічний персонал, керівництво. У цій будівлі приймали рішення, що визначали роботу рудника на роки вперед. Тут планували видобуток, оформлювали документи, проводили наради. Це була точка, з якої починалась будь-яка виробнича зміна. Будівля не вціліла. Сьогодні про неї нагадують лише дерева, що росли навколо. Поруч із конторою в 1930-х роках звели школу, яку після Другої світової відновили як школу №37.

«Школа справді величезна. Навіть за сучасними мірками вражає своїми розмірами», — каже краєзнавець.

Церква — зруйнована святиня, від якої лишились тільки сліди

Тепер на місці храму немає будівлі. На землі лежать уламки каміння та окремі шматки цегли — це єдині видимі сліди споруди, яка стояла тут у першій половині ХХ століття. За словами Едуарда Дворчука, це залишки храму, який почали зводити понад сто років тому. Храм був названий на честь Олександра Невського. На збережених світлинах середини ХХ століття видно, що споруда продовжувала існувати й у післявоєнні роки. Кошти на будівництво збирали місцеві поміщики, активну участь у цьому брав і керівник рудника Володимир Мухін.

Церква Олександра Невського, 1950-ті. З архіву Е. Дворчука

Будівля простояла до середини ХХ століття, але не витримала антирелігійних кампаній. Гід уточнює:

«Храм був знищений у часи хрущовської антирелігійної акції. На жаль, доля храму трагічна».

Сьогодні на місці церкви — лише сліди фундаменту. Краєзнавець коментує стан території так:

«Оце каміння — це, ймовірно, залишки фундаменту. Стін і самої будівлі майже не залишилось».

Незважаючи на це, локація не перетворилась на повністю забуту точку на мапі. На землі та біля дерев помітні невеликі дерев’яні хрести. За словами Дворчука,

«останніми роками тут з’являються імпровізовані хрести. Хтось приходить і доглядає територію».

Хто саме встановлює ці хрести — невідомо, але вони свідчать про те, що пам’ять про храм і досі живе серед мешканців.

Стара колія та кар’єр — технічний ландшафт, що зберігся всупереч часу

На ділянці біля дороги на Краматорівку досі можна побачити великі гранітні брили. Це уламки колишньої Катеринівської залізниці, яка проходила через рудничне селище до 1930-х років. Частина колії збереглась лише у вигляді фрагментів опор.

Краєзнавець Едуард Дворчук показує на каміння під ногами:

«Це залишки Катеринівської залізниці. Тут був шляхопровід. Просто тут він стояв».

Лінія вела від Карнаватки в бік Тернів і далі до Жовтих Вод. Станція Рокувата, перша на цій ділянці, розташовувалась зовсім поруч, хоча її точне місце нині мало хто з місцевих пам’ятає.

«Тут залізниця перетинала цю дорогу… І зовсім поряд була стара станція Рокувата», — додає Дворчук.

Колію демонтували в 1930-х роках. Причиною стали шахтні провали й активне промислове освоєння району — шлях перенесли на безпечнішу відстань.

За кілька хвилин ходу від старих опор відкривається головний об’єкт цієї частини маршруту — кар’єр.

Едуард Дворчук пояснює:

«Він виник у 1886 році. Складається з двох чаш. Це типовий дореволюційний кар’єр Криворіжжя».

Розробку припинили на початку ХХ століття, приблизно в 1920-х. Після цього кар’єр більше не використовували. Саме тому місце збереглось незайманим — його не засипали, не забудовували й не перетворювали на технічний ставок.

На стінах кар’єра добре видно шари породи: білі смуги вапняку або глини, вище — старі червоні відвали. Трохи осторонь стоїть підпірна стінка, складена з гранітних блоків — залишок підйомного механізму, яким колись витягували вагонетки.

«Ось підпірна стінка від підйомного механізму. Вагонетки з рудою підіймали по похилій площині», — каже краєзнавець.

Пейзаж тут майже не змінився за сто років. Кар’єр є одним із небагатьох місць у цьому районі, де технічний ландшафт кінця XIX — початку XX століття не зазнав суттєвих змін.

Олександрівський рудник отримав назву на честь Олександрівського Південно-російського заводу Брянського товариства в Катеринославі — великого промислового підприємства кінця XIX століття, названого на честь імператора Олександра ІІІ. Такі промислові зв’язки визначали топоніміку гірничих районів того часу, і ця назва закріпилася й у Кривому Розі. Важливіше — не дати зникнути цим місцям, бо саме з таких деталей і складається справжній Кривий Ріг — не лише з шахт і комбінатів, а з людських історій, старих парків, доріг і каміння, яке ще зберігає тепло.
Коли йдеш звідси, здається, що місто дихає тобі в спину. І ти вже точно знаєш: минуле — це не просто те, що було, а те, що досі живе поруч із нами.