Анастасія Рак: остарбайтерство, картини на склі і виставка у Парижі

Анастасія Рак (до заміжжя Діхтяр) народилася у 1922 році на Полтавщині у селянській родині. Маленькою Анастасію батьки щонеділі брали із собою на базар і на Сорочинську ярмарку. Поки дорослі робили покупки і займалися своїми справами, майбутня художниця ходила дивитися на роботи народних майстрів. 

Хата, у якій народилася Анастасія Рак. 

Фото надане редакції “Першого Криворізького” сином Анастасії Рак Володимиром

Вона згадувала: «Я виросла в мальовничому селі. Пригадую своє дитинство на тлі розкішної природи, яка оточувала нашу рідну хату: ліси, луки, лісові галявини, річка, степи, левади під високим небом… Я пригадую, як у дитинстві (у нас була пара коней), ми сідали на воза і їхали на ярмарок. Приїжджаємо, і я мчу, кажу: «Тату, ведіть мене до картинок». А це такий ряд, очі розбігаються, все цікаве, все гарне. В мене пам’ять зорова дуже хороша, я все запам’ятовувала. Оце, наприклад, козак із дівчиною біля криниці, Водохреща, всі свята. Я малювала те, що бачила”.

Автопортрети

Усі роботи, які бачила, Анастасія повторювала або глиною на стінах, або крейдою на дверях, або палицею на піску.

“Я ще змалечку крейдою вимальовувала всі двері. В нашому селі Васильки Лохвицького району на Полтавщині така багата природа. У нас був великий сад, за городом — річка. Ми, діти, бувало, біжимо до неї, а в мене в руках вічно паличка, і я на піску — а там такі береги хороші — малюю птахів, козаків. У школі, коли десятирічку закінчували, то всьому класові оформляла альбоми”. 

Коли дівчині було 10 років, її сім’я переживала Голодомор. Вони прийняли до себе дітей материної сестри, яка померла від голоду 1932-33 роках.  Перед війною Анастасія вступила до Лубенського педагогічного інституту (зараз - Лубенський учительський інститут - прим.ред.). Зі свого села до Лубен студентка іноді, коли не було транспорту, ходила 70 кілометрів пішки.

Через багато років син Анастасії, науковий співробітник музею Івана Драча, згадував:

– Ще до війни мама грала в сільському театрі Наталку Полтавку, співала арію Наталки із опери Гулака-Артемовського. Один хлопець так закохався в неї, що вирішив, що б там не було, а таки потрапити на прем’єру опери. Запізнився на паром через річку, тому добирався вночі на інший берег по дроту. Всі руки подряпав, але Наталку почув!

Козак Мамай

У 1942 році сімнадцятирічну Анастасію окупанти забрали до Німеччини на примусові роботи. За спогадами художниці, її брата теж хотіли забрати, і вони їхали вже у “телячому” вагоні (вагон для худоби - прим.ред.), але йому вдалося втекти болотами. Під Мюнхеном Анастасія Рак працювала на годинниковій фабриці. Вона не припиняла малювати. Одного дня наглядачка на фабриці побачила її картину “Козак і дівчина біля колодязя” і забрала її собі. Наступного дня наглядачка принесла “оплату” - гарну сукню, взуття та їжу.

картина “Козак, дівчина й криниця”

На годинниковій фабриці у той час працював інженер Вільгельм Каплер, а як виявилося пізніше - він був художником. Подивившись на роботи Анастасії, Каплер почав шукати покупців для її картин, але порадив не малювати на українські мотиви. Спочатку художниця малювала на звичайних полотнах пейзажі і натюрморти. У Німеччині вона вперше спробувала малювати на склі. Саме ця техніка згодом принесла їй визнання на виставці у Парижі. Також Анастасія розписувала фарфор. 

Три коти                                    

Натюрморт із рибою

Сама Анастасія про цей час згадувала:

“Я намалюю букет, віднесу в магазин і одержу 5 пфенігів (розмінна монета у Німеччині, яка була в обігу до 2002 року). Годували нас дуже погано: брукву привезуть, а вона така смердюча, до неї маленький шматок хліба. Отак і вижила.”

Як тільки війна закінчилася, Анастасія Рак повернулася в Україну, у своє рідне село Васильки на Полтавщині. Вдома вона знову стала писати картини українських мотивів, але ці роботи дарувала лише рідним та друзям. Радянська влада не була привітною до людей, які робили акцент на національній тематиці. 

Мама і бабуся                          

Моя Україна

Анастасія відновила своє навчання, але вже у педагогічному училищі у Лохвиці - місті у Полтавській області. Після цього працювала вчителькою у селі Ісківця у тій же області. Там у 1947 році вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Василем. Він був військовим, служив у авіації.

Одружившись, вони переїхали на Далекий Схід у місто Спаськ-Дальний, бо там мав служити чоловік, а пізніше - у місто Бікін. Загалом вони прожили на Сході 10 років. У 1960-х роках подружжя переїхало в Україну, у місто Кривий Ріг.

Син художниці Володимир Рак, який зараз живе у Києві і працює у музеї Івана Гончара, розказав журналістці “Першого Криворізького” про життя мами у нашому місті:

У Кривому Розі наша сім’я жила у квартирі на проспекті Гагаріна, будинок 27, квартира 6. Це було у 90-ті роки. Мама працювала у дитячому садку №2 по вулиці Ярослава Мудрого на 95 кварталі, а також у санаторно-курортних дитячих садках на вулиці Героїв АТО (до декомунізації - Дімітрова). Картини тоді вона писала для своїх близьких. 

Володимир Рак. Фото з його сторінки у соцмережі

У період життя у Кривому Розі у подружжя народилося троє дітей. Чоловік Анастасії, колишній військовий, також писав картини. Діти Анастасії також пов’язали життя із творчістю і діяльністю у сфері культури: син Володимир працює у музеї Івана Гончара у Києві, донька Світлана працює у народних техніках, створює ляльок, син Сергій пише картини.

Вирізка із газети "Новини району”

Фото надане редакції “Першого Криворізького” сином Анастасії Рак Володимиром

Родина і Різдво

У 1989 році художниця знову, як у Німеччині, почала працювати у техніці “живопис на склі”. 

Про початок роботи у техніці писання на склі згадував її син Володимир:

Ми жили у 1989 році  на Лук'янівці,  мама приїхала відвідати нас, після сніданку ми сіли малювати і кажемо: 

Мамо, ти ж раніше весь час щось малювала (малими ми не розуміли вартості її роботи) - спробуй зараз щось намалювати

-  Ой, я вже все забула,хай колись…

Ну не хочеш малювати, тоді просто спробуй щось накидати на склі. 

Дали їй скло, ручку, туш, сидим собі працюємо, через якийсь час оглядаємось, а там вже сонце світить, косарі косять, гуси- гиля, гиля - кукурудзи просять. І усе це так невимушено, так весело і, головне, правдиво, що ми своє покидали і онімили: перед нами несподівано  з'явився, як сніг на голову, правдивий митець, який сам про це не знає, вірніше вона вже забула свої маленькі шкільні слави, перший справжній успіх в Німеччині під час  остарбайтерівських бідувань, визнання серед українців  Далекого сходу. Сидить собі і сміється з нашого зачудування - ну що ж тут  такого, воно ж само малюється. Та так кожен може, бери й малюй.

Фото надане редакції “Першого Криворізького” сином Анастасії Рак Володимиром

Потім зупинити “джерельце” вже нічого не могло. За два роки більше двохсот робіт, різносюжетних, загадкових своєю свіжістю і реальністю її уяви”, - говорить Володимир Рак.

Новомосковський собор                        

Парубок і дівчина на човні

Про любов до кольору художниця згадувала:

“Моя мама дуже любила, щоб у нас у хаті все було яскраве, красиве. Ми робили на долівці квадратики, брали сік із калини, бузини і кожний квадратик зафарбовували. І воно, як паркет, виходило”.

 

Діти художниці - Василь, Володимир і Світлана-  організували її першу виставку, коли мисткині було 70 років у Національному музеї Тараса Шевченка у Києві. На Дні української культури в Парижі роботи художниці Анастасії Рак було виставлено в Музеї людини, виставку було подовжено на вісім місяців. Анастасію Рак запросили провести майстер-клас для українських дітей, які навчалися живопису у паризькій недельній школі. 

Фото надане редакції “Першого Криворізького” сином Анастасії Рак Володимиром

У Франції мама зрозуміла, що її “мазюкання”, як казали наші сусіди, цікаве іншим. Варто мені було на кілька хвилин залишити маму в готелі, як її обступав натовп людей із проханням щось намалювати, - говорив про той час син Володимир.

Мати в об’єктиві сина Володимира, 1964 рік

Фото надане редакції “Першого Криворізького” сином Анастасії Рак Володимиром

Французи видали каталог із картинами Анастасії Рак, а на прощання подарували їй “Енциклопедію “наївного” живопису”. Епіграфом у цій книзі були слова “Найвидатнішими художниками були ті, які самі навіть не осмислювали, що вони такими були”.

Фото надане редакції “Першого Криворізького” сином Анастасії Рак Володимиром

Анастасія Рак довгий час хотіла з’їздити у Німеччину, щоб зустрітися із родиною Кеплера - того художника, який вперше звернув увагу на її роботи.

Донька Анастасії Рак Світлана, членкиня Спілки народних майстрів України, згадувала:

— У травні 2007 року ми (мама, Володя і я) поїхали у Німеччину. Хотіли розшукати родину Каплерів, знайшли доньку Вільяма - Фрінгільду. Така була зворушлива зустріч мами з нею через 60 років... Фрінгільда пам’ятала розповіді батька про дівчину-остарбайтера з України.  Ми співали німецькі пісні, мама знає добре німецьку мову. Жаль її загубленої молодості, але ми тішимося, бо вона живе з нами і радує нас своїми чудовими картинами.

Мені хотілося б відзначити таку прикменту її рису. От мама каже: «Який гарний наш кіт Матрос, треба його намалювати». Бере в руки пензель і, не дивлячись на Матроса, малює портрет кота, в рисах якого вгадується пращур усього котячого роду...”

Останні роки свого життя художниця із родиною жила у Києві. За спогадами сина Володимира, одного ранку вона прокинулася і розказала йому сон: їй наснилася біла хата, прикрашена рушниками і іконами, а за хатою - поле, і вона йшла босими ногами по рясту… Прокинувшись, засмутилася, адже дуже там було гарно. Через годину Анастасія Рак померла. Це сталося у 2014 році, їй був 91 рік.

Анастасія Трохимівна Рак - Заслужена майстриня  народної творчості, Лауреатка премії імені Катерини Білокур від 2007 року, членкиня Національної спілки митців народного мистецтва України.

Картини Анастасії Рак зберігаються у Державному музеї українського народного мистецтва, Народному музеї народної архітектури і побуту, Музеї Івана Гончара, Державному музеї Тараса Шевченка, Державному музеї літератури, Запорізькому художньому музеї, Національному музеї народної архітектури та побуту України та навіть у Музеї людини в Парижі. Її картини є в музеях Лохвиці, Полтави й інших обласних центрах, у Санкт-Петербурзі. А також у приватних колекціях третього Президента України Віктора Ющенка, екс-міністра культури Василя Вовкуна, письменника Івана Драча. Статті, присвячені Анастасії Рак, можна знайти у французьких онлайн-виданнях.

Як показує час, значення картин не тільки в обдарованості мами як  художниці, а в тому, що на початку 90-х вона зримо показала значення справжньої тяглості забороненої традиційної народної картини, її гуманну народну філософію, сучасну її естетику. Одним словом, вона показала актуальність сердечного мислення. У часи руйнації національного духу її роботи виконували історичну місію самоідентифікації української людини: легко, невимушено і природно. А це, на мій погляд, державотворча робота, - ділиться її син Володимир.

У матеріалі використана фрагменти інтерв’ю із сайтів Національного музею народної архітектури та побуту України, Музею Івана Гончара та видання №32 “Української газети” 2006 року. 

Наразі син художниці повідомив редакції “Першого Криворізького”, що деякі картини Анастасії Рак є у Кривому Розі, але доступ до них обмежений. Якщо у Вас є інформація про художницю або її послідовників, пишіть на пошту редакції.

Читайте також: Григорій Синиця: художник на зламі трьох епох