Скіф із Широкого (до 150-річчя з дня народження В. О. Біднова)

Під час російсько-української війни важливим є ідеологічний фронт, на якому воюють проти кремлівських наративів і вигаданих імперськими псевдоісториками кліше. Одними з улюблених тем є меншовартісність української культури, вторинність нашої держави, боговизначеність російського православ’я. Розвінчанням великоросійського шовінізму займалося не одне покоління українських патріотів, і одним із тих, хто обґрунтовував право народу на самовизначення, був наш земляк Василь Олексійович Біднов (1874–1935).

Автор ставить перед собою мету показати життя і діяльність одного з визначних українських істориків-педагогів першої третини ХХ століття.

Завдання:

• розповісти про життєвий і творчий шлях В. О. Біднова;

• визначити значення його наукової і громадської діяльності;

• оцінити творчий спадок ученого та історика церкви.

На жаль, ім’я видатного вченого в незалежній Україні призабуте, опублікована лише невелика частина його наукового і публіцистичного доробку. Лише у 2021 та 2023 роках М. Чабан видав друком відгуки про В. Біднова [10] та його спогади [4]. Першим у незалежній Україні про великого широківчанина написав В. Ульяновський [14]. Слід згадати окремі нариси наших земляків В. Ганенка [5; 6] та Г. Гусейнова [7; 8]. Також друком у Білорусі вийшла магістерська дисертація автора [11], захищена ним ще у 1908 році, яка і сьогодні є фундаментальним джерелом із даної проблематики.

Народився Василь Олексійович Біднов 2 (14) січня 1874 року у містечку Широке Катеринославської губернії в родині селянина. За Д. Буркою, батькове прізвище — Бідний, пізніше зрусифіковане [13]. Початкову освіту Василь здобув у земській школі містечка Широке [6]. У 1885–1889 рр. навчався у Херсонському духовному училищі, після чого вступив до Одеської духовної семінарії, яку закінчив у 1896 році.

Після завершення навчання В. Біднов два роки працював учителем церковнопарафіяльної початкової школи та законовчителем у п’яти земських школах Миколаєва, водночас ведучи на громадських засадах заняття у недільній школі для дорослих. Під час навчання в семінарії він тяжко перехворів на віспу, що зумовило значне погіршення зору [14, с. 80].

У серпні 1898 року майбутній учений вступає до Київської духовної академії, де стає постійним дописувачем «Записок НТШ». В академії він пише кандидатську працю, присвячену історії православної церкви в Польщі і Литві. Викладачі порадили доопрацювати дисертацію та захистити її як магістерську.

У 1908 році Біднов публікує одну з головних своїх праць — «Православная церковь в Польше и Литве (по Volumina Legum)», яка була удостоєна повної Макаріївської премії і до сьогодні зберігає своє наукове значення [1].

У Києві він одружується з Любов’ю Євгенівною Шемплинською (псевдонім — Л. Жигмайло), відомою педагогинею, письменницею, активісткою «Просвіти» [2], яка на багато років стане йому помічницею і порадницею.

Після закінчення академії В. Біднова розподіляють до Астраханської духовної семінарії (1902 рік), але він домагається переведення до Катеринослава, де працює помічником інспектора духовної семінарії. Тут, крім основних обов’язків, він викладає психологію, історію, філософію, гомілетику, німецьку та давньоєврейську мови, а з 1905 року — громадянську історію [14, с. 81].

Саме з Катеринославом пов’язане подальше наукове зростання Василя Олексійовича. Він стає членом Єкатеринославської ученої архівної комісії (ЄУАК), очолюваної А. Синявським. Товаришує з Д. Яворницьким, Д. Дорошенком, Я. Новицьким, у 1906–1909 рр. виконує обов’язки секретаря комісії та редактора «Летописи ЄУАК», де публікує близько 30 своїх праць. Саме в Катеринославі науковець звертається до дослідження історії Запорозького козацтва. Д. Дорошенко вважав ученого «одним із найкращих архівістів щодо запорозької старовини». Н. Полонська-Василенко писала: «Біднов інакше зрозумів історію Запоріжжя, ніж Яворницький; він відкинув серпанок романтизму і звернув увагу на економічні та соціальні взаємовідносини на Запоріжжі». Також учений увів до наукового обігу великий масив документів, пов’язаний з історією церкви на Запоріжжі, та опублікував ґрунтовні нариси з даної тематики [14, с. 81–82].

В. О. Біднов став членом Церковно-історичного й археологічного товариства при Київській духовній академії, Українського наукового товариства у Києві, Полтавського церковного історико-археологічного комітету, почесним членом музею ім. Поля в Катеринославі. У 1911 році він створив і очолив Катеринославський єпархіальний церковно-археологічний комітет [14, с. 83–84].

Ще у 1903 році Василь Олексійович разом із дружиною вступає до Катеринославської «Просвіти». Він був членом ради і головою організації, учасником видання першої у місті україномовної газети «Добра порада» [14, с. 84]; разом із Д. Дорошенком у 1910–1913 роках видає тижневик «Дніпрові хвилі» [6]. Участь у просвітянському русі викликала незадоволення архієпископа та ректора семінарії, тому В. О. Біднов прагне залишити Катеринослав і отримати посаду в одному з університетів. Але через «неблагонадійність» ученого його мрії не реалізувалися [14, с. 85].

Після революції 1917 року він редагує «Вісник» товариства «Просвіта» та український відділ газети «Наше життя», очолює новостворене педагогічне товариство, читає лекції з історії України, видає і редагує низку книг з історії України [14, с. 85–86]. Наш земляк став учасником квітневого Українського конгресу у Києві, увійшов до Української Центральної Ради і Тимчасової Української губерніальної ради [12].

Влітку 1918 року вчений, який із газети дізнався про створення Українського державного університету в Кам’янці-Подільському, подав свою кандидатуру на посаду професора. У січні 1919 року його обрали деканом богословського факультету [3, с. 64–66]. Крім історії церкви, він читає загальний курс історії України [1].

Переїзд до Кам’янця викликав розлуку з коханою дружиною. Більше вони не зустрінуться. Любов Євгенівна — вчителька 20-ї школи м. Дніпропетровська — у 1929 році буде заарештована у справі Спілки визволення України, після 1935 року її доля невідома [2].

Кам’янець-Подільський університет, урочисто відкритий 22 жовтня 1918 року, за задумом, повинен був стати «українським Гайдельбергом» [7, с. 230]. Його ректор І. Огієнко доклав максимум зусиль для створення потужної наукової бази у місті, заклад мав стати виразником ідей нового часу [15, с. 62].

В. О. Біднов — один із найактивніших професорів. Він очолює Українське педагогічне товариство та Кирило-Мефодіївське братство, стає членом комісії з перекладу Біблії українською мовою [14, с. 86]. В університеті вчений стає членом партії соціалістів-федералістів. 3 липня 1920 року Рада Народних Міністрів УНР затвердила його членом Ради міністерства ісповідань [1].

Під час першого захоплення міста (15.04–03.06.1919 року [3, с. 69–70]) Василя Олексійовича прирекли до розстрілу, лише наступ українських військ урятував йому життя. Тому наприкінці 1920 року, напередодні остаточного захоплення Кам’янця більшовиками, він разом із сином Арсеном евакуюється до Польщі.

У таборі для переміщених осіб у м. Ланцуті В. О. Біднов створив перший еміграційний Народний університет, ректором якого був обраний [14, с. 86–87]. Влітку 1922 року він переїжджає до Праги і займає посаду професора історії української церкви, викладає історію України, веде курси з історії Запоріжжя та Степової України в Українському вільному університеті, був обраний професором Української господарської академії [8].

Після від’їзду М. Грушевського до УСРР В. О. Біднова обирають професором Українського педагогічного інституту. Він засновує студентське «Товариство української культури», стає фундатором і членом управи Музею визвольної боротьби України [14, с. 87]. Василь Олексійович плідно працює на ниві науки, публікуючи свої розвідки та дослідження. Обмежена джерельна база призвела до зміни стилю його творчості — він пише нариси, огляди, рецензії; акцент зміщується до історіографії і популяризації української культури та науки [14, с. 88].

Останні роки життя він провів у столиці Польщі, де обіймав посаду професора богословського факультету Варшавського університету. Він так і не зміг адаптуватися до нового середовища — позначилися втрата празьких друзів, особисті трагедії: смерть сина Арсена у 1928 році, арешт коханої дружини, загибель у радянських таборах брата Митрофана [13], значне погіршення зору, хвороби, фактична самотність. У листі до Д. Яворницького він писав: «Сумно, сумно тут... навіть не можу тепер працювати, так важко й гірко! Хоч би кістки скласти на Рідній, Святій Землі» [12]. 1 квітня 1935 року він помер у шпиталі й був похований на православному кладовищі у Варшаві [14, с. 89–90].

У середовищі української інтелігенції його називали Скіфом (Мудрим Скіфом, Твердим Скіфом) [6]. Д. Антонович писав: «Біднов мав вдачу радісну по своїй натурі. Своє щастя він носив з собою. Доля була для нього мачухою. Треба дивуватися, що в нього знаходився час і сили для наукової і громадської праці. Дуже доброзичливий, Біднов мав властивість сплачувати добром за кривду. Як педагог, він був і строгий, і вибачливий...»

Д. Дорошенко зазначав: «Віра християнина підтримувала в ньому твердість духу, а праця для України, яка була змістом його життя, до кінця днів наповнювала його сили...»

М. Антонович згадував: «Це був один з тих діячів, що більшість життя провів на Україні і зв’язаний з нею більше, ніж інші, — цілим серцем і душею. Я особисто його дуже любив і завжди вважав напівсвятим...» [14, с. 91].

ЛІТЕРАТУРА

1. Абросимова С. В. До біографії В. О. Біднова (1874–1935): листи історика до Д. І. Яворницького. Придніпров'я: історико-краєзнавчі дослідження. 2009. Вип. 7. С. 195–208.

2. Біднов В. Українське духовенство в повстанню 1768 року. Україна. 1929. Кн. 38. С. 35–72.

3. Біднов В. Шляхом на Голготу (про останні роки життя архієпископа Агапіта Вишневського). Церква і життя. 1927. № 3. С. 5–11.

4. Бурім Д. В. Архівна україніка в Канаді. Київ, 2010. 240 с.

5. Ващенко В. Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох (початок ХІХ – 80-ті роки ХХ ст.). Дніпропетровськ : ДНУ, 2014. 550 с.

6. Верстюк В. Ф. Біднов Василь Олексійович. Енциклопедія історії України : у 10 т. Т. 1. Київ : Наукова думка, 2003. С. 258–259.

7. Голобуцький П. В. Василь Біднов. Український історик. 1975. № 3–4. С. 93–101.

8. Гордієнко Д. С. Василь Біднов. Енциклопедія сучасної України. Київ, 2003. Т. 2. С. 786–787.

9. Листування Д. І. Яворницького і В. О. Біднова / упоряд. С. В. Абросимова. Дніпропетровськ : НГУ, 2010. 228 с.

10. Полонська-Василенко Н. Українська Академія наук: Нарис історії. Київ : Наукова думка, 1993. 414 с.

11. Савченко Ф. В. Біднов Василь Олексійович. Українська загальна енциклопедія. Львів ; Станіславів ; Коломия, 1930. Т. 1. С. 294.

12. Яворницький Д. І. Листи до В. О. Біднова // Листування Д. І. Яворницького / упоряд. С. В. Абросимова. Дніпропетровськ, 2010. С. 114–119.

13. Ясь О. В. Біднов Василь Олексійович. Енциклопедія історії України. Київ : Наукова думка, 2003. Т. 1. С. 258.

14. Ясь О. В. Василь Біднов: життєвий шлях, наукова та громадська діяльність. Український історичний журнал. 2004. № 5. С. 82–91.

Джерело: Андрій Чубенко, головний зберігач фондів; КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР . КРИВОРІЖЖЯ: ПОГЛЯД У МИНУЛЕ... Х - ті (Кривий Ріг, 25 квітня 2024 рік) КДПУ