Маєток родини поляків Войневичів, залізниця XIX століття і зв'язок Кривого Рогу з Європою: історія Шмаківського рудника

Шмаківський рудник: простір, який зник із міських карт

Шмаківський рудник, у радянський час відомий як рудник імені Карла Лібкнехта, розташовувався між балками Кам’яниста і Суслова на території сучасного Саксаганського району. Саме рельєф визначав його межі — природні балки фактично окреслювали початок і завершення промислового простору. Краєзнавці вважають Шмаківський рудник одним із перших великих виробничих майданчиків Кривого Рогу.

Криворізький краєзнавець Едуард Дворчук пояснює: тут проходила північна межа рудника, де добре читається логіка його просторового устрою. За його словами, з різних боків ця територія могла сприйматися і як вхід на рудник, і як його край.

«Тут дуже показовий ландшафт, бо балка Кам’яниста фактично формувала межу рудника», — зазначає Дворчук.

На території колишнього рудника з часом сформувався житловий масив Первомайка. Частина забудови збереглася й сьогодні — це окремі будинки, які з’явилися ще в період активної роботи виробництва. Поруч із цією зоною продовжує функціонувати шахта «Криворізька», раніше відома як «Батьківщина» або «Родина».

Краєзнавець уточнює, що шахту збудували вже після основного етапу розвитку Шмаківського рудника. Вона запрацювала у 1971 році й відтоді не припиняла роботу, залишаючись одним із найглибших видобувних об’єктів у місті.

У центральній частині рудничного простору на початку ХХ століття з’явився клуб, збудований у 1915 році в класичному стилі. За словами Дворчука, ця будівля була не просто культурним закладом, а місцем концентрації соціального життя рудника — тут збиралися інженери та технічні фахівці.

«Це був простір для еліти рудника, своєрідний центр життя», — пояснює гід.

У 1960-х роках будівлю позбавили первісного фасаду з колонами, а всередині 1970-х її повністю перебудували відповідно до радянських архітектурних стандартів. Так клуб утратив свій історичний вигляд і перестав бути впізнаваним елементом рудничного середовища.

Після закриття Шмаківського рудника його промислова територія поступово зникла з міського простору. Виробничі зони інтегрувалися в житлову забудову, а про існування рудника сьогодні нагадують лише фрагменти будівель, старі дороги та зміни рельєфу, які досі окреслюють межі колишнього промислового простору.

Балка Кам’яниста: природна основа рудничної території

Балка Кам’яниста виконувала роль північної межі Шмаківського рудника. Вона природно відокремлювала виробничу територію від житлової забудови й чітко фіксувала початок промислової зони. Ландшафт тут був складний: глибокі схили, перепади висот і струмки на дні балки, які згодом впадали в річку Саксагань. Саме ця природна структура багато в чому визначила планування рудничного простору.

Краєзнавець Едуард Дворчук пояснює, що після Другої світової війни функція балки суттєво змінилася. У радянський період тут облаштували сквер, перетворивши колишню межу промислової території на зону відпочинку. У найнижчій частині балки створили ставок, довкола якого сформувалася повноцінна рекреаційна інфраструктура — пляж, рятувальна станція, роздягальні.

«У післявоєнні роки тут заклали дуже хороший сквер. Був ставок із пляжем і всією необхідною інфраструктурою», — згадує пан Дворчук.

За його словами, територія була доглянутою: навколо водойми висадили дерева, проклали доріжки, облаштували місця для відпочинку. У спекотні дні сюди приходили родинами, а для мешканців навколишніх кварталів це було одне з головних місць дозвілля.

На початку 2000-х років ситуація почала змінюватися. Спершу припинили регулярний догляд за пляжем і технічними спорудами, згодом ставок почав міліти й остаточно пересох. Краєзнавець зазначає, що були спроби частково відновити територію, однак вони не дали тривалого результату.

«Було кілька спроб щось відродити, але остаточно все зникло вже у другій половині нульових», — каже краєзнавець.

Для частини мешканців району це місце залишилося пов’язаним із особистими спогадами. Едуард пригадує, що саме тут у дитинстві навчився плавати разом із друзями, коли ставок ще існував і був доступним для відпочинку.

На сьогодні від інфраструктури нічого не залишилося — ставок повністю висох, а територія парку перебуває в запустінні. Колись живий громадський простір перетворився на занедбаний пустир, який зараз слугує лише візуальним маркером, що відділяє колишній промисловий майданчик від степової зони.

Кар’єри Шмаківського рудника, які не засипали після закриття

Перший кар’єр Шмаківського рудника заклали наприкінці XIX століття — у 1886 році. Він розташовувався поблизу сучасної вулиці Дніпрорудної, на території, яку місцеві й досі називають технічною колонкою. Тут руду видобували відкритим способом, а далі вивозили вузькоколійною залізницею у напрямку станції Саксагань.

Місцевий історик Едуард Дворчук звертає увагу, що цей кар’єр зберігся до наших днів майже без радикальних змін. Попри те, що з часом він поступово засипається, його первинні контури все ще читаються в рельєфі. Саме це робить об’єкт цінним — як один із небагатьох дореволюційних кар’єрів, що не був знищений повністю.

«Кар’єр закладений ще у 1886 році. За сучасними мірками він уже не виглядає великим, але його важливість у тому, що це рідкісний приклад збереженого відкритого видобутку тієї епохи», — зазначає Едуард.

Навколо кар’єру поступово сформувалися робітничі квартали. Житло будували з матеріалів, які були під рукою: червоної цегли, граніту, пісковику. Ці будинки призначалися для гірників і технічного персоналу рудника. Частина забудови проіснувала понад століття, однак у 2000-х роках її почали демонтовувати під час підготовки території до нового промислового використання.

Дворчук згадує, що ще зовсім недавно тут можна було побачити добре збережені будинки з характерними вставками з каменю — вони вирізнялися серед типової робітничої забудови, але були остаточно знесені.

«Тут стояли дуже якісні будинки — не просто цегляні, а з гранітними й пісковиковими елементами. На жаль, їх зруйнували вже у наш час», — говорить гід.

Південніше від кар’єру проходить стара Саксаганська залізнична гілка, прокладена ще наприкінці XIX століття. Вона з’єднувала рудник із міською інфраструктурою й частково використовується досі. Колія тягнеться вздовж кар’єру, який поволі заростає, але не зникає з простору повністю.

Сьогодні ця ділянка виглядає майже непомітною для стороннього погляду. Про колишній масштаб робіт нагадують лише пониження ґрунту, уламки гранітних брил і лінія залізниці — мовчазні маркери того місця, де понад сто років тому почалася промислова історія Шмаківського рудника.

Залізнична гілка, що зв’язувала рудник із містом

Для Шмаківського рудника ключовою інфраструктурою була власна залізнична гілка — Саксаганська вітка Катерининської залізниці, прокладена наприкінці XIX століття. Саме вона забезпечувала зв’язок рудника з міською транспортною мережею та дозволяла вивозити руду за межі промислової території.

Краєзнавець Едуард Дворчук пояснює, що ця лінія проходила безпосередньо через рудничний простір і від самого початку будувалася як робоча, а не допоміжна інфраструктура. За понад століття її конфігурація майже не змінилася — маршрут зберігся, як і функція.

«Це Саксаганська вітка Катерининської залізниці, відкрита ще в 1890-х роках. Вона практично не змінила своєї траси і використовується до сьогодні», — говорить Дворчук.

Вздовж колії формувався транспортно-виробничий пояс рудника. Тут розташовувалися склади, ремонтні приміщення, допоміжні корпуси, а також житлові будинки працівників. Один із ключових вузлів рудничної інфраструктури знаходився між сучасними вулицями Дніпрорудною та Волонтерів — саме звідси відправляли вагони з рудою і приймали матеріали для виробничих потреб.

Дворчук уточнює, що територія вздовж колії була щільно забудована ще на початку XX століття і мала чітко виражене функціональне призначення.

«Вся ця ділянка — колишня Магнітогорська, нині Дніпрорудна. Це так звана технічна колонка, яка забудовувалася за тим самим принципом, що й інші робітничі квартали того часу», — зазначає місцевий історик.

Сьогодні Саксаганська вітка залишається одним із небагатьох об’єктів Шмаківського рудника, що продовжує працювати безперервно від моменту створення. Вона й досі повторює маршрут, прокладений наприкінці XIX століття, зберігаючи просторову пам’ять про рудник, який давно зник із міських карт.

Забудова поруч із рудником: як формувалося життя навколо виробництва

На початку XX століття навколо Шмаківського рудника почали формуватися робітничі колонки — житлові квартали для працівників підприємства. Вони виникали безпосередньо біля промислової зони й мали чітку організацію, характерну для рудничних поселень: однакові будинки, компактне розміщення та мінімальні побутові умови.

Однією з таких стала Річкова колонка, розташована вздовж річки Саксагань. Саме близькість до води визначила її назву та просторову структуру. За словами гіда, тут селилися люди, безпосередньо пов’язані з роботою на руднику.

«Історично це називалося Річкова колонка, тому що будинки зводили вздовж Саксагані. Тут жили люди, які працювали на Шмаківському руднику», — пояснює Едуард.

Забудова колонок складалася переважно з цегляних багатоквартирних будинків. Найпоширенішим типом були чотириквартирні споруди, розраховані на кілька родин. Такий формат дозволяв розмістити велику кількість працівників поруч із виробництвом і зберігався десятиліттями без істотних змін.

Краєзнавець уточнює, що ці будинки зводилися на початку XX століття й донині залишаються житловими.

«Це будинки початку ХХ століття, приблизно 1910-х років. Вони будувалися на чотири сім’ї й у такому вигляді дійшли до наших днів», — зазначає пан Дворчук.

Соціальна організація рудничного простору була чітко розділена. Сімейних працівників селили в колонках, тоді як неодружених — у бараках або казармах, розташованих ближче до виробничої частини. Такий поділ був типовим для промислових поселень того часу.

За довоєнними даними, лише в межах Річкової колонки існувало близько двадцяти житлових будинків. Кожен мав господарські прибудови, окремі двори, а базові зручності — воду з колонок і вуличні туалети.

Частина цієї забудови зникла, однак окремі вулиці — Річкова, Сланцева — зберегли первісне планування. Вони залишаються живим фрагментом рудничного побуту початку ХХ століття, вписаним у сучасний міський простір.

Польський слід у просторі Шмаківського рудника

Історія Шмаківського рудника напряму пов’язана з постаттю польського інженера Людвіка Войневича, який наприкінці ХІХ століття керував промисловими роботами на підприємстві. Він не лише працював тут, а й мешкав безпосередньо на території рудника разом із родиною. Цегляний будинок, у якому вони жили, зберігся донині на сучасній вулиці Володимира Івасюка.

Краєзнавець Едуард Дворчук звертає увагу на цю споруду як на одну з ключових історичних точок району.

«Це будинок, у якому жив Людвік Войневич, керуючий Шмаківським рудником. Реально важлива історична будівля», — зазначає гід.

Маєток належить до забудови 1880–1890-х років. Його впізнають за характерними ознаками житлової архітектури кінця ХІХ століття: цегляними стінами, симетрією фасаду, кам’яним фундаментом і просторим двором. Попри перебудови, саме збережена частина фасаду дозволила співставити сучасну споруду з історичними джерелами.

За словами гіда, ідентифікувати будинок вдалося завдяки деталям, які майже не змінилися з часу зведення.

«Ця частина будівлі збереглася. Двері вже закладені, але фасад і перспектива вулиці повністю співпадають з історичними зображеннями», — пояснює Дворчук.

Родина Войневичів жила тут кілька років. Саме на території рудника у 1887 році народилася їхня старша донька — Хелена Маковська, яка згодом стала відомою актрисою європейського кіно. Її кар’єра була пов’язана з італійським та німецьким кінематографом, а також оперною сценою.

Краєзнавець наголошує, що це одна з небагатьох постатей, чия біографія поєднує історію Кривого Рогу з європейським культурним простором.

«Вона народилася тут, на руднику, а пізніше стала кінозіркою Європи — знімалася в італійських і німецьких фільмах, виступала в операх», — додає краєзнавець.

Збережені фотографії кінця ХІХ століття фіксують повсякденне життя родини Войневичів: прогулянки територією садиби, виїзди до долини Саксагані, відпочинок серед скель і степового ландшафту. На той час ця місцевість ще не була забудованою і сприймалася як простір для дозвілля.

«Вони гуляли долиною Саксагані, влаштовували пікніки. Є фото, де видно, як родина відпочиває серед скель і зеленого степу», — розповідає гід.

Поруч із маєтком Войневичів розташовувалися будинок головного лікаря рудника та садиба землевласників Шмакових. Ця частина селища мала закритий характер і призначалася для керівників та фахівців рудничного управління.

Сьогодні будинок Войневичів вирізняється серед сучасної забудови пропорціями й матеріалами. Це одна з небагатьох споруд, що збереглися від раннього етапу роботи Шмаківського рудника і нагадують про польську присутність у формуванні цього промислового простору.

Закриття рудника та занепад території

Після Другої світової війни Шмаківський рудник ще деякий час залишався діючим підприємством, однак його роль у промисловій системі міста поступово зменшувалася. Наприкінці 1980-х обсяги виробництва скоротилися, а в 1990 році рудоуправління імені Карла Лібкнехта остаточно припинило існування. Частину адміністративних будівель передали іншим установам, зокрема освітнім.

Едуард Дворчук уточнює, що після ліквідації рудоуправління одна з його будівель отримала нову функцію.

«З 1990 року рудоуправління ліквідували, і будівлю передали школі — тепер це Криворізька гімназія №51», — пояснює краєзнавець.

Закриття рудника змінило весь простір навколо. Разом із виробництвом зникли робочі місця, припинили роботу гуртки та секції, які діяли при палаці культури, а частина будівель залишилася без чіткого призначення. Особливо помітним став занепад у центральній частині колишньої рудничної території.

Будівлю палацу культури неодноразово перебудовували, намагаючись пристосувати її до нових потреб, але з часом вона втратила функціональність і опинилася в аварійному стані.

«У 60-х роках тут прибрали колони, у 70-х зробили новий фасад — уже в стилі пізнього радянського бруталізму. А згодом будівля почала занепадати і в двотисячних повністю припинила роботу», — зазначає Дворчук.

Паралельно зміни торкнулися житлової забудови. У нижній частині селища, поблизу шахти «Криворізька», частину будинків демонтували через виробничу небезпеку. Людей переселили, а простір почали розчищати.

Краєзнавець звертає увагу, що не вся забудова зникла.

«Там були великі хороші будинки. Частину зруйнували через небезпечну зону, але деякі залишилися, і люди там живуть досі», — каже він.

Що залишилося від Шмаківського рудника сьогодні

Шмаківський рудник фізично зник, але його простір досі визначає цей район — у трасах вулиць, рельєфі, залишках дворів і будинків, що виникли разом із виробництвом і пережили його закриття. Це слід, який місто не стерло і на якому виросла сучасна забудова.