Спогади криворізького науковця Георгія Беня про Архангело-Михайлівський храм у Веселих Тернах

Особисті свідчення є важливим внеском у збереження історичної пам’яті та відтворення локального минулого, яке часто залишається поза увагою офіційних досліджень. Спогади Георгія Григоровича Беня (1924–2024) — видатного криворізького науковця, педагога, аграрія, виноградаря, учасника Другої світової війни, асистента і старшого викладача (1956–1973), доцента (1974–1994) та завідувача кафедри ботаніки (1977–1982) Криворізького державного педагогічного інституту [3] — мають вагому цінність не лише як суб’єктивні рефлексії, а і як джерело, що проливає світло на соціальні та культурні процеси, які відбувалися у першій половині ХХ ст. на півночі Криворіжжя.

Дитячі та юнацькі роки вченого минули у Веселих Тернах (нині житломасив Тернівського району м. Кривий Ріг), що сформувало його глибоку прив’язаність до цього місця. Він неодноразово звертався у мемуарах до теми рідного краю. Зокрема, його розповіді про дитинство, родину та брата увійшли до монографії «Учитель і час... Згадуючи Тараса Григоровича Беня» [5], а уривок інтерв’ю про життя під час нацистської окупації був опублікований у збірнику «Криворіжжя: погляд у минуле...» (2024) [4].

Особливу історичну значущість мають рукописні записи Георгія Григоровича «Про церкву й дещо інше, що було в Веселих Тернах» (грудень 2017 р.), які зберігаються у фондах Тернівського філіалу Криворізького історико-краєзнавчого музею. Хронологічні рамки охоплюють період 20–30-х рр. ХХ ст. Написаний автором власноруч текст містить унікальні деталі про побут громади, соціальні трансформації, традиції та зміну сакрального простору криворіжців. Окрему увагу приділено долі Веселотернівської церкви — її функціонуванню, закриттю, подальшому використанню та руйнуванню.

Архангело-Михайлівський храм є однією з найдавніших культових споруд на території сучасного Кривого Рогу. Зведення розпочалося у 1791 р. за фінансової підтримки колезького асесора М. Шляхтина, який присвятив його своєму небесному покровителю — архангелу Михаїлу. Освячення відбулося у 1806 р. Будівля виконана з цегли у стилі російського класицизму за проєктом архітектора М. Львова. Однак у 1933 р. в рамках антирелігійної радянської політики святиню намагалися перетворити на клуб, проте через бойкот місцевих мешканців її перепрофілювали під зерносховище у 1934 р. Згодом приміщення занепало, а влітку 1936 р. його почали розбирати на будматеріали. Після здобуття Україною незалежності храм відновив свою діяльність у Веселих Тернах у спеціально відведеному будинку [2].

Тож пропонуємо ознайомитися з цим мемуарним джерелом, яке дозволить глибше зрозуміти особливості повсякденного життя регіону у другій чверті ХХ ст. Мова, орфографія та стиль автора збережені.

«Все давно минуле важко пригадувати. Церква була на пагорбі, де зараз знаходиться приміщення історико-краєзнавчого музею (Тернівський філіал — прим. авт.).

Моя родина і я жили недалеко від церкви, на центральній вулиці з тролейбусною лінією (тепер вул. Канадська — прим. авт.), що веде до міста Терни, Північного гірничо-збагачувального комбінату. На паралельних вулицях жила переважна більшість наших родичів.

Веселі Терни й тоді були великим селом зі значною протяжністю та населенням у декілька тисяч людей. Було два колгоспи й один радгосп. З одного боку (6–7 км) існував рудник Колачевського (згодом ім. Леніна), з іншого — рудник Харіна (згодом ім. 1-го Травня).

Тернівчани, крім тих, які займались особистим господарством, працювали в названих колективних сільськогосподарських підприємствах та гірничодобувних рудниках.

Релігійна віра була християнською, але, мабуть, ніхто не може сказати, скільки людей було віруючими, скільки періодично чи систематично відвідували церкву.

Родина, в якій я зростав, не відносилася до віруючих. Дві бабусі, яких я добре пам’ятаю, добрі і порядні люди, були віруючими. З однією із них я неодноразово відвідував церкву (на Пасху, можливо, й в інші дні).

Один дідусь (іншого я не знав) був невіруючим, в церкву не ходив, але любив релігійні свята, бо тоді можна було відпочити від постійної фізичної роботи і, не виключено, добре випити по чарці горілки. Він був у дитинстві сиротою і служив найманцем у родині попа; був свідком того, що в періоди релігійних постів родина попа споживала продукти, заборонені в цей період до споживання. Пригощали вони і дідуся. Я запам’ятав сказане мені дідусем: піп говорив: «Полікарп (так звали дідуся), сідай з нами їсти, але нікому ніколи про це не кажи». Дідусь зрозумів, що релігійні канони не однозначні, не завжди і не всім їх можна дотримуватись.

Про церкву далі. Із раннього дитинства пам’ятаю: велика, округлого периметру споруда з куполом і дзвонами. Всередині все красиво облаштовано (мабуть, так, як і прийнято для православних церков): місце для церковнослужителів, місце для хору, простір для прихожан, безліч свічок і якась заворожуюча душу аура. А ще одну ніч, тиху, теплу, пасхальну, був там з бабусею. Пам’ятаю, як після освячення паски вранці прийшли додому і мене вкладали спати.

Навколо церкви було достатньо просторо, чисто, охайно, з красивим трав’яним килимом. По периметру всієї території був металевий паркан, який після руйнування церкви було використано для огорожі місцевої лікарні.

Навчаючись у Веселотернівській школі, проходив біля церкви щодня. Цей шлях лежав і до центра Веселих Тернів, де були магазини.

Не пам’ятаю календарних строків, але добре пам’ятаю, як церкву почали руйнувати, знявши дзвони. Спочатку приміщення церкви використовували як складське для зберігання сільськогосподарської продукції, можливо, й інших подібних потреб. Добре пам’ятаю, коли зі своїми друзями проникали в приміщення. Там хтось десь на вишині прив’язав міцну вірьовку з петлею внизу, з допомогою якої можна було гойдатись. Крім цього, кожний мав можливість пересуватись по всьому приміщенню. За цих умов ніщо там не могло зберегтись.

Пам’ятаю, як руйнували саме приміщення. Стіни були із міцної цегли надзвичайної товщини, розбирати їх могли, мабуть, всі охочі. Виколупуючи цеглу, треба було кожну із них очищати від того матеріалу, з допомогою якого їх з’єднували. Для виконання цієї роботи залучались і учні школи. Навіть хтось щось платив за добуту цеглу. Мені займатись цією справою батьки заборонили.

Руйнуючи церкву, будували поряд (північніше нині існуючого приміщення музею) будівлю, яку називали клубом. Вона була одноповерховою, видовженої форми, з підвищенням (сценою) в кінці. Періодично там проводились якісь заходи, зібрання, концерти художньої самодіяльності учнів, я там теж був.

Цього клубу давно немає, не залишилось і слідів від нього, хто, коли і з якою метою його знищив — не знаю (приміщення було зруйновано в результаті попадання авіабомби в роки Другої світової війни — прим. авт.).

Згодом на місці зруйнованої церкви побудували дерев’яну 50-метрову парашутну вишку. З її висоти з допомогою відповідних пристосувань можна було спуститись із закріпленим парашутом вниз.

Я з друзями багато разів по внутрішній драбині добирався до її вершини, сиділи, опустивши ноги на край площадки.

Через деякий час вишка була зруйнована як небезпечна для подальшого використання. Пам’ятаю я і цю подію. А далі, хто і як використовував звільнену ділянку землі, і чи взагалі її використовували, не знає тепер ніхто.

Коли і ким була побудована церква, мені невідомо. Знаю з різних історичних документів, що в дорадянський період у Веселих Тернах, крім церкви, була побудована синагога, банк, гімназія, споруди торгівлі, промислу.

Великою подією й заслуженим історичним надбанням для Веселих Тернів є історико-краєзнавчий музей. Історичним є й те, що побудований він на місці унікальної церкви, яка слугувала православним добропорядним мешканцям багатих своєю історією Веселих Тернів.

Грудень, 2017» [1, арк. 1–4].

На жаль, з нами вже немає Георгія Григоровича Беня, проте його спогади залишаються цінним джерелом історичної пам’яті громади. Вони не лише зберігають свідчення про зруйнований сакральний об’єкт, а й дозволяють глибше зрозуміти релігійне та суспільне життя північної частини Криворіжжя. Записані ним мемуари є важливим внеском у краєзнавчі дослідження, сприяючи доповненню локальної історії та її інтеграції в загальноукраїнський історичний контекст.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бень Г. Г. Про церкву й дещо інше, що було в Веселих Тернах. Рукопис. Фонди Тернівського філіалу КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР. КДФ-2108. Арк. 1–4.

2. Божко О. Свято-Михайлівський храм у Веселих Тернах (місто Кривий Ріг). URL: https://chtyvo.org.ua/authors/Bozhko_Oleksii/Sviato-Mykhailivskyi_khram_u_Veselykh_Ternakh_misto_Kryvyi_Rih

3. Георгій Григорович Бень: з любов’ю до людей і до рідної землі (До 100-річного ювілею вченого в галузі сільськогосподарської науки, доцента, викладача Криворізького педагогічного інституту (1956–1994)): біобібліографічний покажчик / Упоряд. О. Дікунова, О. Поліщук, О. Лебедюк; за ред. О. Кравченко. Кривий Ріг, 2024. 56 с.

4. Тарабара О. Веселі Терни у роки Другої світової війни (Із інтерв’ю з Г. Бенем). Криворіжжя: погляд у минуле...: Матеріали Х Історико-краєзнавчих читань (Кривий Ріг, 25 квітня 2024 р.) / Ред. кол.: Н. Печеніна та ін. Кривий Ріг, 2024. С. 82–91.

5. Учитель і час... Згадуючи Тараса Григоровича Беня / Упоряд. А. Б. Педько. Дніпропетровськ, 2015. 324 с.

Джерело: Олеся Тарабара, науковий співробітник КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР (Тернівський філіал). КРИВОРІЖЖЯ: ПОГЛЯД У МИНУЛЕ... ХІ-ті Історико-краєзнавчі читання (Кривий Ріг, 24 квітня 2025 рік)