Справа Криворізької повстанської організації боротьбистів

На початку травня 1920 року з оперативною командою у 1400 відбірних чекістів до Харкова прибув голова всеросійської надзвичайки Фелікс Дзержинський. Чим же займався очільник ВЧК в Україні?

Невдоволене більшовицькою політикою на селі, українське селянство дедалі активніше розгортало свій спротив московсько-радянському окупаційному режиму. І це стихійне невдоволення селянських мас чим далі набувало більш організованого і політично керованого повстанського руху. На Придніпров’ї і зокрема в Криворізькому повіті активно створювалася мережа повстанкомів, які мали, за визначенням чекістських органів більшовицького режиму, петлюрівське забарвлення.  

Проти селянського повстанського руху, що швидко розростався по всьому Подніпров’ю, російсько-більшовицький окупаційний режим мусив зрештою кинути не лише регулярну армію, а й цілу армію таємної чекістської агентури, розгалужена мережа якої забезпечувала впроваджувану в Україні систему тотального контролю, репресій і терору проти українського населення та його провідників.

У квітні 1920 року на Криворіжжі виникли два петлюрівські повстанські центри, які почали готувати антирадянський заколот з метою повалення радянської влади в Криворізькому повіті. Даний антибільшовицький виступ мав відбутися, згідно з планом штабу уряду УНР в екзилі, одночасно з повстанськими виступами в інших повітах Катеринославської губернії в рамках загальноукраїнського повстання.

«Не забуваймо про меч, учімося міцніше тримати його в руках» – Симон Петлюра. Фото з відкритих джерел

Чекістська програма ліквідації повстанського руху

Від початку травня й до липня 1920 року в Україні перебував очільник ВЧК Фелікс Дзержинський. Чим же займався голова всеросійської надзвичайки на українських теренах? Як автор програми ліквідації повстанського селянського руху, «залізний Фелікс», звісно, керував «зміцненням російських позицій в опанованій важкими зусиллями Україні». Адже «прийшовши в Україну втретє, вони не збиралися звідти виходити. За жодних обставин» [1].

Прибувши 5 травня 1920 р. до  Харкова  з оперативною групою відбірних чекістів (1400 чол.), очільник ВЧК одразу заявив про необхідність єдиного керівництва боротьбою з повстанством, для чого «потрібен апарат, якого досі не було» [2].

І такий апарат почали створювати. Наказом реввійськради Південно-Західного фронту Фелікса Дзержинського згодом було призначено на посаду начальника фронтового тилу, на якій він перебував близько двох місяців [3].

Ф. Дзержинський – начальник тилу Південно-Західного фронту. Біля карти бойових дій.

Харків, 1920 р. Фото з відкритих джерел

Як свідчать різні джерела, якраз у цей період і почалася активна розбудова місцевих структур ЧК. І координував діяльність місцевих надзвичайних органів, формуючи основу репресивно-каральної машини з придушення руху опору в Україні, сам Фелікс Дзержинський. Зокрема, за його наказом від 17 червня 1920 р. визначалася нова маневрово-наступальна тактика боротьби з повстанцями, а також більш ефективна система управління військами, від яких вимагалося чітке дотримання єдиного плану дій.

Саме в цей період активно вибудовувалася чекістська мережа і створювалися периферійні надзвичайні органи й на Катеринославщині. Так, рішенням колегії Катеринославської ГубЧК від 20 травня 1920 р. в містах Синельникове і Нікополь було створено перші чекістські периферійні органи – Політбюро, які мали аналогічну структуру секретно-оперативного відділу. Пізніше Політбюро були створені в Кривому Розі, Запоріжжі, Мелітополі, Олександрії, Верхньодніпровську і так звані військові групи – в П’ятихатках і Пологах [5].

У звіті про діяльність Катеринославської ГубЧК в 1920-1921 рр. її тодішній очільник, колишній начальник Московського управління карного розшуку Олександр Трепалов  зазначав, що створені політбюро надзвичайно успішно проявили себе у боротьбі з «бандитизмом», ліквідація якого на Катеринославщині багато в чому зобов’язана «осведомительному аппарату и агентуре политбюро». При цьому він визнавав, що без повної ліквідації цієї загрози не могло бути й мови про якесь радянське будівництво в повітах і взагалі про існування в них радянської влади [6].

Саме ней період припадає й відкриття чекістами першої гучної політичної справи, пов’язаної з Криворізькою повстанською організацією.

Підготовка антибільшовицького заколоту в Криворізькому повіті

У квітні 1920 року на території Криворізького повіту виникли два повстанські центри. Перший діяв безпосередньо в Кривому Розі, другий – у волосному центрі селі Ганнівці. Повстанкоми були пов’язані організаційно, але існували автономно. Криворізький повстанком очолював «Певний» (Михайлюк?), а після його загибелі 20 липня 1920 року – Федір Ткаченко. Ганнівським повстанкомом, який опікувався північним районом Криворізького повіту, керував Костянтин Пестушко – воєнком Ганнівської волості. Представником Головного отамана Симона Петлюри на Катеринославщині був на той час Карпенко (загинув у червні 1920 року).

Військове керівництво в повітовому повстанкомі здійснювали Іван Скляр та Іван Клепач, які перебували на нелегальному положенні. Повітовий військовий штаб повстанкому знаходився в с. Гурівка. Криворізьким центром було створено повстанські осередки в Апостоловому, Божедарівці, Братолюбівці, Веселих Тернах, Ганнівці, Казанці, Лозуватці, Широкому.

Іван Клепач – один з військових керівників Криворізького повстанкому

З фотоархіву Олександра Мельника

У липні 1920 року місцеві чекісти вийшли на слід Криворізької повстанської організації і невдовзі почалися арешти. Першою арештували 19 липня причетну до підпільного повстанкому телефоністку міської пошти Неонілу Мізюк. З 29 липня по 10 серпня було затримано близько половини членів повстанкому – 15 керівників та активістів повстанської організації. Головним особам повстанкому і найбільш активним діячам підпілля все ж вдалося втекти. У подальшому під вартою залишили шістьох – Захара Власенка, Григорія Гусака, Саву Михайленка, Федора Сіденка, Василя Столітнього і Неонілу Мізюк.

Захар Власенко – один з військових керівників Криворізького повстанкому

З фотоархіву Олександра Мельника

Як з’ясувалося в ході слідства, головною метою Криворізької повстанської організації було захоплення Кривого Рогу і повалення радянської влади в повіті. Згідно з наказом Головного отамана Симона Петлюри, антибільшовицьке повстання в Криворізькому повіті, як і в інших місцевостях, мало відбутися в контексті запланованого загальноукраїнського антибільшовицького виступу. Основною рушійною силою криворізького заколоту мали стати мобілізовані до лав Червоної армії селяни і дезертири, які переховувалися на хуторах (до 1 тис. чол.). Перед виступом планувалося вчинити замах на повітове військове керівництво – воєнкома, начальника тилу, військового начальника. Здійснити теракт належало Федору Ткаченку та його групі. Це мало відбутися за сприяння Неоніли Мізюк, однак від запропонованої їй ролі та в останній момент відмовилася.

Про підготовку до повстання досить ґрунтовно говориться в доданому до матеріалів слідства по справі № 1695 донесенні секретного агента № 24. Судячи з поданої інформації, секретний агент або входив в оточення керівництва повстанкому, або мав там надійного інформатора.

Зокрема сексот повідомляв місцевим чекістам, що дезертири з с. Іванівка (Криворізький район) мали 18 гвинтівок, а в Лозуватці було 18 снарядів від трьохдюймової гармати і до 30 ракет. З метою викликати паніку, для імітації наступу на Кривий Ріг було вирішено розстрілювати снаряди з гвинтівок, а якусь частину мали покласти в солому, щоби потім підпалити. Для відволікання сил червоних планувалося також зімітувати напад на волосний центр Михайлівку.

Загальний наступ повстанці планували розпочати з захоплення Карнаватського посту місцевого гарнізону, де був кулемет. До підходу основних сил із навколишніх сіл повстанці мали обстрілювати центр міста з району Чорногорки і Карнаватки. Одночасно планувалося здійснити напад на Кривий Ріг і з боку Ліхманівки та ст. Долгінцево. Цими загонами повинен був командувати отаман Чирва, а загальним нападом на Кривий Ріг – отамани Клепач і Певний. Планувалося підірвати три мости: Гданцівський, Карнаватський і Жовтянський. За день до виступу (час початку повстання тримався в суворій таємниці) отаман Клепач мав знищити повітового воєнкома Демченка, воєнного комісара Далінкевича і начальника тилу.

Повстанком мав зв’язок з Херсонським комітетом, зокрема з його військовими керівниками Максименком і Кедровським. Зв’язок підтримувався через зв’язкову Пашу Бабенко.

Здійсненню цих планів Криворізького повстанкому завадили чекісти. Внаслідок агентурно-розвідувальної роботи Катеринославської ГубЧК Криворізьку повстанську підпільну організацію вдалося викрити. Заарештовані керівники і члени повстанкому виявилися колишніми офіцерами царської армії та армії УНР. Майже всі належали до партії боротьбистів, чимало з них працювали в радянських установах і в повітвиконкомі. Зокрема, один з членів повстанкому, Григорій Гусак, був секретарем повітвиконкому. Після його арешту в результаті проведеної ревізії виявили недостачу коштів у сумі 191 тис. 369 рублів, яку, як вважали слідчі, він передав для підготовки повстання.

Серед арештованих і звинувачених у причетності до підготовки контрреволюційного антирадянського виступу – Станіслав Бойко, завідувач земельного відділу повітвиконкому; Афанасій Лойко, колишній службовець низки радянських установ; Семен Любенко, службовець земельного відділу повітвиконкому, колишній начальник повітової міліції; Василь Липицький, завідувач юридичного відділу виконкому, Ольга Сівоха, працівник відділу комунгоспу [7].

Про розкриття антирадянської змови, що охопила більшість волостей Криворізького повіту, офіційно повідомили лише в серпні 1920 року. Через те, що серед заколотників виявилися й працівники Криворізького повітвиконкому, нарадою по боротьбі з бандитизмом при штабі тилу Південно-Західного фронту його було терміново розпущено і створено ревком у складі голови Криворізького повітового виконкому, секретаря повітової партійної організації та начальника тилу.

Голова Катеринославської ГубЧК Олександр Трепалов у звіті про роботу за 1920-1921 рр. щодо справи Криворізького повстанкому пізніше писав: «Боротьбисты и петлюровцы свили себе прочное гнездо в Криворожском уезде. Главное ядро боротьбистов состояло из офицеров старой армии, которые забронировали себя, заняв ответственные посты при Советской власти в Кривом Рогу» [6].

Слідство було досить поверховим і нетривалим, а зібрана слідчими доказова база – слабкою й непереконливою. Ніхто з арештованих за собою вини не визнав, і всіх, окрім шістьох, відпустили на поруки. Згідно з діючими на той час юридичними нормами, поручителями мали бути троє комуністів і троє пересічних громадян. І таких поручителів серед членів КП(б)У знайшлося в Кривому Розі 15 осіб. Зокрема за В. С. Липицького поручився колишній голова повітвиконкому Олександр Фесенко, а за А. К. Лойка – член повітвиконкому Іван Олексієнко [7].

Вдалося уникнути арешту багатьом членам повстанкому та активним діячам підпілля. Перейшли на нелегальне становище військові керівники повстанкому Федір Ткаченко, Іван Скляр, Іван Клепач, Максим Шаблій і Яків Бас. Зникли з поля зору чекістів член повстанкому Григорій Гопкало, помічник Федора Ткаченка Автоном Аністрат, повстанці Яків Маслов, Микола Бородань, Голобородько, Бригінець, Дегтяр та низка інших. Найбільше чекісти жалкували, що їм не вдалося схопити зв’язкову Пашу Бабенко. У висновку до справи прямо вказувалось, що зв’язкова була ключем для розкриття майже всієї підпільної роботи повстанців в загальноукраїнському масштабі. [7].

22 вересня 1920 року на екстреному закритому засіданні Колегії Катеринославської ГубЧК під головуванням т. Альшева і двох членів колегії (суд трійки) було розглянуто справу щодо звинувачення Н. Мізюк, Ф. Сіденка, В. Столітнього, Г. Гусака, З. Власенка, С. Михайленка «у змові проти радянської влади, яка проявилася в створенні у Криворізькому повіті повстанства з метою вбивства всіх відповідальних працівників і комуністів у повіті та в місті». Усіх звинувачених, окрім Неоніли Мізюк, було засуджено до розстрілу. Вирок негайно привели до виконання.

Стосовно Н. Мізюк справу вирішили продовжити. Пізніше за звинуваченням у тісному зв’язку з «підпільною петлюрівською організацією» їй присудили довічне заслання в північні губернії Росії, а в березні 1921 року було винесено виправдувальний вирок і звільнено з-під варти через відсутність складу злочину.

Справа криворізьких боротьбистів» як привід для гучного політичного процесу

«Справа криворізьких боротьбистів» стала першим великим політичним процесом, який відбувся в період широкого розгортання повстанського руху в регіоні. Це збіглося в часі і з чекістською операцією з ліквідації Української комуністичної партії (боротьбистів). Карні органи прагнули використати цю ситуацію для нанесення нищівного удару по колишніх «уклоністах», як називали більшовики «боротьбистів», що не побажали перейти до лав КП(б)У. Всі засуджені по цій справі до розстрілу якраз відносились до цієї категорії. Крім того, свого часу всі вони (крім Мізюк) служили в Гетьманській армії або у Війську УНР [7].

Боротьбисти – частина українських есерів, яка перейшла на комуністичні позиції і почала співпрацювати з більшовиками, внаслідок чого була поглинута ними, а в подальшому знищена. До ухвалення в березні 1920 року рішення про самоліквідацію і перехід до КП(б)У партія есерів мала назву Українська комуністична партія (Б), скорочено – УКП(б). Назва «боротьбисти» закріпилася за цією політичною течією соціалістів-революціонерів від назви їхнього щоденного партійного органу «Боротьба».

Орган ЦК УПСР щодення газета «Боротьба». Фото з відкритих джерел

«Зникнення» боротьбистів з політичного поля України історики пов’язують з органами ВЧК, які ретельно зачищали його від небільшовицьких (навіть союзних з більшовиками) партій.

26 квітня 1920 року політбюро ЦК РКП(б) доручило голові ВЧК Ф. Дзержинському зміцнити тили Червоної армії в умовах радянсько-польської війни, яка щойно почалася. Прибувши в Україну, Дзержинський найперше звернув увагу на необхідність придушення «куркульського бандитизму» – тобто тих повстанських селянських загонів, які контролювалися боротьбистами, але не перейшли разом з їхніми лідерами на бік радянської влади і не влилися до лав Червоної армії. А ті боротьбисти, які не побажали вступати до лав КП(б)У і відмежувалися від організованих більшовиками «виборів» до рад, стали об’єктом пильної уваги з боку ЧК.

Боротьбистів органи ЧК ретельно відстежували і нещадно знищували. І навіть вступ до КП(б)У не став для них у подальшому «охоронною грамотою». Під час перереєстрації КП(б)У влітку та восени 1920 р. чисельний склад її партійних осередків скоротився на третину. Виключали з лав партії передусім боротьбистів, які мали непролетарське походження. А ті колишні боротьбисти, які все ж лишилися в КП(б)У, були «вичищені» під час партійних чисток і знищені в ході репресій у другій половині 30-х рр., коли навіть нетривале перебування в УКП(б) було достатньою підставою для арешту й розстрілу [8].

Маніфест про об'єднання українских комуністичних сил, 1919 р.

На момент виникнення повстанкому в Кривому Розі (квітень 1920 р.) якраз тривала кампанія з самоліквідації УКП(б) на основі березневого рішення ЦК партії, в якому зокрема йшлося й про передачу повстанських загонів боротьбистів до складу Червоної армії. Слід зазначити, що під час ліквідації осередків УКП(б) під виглядом саморозпуску ніхто з членів Криворізького повстанкому, які належали до цієї партії, переходити до лав КП(б)У з різних причин не побажав. Тож у справі Криворізького повстанкому, яку назвали спочатку «Справою про бандитсько-контрреволюційну змову боротьбистів», активно розшукували для арешту й інших колишніх членів УКП(б) – Авраменка, Півторака (с. Широке), Григорія Тернюка, Якова Кочергу, Карпа Вармейкерка (секретар осередку), Антона Комара, Степана Михайленка та Шостака.

Чекісти, безумовно, намагалися використати справу Криворізького повстанкому для остаточної дискредитації й знищення колишніх українських боротьбистів. Адже примара самостійності та націоналізму була на той час чи не найбільшим подразником для встановленого в Україні більшовицького режиму, зокрема й губернського та повітового більшовицького керівництва і місцевих чекістів, а найбільше – для московського більшовицького центру.

Уповноважений Катеринославської ГубЧК Семенов у своїй доповіді від 27 серпня 1920 р. про результати розслідування зазначав, що самостійність у Кривому Розі «має місце у всіх Радянських Установах і навіть на Загальних Партійних Зборах». Описуючи загальну атмосферу в повітовому центрі, він з обуренням підкреслював: «Повітря, атмосфера просякнуті наскрізь самостійністю, завдяки чому все це сприяло звинуваченим вийти сухими з води. Містом ходили чутки, що проти арештованих немає ніякого звинувачення (і це відповідало дійсності – офіційне звинувачення їм так і не було висунуте. – Авт.), що все це «гоніння на українців і кацапські зусилля» [7].

ака вимушена оцінка обстановки в Кривому Розі уповноваженим ГубЧК вказує на домінуючий на той час настрій місцевого населення і на його співчуття борцям за самостійну Україну. Тож влаштувати масове судилище над місцевими боротьбистами чекістам тоді не вдалося. З більшості з них їм таки довелося зняти звинувачення і звільнити з-під варти (окрім п’ятьох засуджених до страти). Однак всі звільнені були залишені в оперативній розробці. І вже під час «великого терору» 1937-1938 років засудили до страти В. С. Липицького, А. К. Лойка, а С. П. Любенко отримав 10 років у ВТТ. Загубились у концтаборах сліди С. І. Бойка і Г. А. Тернюка. Усі розстріляні по справі Криворізької контрреволюційної організації були реабілітовані в липні 1999 року.

І все ж викриття Криворізького повстанкому дозволило чекістам Катеринославського ГубЧК усунути не лише повітовий заколот, а фактично зруйнувати й загальний сценарій запланованого петлюрівським штабом єдиного всеукраїнського виступу, в контексті якого повсюдно мали відбутися антирадянські заколоти на місцях. Але це був тільки початок селянської народної війни з російсько-більшовицьким окупаційним режимом, який тримався не лише на червоноармійських багнетах, а й на широко розгалуженій чекістській мережі тотального контролю, репресій і терору проти українського населення та його провідників. І ця запекла боротьба українського селянства проти російського більшовизму тривала на Криворіжжі до початку 1923 року.

Ця боротьба за вільну Україну власне триває й дотепер в умовах сучасної російсько-української війни, в якій серед задіяних у ній гібридних збройних формувань проросійських маріонеткових утворень так званих ДНР-ЛНР та регулярних російських військ чи не головну  роль відіграє наступниця  ВЧК – Федеральна Служба Безпеки РФ. Тож, як і сто років тому, знову вирішується доля України, і вкрай важливо не припуститися минулих помилок. 

Джерела:

1. Лариса Якубова, Яна Примаченко. В обіймах страху і смерті. Більшовицький терор в Україні. – Харків, 2016.

2. Семененко В.І. Історія Східної України: поновлення кайданів (1917–1922). – Харків, 1995.

3. Маймескулов Л.И., Рогожин А.И., Сташис В.В. Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918–1922). –  Харьков, 1990. 

4. Софинов П.Г. Очерки истории ВЧК (1917–1922 гг.). – М., 1960.

5. Краткая историческая справка о работе органов госбезопасности Днепропетровщины. – Днепропетровск, 1967. – Т.1.

6. Отчет Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии – с 1-го января 1920 г. по 1-е ноября 1921 г. – Екатеринослав: Типография ГубЧК, 1921.

7. АУСБУДО. Фонд кримінальних справ. Од. зб. П-27584.

8. Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Інститут енциклопедичних досліджень. – URL: http://esu.com.ua/.

Теги: Україна Катеринославщина Криворіжжя більшовизм повстанкоми боротьбисти викриття розстріл