Григорій Синиця: художник на зламі трьох епох

Він був художником, який жив на зламі трьох епох: у віці 9 років був свідком революції 1917 року, пережив голодомори, зазнав гонінь радянською владою і пішов із життя вже у незалежній Україні. 

Григорій Синиця народився у 1908 році в Одесі. У шестирічному віці переніс анкілоз тазостегнового суглобу, а згодом - зворотній тиф. Після хвороби одна його нога була коротшою за іншу на 20 сантиметрів, тому Григорія і на автопортретах можна побачити із палицею. Після смерті батька малозабезпечена родина віддала малого Григорія до дитячого будинку. За даними з окремих джерел, навчався у Кіровоградському художньо-промисловому училищі й Одеській художній школі. Мистецтвознавці з Кропивницького ставлять під сумнів роботу й існування Кіровоградського училища. 

У 1930-х роках Григорій Синиця познайомився із новим модерністичним  мистецтвом (модерн - новий; стиль у мистецтві кінця XIX — початку XX століття, переважно в архітектурі, образотворчому й декоративно-ужитковому мистецтві). Навчався у монументальній майстерні Михайла Бойчука, які головну увагу вони приділяли вивченню законів композиції і творенню форми у монументальному мистецтві на основі народного живопису (Михайло Бойчук - український художник, маляр-монументаліст - прим. ред.). 

Григорію Синиці довелося обирати між “офіційним мистецтвом” і школою “бойчукістів”.

Соцреалізм був єдиним напрямком у художньому мистецтві, який сприймався владою і являв собою написання портретів вождів, змалювання партійних з’їздів та пресловутого “світлого комуністичного майбутнього”. 

Оскільки Синиця зробив вибір на користь Бойчука, молодого художника де-факто викреслили зі списку художників, і навіть не дали отримати офіційного документу, який би підтверджував отримання ним художньої освіти. Більше того, його стали звинувачувати у   так званому “буржуазному формалізмі”. А у той час будь-які погляди, які б привертали “зайву” увагу до автентичного, радянська влада таврувала як прояв націоналізму. 

- Григорій Іванович зробив для себе висновок, що саме колорит відрізняє роботи українців від будь-яких інших. Коли у 1965 році він почав показувати на виставках роботи Ганни Собачко чи Марії Приймаченко, про це у пресі писали досить гнівні відгуки. Говорили, що такі роботи - це не мистецтво, а ремесло, і вони не достойні знаходитися у виставкових залах поряд із творами “професійних” художників, - говорить завідувачка музею-квартири Синиці Анастасія Ярошевич.

У 22 роки Григорій Синиця вступив у Київський художній інститут на навчання у Михайла Бойчука. Сам Бойчук тоді був художником, за яким “спостерігала” радянська влада. Він навчався за європейськими стандартами і деякий час жив у Парижі, на той час був багатим художником. Михайло Бойчук мріяв відкрити у Києві вищий мистецький заклад, часто брав у студенти селянську молодь.

У листопаді 1936 — травні 1937 Михайло Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук та деякими учнями мали творчу подорож до Німеччини, Франції, Італії. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації».

У 1936 році колеги написали них наклеп. 25 листопада 1936 органи НКВС заарештували Михайла Бойчука і його дружину. 13 липня 1937 в Києві їх разом з учнями художника Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли. 

За словами Григорія Синиці, це відбулося тоді, коли він писав у Бойчука дипломну роботу. Усіх “бойчукістів” змусили заново вступити на перший курс. Синиця, який здобув повноцінну п’ятирічну освіту і мав отримувати диплом, був змушений розпочинати навчання заново. - говорить Анастасія Ярошевич. - Через упереджене ставлення у виші до учнів Бойчука він залишив інститут і займався самоосвітою: ходив у бібліотеки, де вчив українську мову та історію, а також історію світового та українського мистецтва, і в музеї, де робив копії картин художників і шукав власний стиль.

Перша персональна виставка його робіт відбулася у Києві у 1941 році. Тоді художник проживав неподалік від Бабиного Яру і у період окупації випадково опинився у натовпі, який фашисти гнали на розстріл. Якийсь наглядач помітив його видиму інвалідність і виштовхав Синицю на тротуар. Тоді він залишився живим, але ця історія сильно вплинула на художника, декілька його робіт присвячені цій події.

Бабин Яр. Ескіз, 1972 рік.

Бабин Яр

Із 1944 року Григорій Синиця працював над відродженням національної школи монументального живопису. 

У повоєнні роки Синиця працював майстром і начальником цеху на заводі “Керамік” у Києві. Там він поширював випуск архітектурно-художньої теракоти (декоративна оздоба споруд), якою “облицьовували” будівлі Хрещатика. 

Сучасна “теракотова” будівля у Києві        Архітектурна теракота

За відбудову Хрещатика і Києва художника було рекомендовано на сталінську премію, але за “бойчукізм” і “націоналізм” викреслено зі списку. У 1955 році відбулася його перша післявоєнна виставка у Києві.

 У 1960-ті роки він захопився давньою історію, зокрема язичництвом, засвідчивши цей інтерес на своїх полотнах. Його не прийняли до Спілки художників. Синицю запросили у Спілку, коли йому було вже 85 років.
 

Площа Богдана Хмельницького у Києві    
 

Софія Київська. Акварель
 

Святі Руїни

Через звинувачення в націоналізмі та постійні гоніння з боку влади у 1968 році Григорій Синиця все частіше став їздити у Кривий Ріг. У 1971 році художник остаточно тут оселився і почав працювати над новою технікою, яка отримала назву “флоромозаїка”.

Флоромозаїка — техніка, в основі якої лежить фактурна і кольорова єдність флори і фауни. Художник розробив для цього виду мистецтва унікальний клей, основним компонентом якого був віск, зварений з іншими компонентами. Розповідають, що якось на одній з персональних виставок велика за розміром робота «Волхви» впала на підлогу, але жодний елемент флоромозаїки не пошкодився і не відлетів. 
 

Усього було створено 29 флоромозаїк, над кожною з яких художник працював протягом 2-3-х років. Деякі флоромозаїки можна побачити на власні очі у музеї-квартирі Григорія Синиці.
 

Нестор-Літописець, флоромозаїка. 1970 рік.
 

Флоромозаїка, робота, присвячена учню Леоніду Тоцькому

Григорій Синиця тричі був одружений. Дітей у художника не було, але одна з його учениць допомагала йому в останні роки життя. Її звуть Олена Якименко, зараз вона володіє квартирою, в якій жив художник. 

Синиця із дружиною, коли переїхали у Кривий Ріг, жили у однокімнатній квартирі. Там був мансардний поверх. За кошти міського бюджету  художнику купили двокімнатну квартиру поряд. Тут він проводив свої виставки, а зараз у цій квартирі знаходиться музей. Квартиру Синиці, у якій він жив, отримала у спадок його учениця Олена Якименко, - говорить завідувачка музею-квартири Анастасія Ярошевич. 

Григорій Синиця у творчій співдружності з відомими митцями (серед них були Алла Горська і подружжя Приймаченків) започаткував новий напрям у сучасному монументальному живописі, яка отримала назву «українська колористична школа». На першому місці тут завжди шанування народної культури та історії. 

 - Його учнями були художниці і художники Галина Зубченко, Григорій Пришедько, Алла Горська. Прослідковується також вплив Синиці у роботах Віктора Зарецького у 60-70-х роках, хоч він сам це спростовував, - говорить завідувачка музею-квартири.
 

Назустріч сонцю. Акварель, 1983 рік    

Осінь. Олія

Я безповоротно зрозумів і засвоїв: народне мистецтво – першоджерело художніх форм… Воно відоме давним-давно, воно жило, набиралося сил у народі, в його надрах. Етнографічні, сюжетні, інші ознаки – це ще не народність. Йдеться про систему мислення, де колір виступає як образ, про глибинне явище самобутнього в палітрі художника, - ці слова Григорія Синиці цілком окреслюють його погляди на мистецтво.

У 1992 році Григорія Синицю було нагороджено Державною премією України ім. Тараса Шевченка – «За відродження Української колористичної школи монументального живопису і твори останніх років». У 1996 році його було удостоєно почесного звання «Заслужений художник України». 10 жовтня того ж року внаслідок інсульту він помер.

У криворізькій квартирі (зараз - проспект Гагаріна, 13) збереглися вишиванки, які Григорій Іванович носив протягом життя, а також його картини та особисті речі.

17 січня 2020 року минуло 112 років із дня народження Григорія Синиці. Ознайомитися із галереєю деяких робіт Григорія Синиці можна відвідавши музей-квартиру у Кривому Розі.