«...Решту було розстіляно у такий же спосіб...»:

Необхідність дослідження подій періоду нацистської окупації в Україні з урахуванням досягнень вітчизняної та зарубіжної історіографії передбачає вивчення не лише глобальних, але й локальних контекстів, розширення джерельної бази, залучення тих матеріалів, які в силу об’єктивних і суб’єктивних причин залишалися поза полем зору істориків. З огляду на це, на значну увагу заслуговують матеріали Центрального відомства управлінь юстиції земель Німеччини з розслідування націонал-соціалістських злочинів, розташованого у Людвіґзбурзі (Zentralstelle der Landesjustizverwaltungen zur Aufklärung nationalsozialistischer Verbrechen, Ludwigsburg (нім.), надалі – Центральное відомство).

До сфери компетенції цієї структури, заснованої в 1958 році [4, S. 139-150], входило розслідування нацистських злочинів, скоєних у роки Другої світової війни на окупованих Німеччиною територіях, в тому числі і в Радянському Союзі. Під час своєї діяльності Центральне відомство вдавалося до збору різного роду матеріалів, які могли бути використані з метою встановлення підозрюваних, доведення їхньої провини. Маловідомим аспектом є використання матеріалів, одержаних у рамках правової співпраці з радянськими органами юстиції. Так, німецька сторона одержувала протоколи свідчень потерпілих, свідків, акти «Надзвичайної державної комісії зі встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників...», інші документальні матеріали, які зберігалися в різних архівах – як центральних, так і регіональних. Ці джерела становлять значний інтерес не лише з перспективи дослідження історії кримінального переслідування нацистських злочинців і механізму функціонування німецької та транснаціональної юстиції загалом, але й у контексті вивчення маловідомих аспектів локальної історії доби окупації. Це, зокрема, засвідчує низка публікацій українських і зарубіжних істориків, які декілька років тому почали вводити ці матеріали до наукового обігу [1–3; 5; 6].

Декілька справ, що розслідувалися Центральним відомством, а потім прокуратурами на місцях, яким спрямовувалися матеріали попереднього слідства, були географічно пов’язані з Криворіжжям. Автор виявив ці матеріали в 2018–2019 та 2022–2023 роках під час роботи з матеріалами Центрального відомства, що зберігаються в філіалі Федерального архіву Німеччини в Людвігзбурзі [7–13]. Найбільш змістовною з них була справа на колишнього офіцера поліції Адольфа Хаана, який у 1942–1943 роках перебував у Кривому Розі на посаді начальника гарнізонної поліції [7, Band 3584, Bl. 5-6]. Стосовно Хаана німецьким слідством були висунуті звинувачення в скоєнні вбивств на окупованій території, зокрема в Кривому Розі. Так, у звинувачувальному

висновку від 6 січня 1968 року зазначалося, що він висунув вимогу місцевому начальнику СД «...очистити в’язницю, оскільки він боявся поширення тифу та туберкульозу, які спалахнули там» [7, Band 3585, Bl. 34-35, 140-141]. Внаслідок цього співробітниками СД було розстріляно 30–40 в’язнів без будь-якого попереднього медичного обстеження. Хаан надав для здійснення охорони місця злочину 12–15 поліцейських і був сам присутній під час розстрілу [7, Band 3585, Bl. 139-140].

З метою встановлення обставин цього та інших злочинів німецькі органи юстиції спрямували запит на радянські органи юстиції з проханням надіслати матеріали, які стосувалися діяльності колишнього начальника поліції в Кривому Розі Адольфа Хаана і які потенційно могли бути використані для розслідування справи [7, Band 3585, Bl. 151, 158]. Восени 1971 року радянська сторона у рамках виконання цього запиту надіслала низку архівних матеріалів. Це, зокрема, були протоколи Надзвичайної державної комісії, протоколи допиту поліцейських української допоміжної поліції, службовців німецької поліції. У цих документах містилося чимало інформації, яка стосувалася злочинів, скоєних на окупованій території СРСР, у тому числі і на Криворіжжі, називалися імена осіб, причетних до скоєння масових вбивств цивільного населення і радянських полонених на Криворіжжі. Щоправда, в силу специфіки діяльності німецької юстиції, неповноти даних у радянських документах, вдалося встановити та верифікувати лише деякі імена, притягнути до відповідальності фігурантів цих матеріалів, у тому числі і Хаана, так і не вдалося.

Нижче подається переклад протоколу допиту одного зі службовців німецької поліції, який зберігається в матеріалах судово-слідчого провадження на Хаана [7, Band 3586, Bl. 52-56]. Переклад не містить інформації про джерело походження документа (завірена копія з цією інформацією з кримінальної справи на одного із нацистських злочинців, що надійшла у рамках правової співпраці, скоріше за все, знаходиться в матеріалах земельного суду у Франкфурті; цей документ (найімовірніше з загальносоюзних архівів КДБ або МВС) надійшов до Німеччини через Генеральну Прокуратуру СРСР).

Переклад на українську здійснено автором із німецького перекладу російськомовного джерела.

Завірений переклад з російської

ПРОТОКОЛ СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ

Дрезден, 25 травня 1948

Військовий трибунал радянської військової адміністрації землі Саксонія в наступному складі: головуючий, капітан юстиції НАЗАРОВ, члени: молодший сержант ВИНОГРАДОВ та єфрейтор ЧЕРМІНСЬКИЙ, секретар гвардії старший лейтенант БРАГІУС, обговорили:

О 18.20 головуючий відкрив судове засідання і оголосив, що справу відносно громадянина Німеччини БУШМАНА Гергарда розглядають відповідно до пункту «В» статті 2 Закону № 10 Контрольної ради в Німеччині від 20 грудня 1945 року. Секретар повідомив суду, що

підсудний БУШМАН доставлений у судове засідання під охороною.

Свідків суд не викликав.

З’явився перекладач з німецької мови ЛЕВКОВСЬКИЙ Микола Савелійович.

Головуючий спитав підсудного БУШМАНА, чи бажає він відмовитися від перекладача Левковського.

Підсудний БУШМАН відповів, що він не відмовляється від перекладача ЛЕВКОВСЬКОГО. Головуючий інструктує перекладача ЛЕВКОВСЬКОГО про відповідальність за відмову в перекладі та завідомо неправдивий переклад згідно зі статтями 92 та 95 Кримінального кодексу РРФСР під підпис. У подальшому засідання ведеться через перекладача. Головуючий підтверджує особу підсудного, який стосовно себе заявляє наступне: я, БУШМАН Герхард, 1907 року народження, німець, народився і жив у Дрездені (Німеччина), безпартійний, вища освіта, одружений, під судом не був.

В ув’язненні з 29 квітня 1948 року. Обвинувачувальний висновок пред’явлено мені 24 травня 1948 року.

Головуючий спитав підсудного БУШМАНА, чи бажає він подати якісь клопотання.

Підсудний БУШМАН відповів: «У мене немає жодних клопотань до суду».

Головуючий знайомить підсудного БУШМАНА з його правами відповідно до кримінально-процесуального кодексу.

Головуючий оголосив склад суду, призначив секретаря і спитав підсудного БУШМАНА, чи не бажає він відводу когось із цих осіб. Підсудний БУШМАН відповів: «Я не

вимагаю відводу ані членів суду, ані особи, що веде протокол».

ПРЕДСТАВЛЕННЯ ДОКАЗІВ

Головуючий зачитав обвинувачувальний висновок та висновок попереднього засідання, роз’яснив зміст обвинувачувального висновку підсудному БУШМАНУ та спитав підсудного: «Чи є зрозумілим обвинувачувальний висновок, чи визнаєте Ви себе винним, чи хочете Ви дати показання в суді?»

Підсудний БУШМАН відповів: «Обвинувачувальний висновок, який мені було зачитано, мені зрозумілий, я визнаю себе винним, я хотів би дати показання перед судом».

Підсудний БУШМАН заявив:

У червні 1941 року у складі групи польової жандармерії я був відправлений на тимчасово окуповану територію Радянської України і перебував у містах Гайсині, Дніпропетровську, Кривому Розі, Охтирці та інших населених пунктах до вересня 1943.

Восени 1942 року, я не пам’ятаю ані дати, ані місяця, до мого кабінету прийшов мій начальник лейтенант ХАЙДУК, який наказав мне зібрати команду жандармерії і приєднатися разом із ним до групи «СД» з метою здійснення розстрілу радянських громадян.

Я зібрав лише 6 осіб та представив їх лейтенанту ХАЙДУКУ. Останній вилаяв мене, оскільки я зібрав не всіх. Наступного дня зранку він відправив мене разом з іншими до групи «СД».

Ми прибули до місця розташування групи «СД» і одержали наказ відвести групу радянських громадян для розстрілу.

Зранку нам дали дві вантажні машини, і ми поїхали до тюрми Кривого Рогу, звідки ми вивели 25 радянських громадян, завантажили їх у вантажівки та поклали їх вниз, потім ми відвезли їх на місце розстрілу. Діставшись місця розстрілу, на відстані десь 4 кілометрів від Кривого Рогу на цегляному заводі, мы вивантажили людей та почали здійснювати їх охорону.

Спочатку я привів до заздалегідь викопаної ями 4 радянських жінок, у однієї з них на руках було немовля, потім з них зняли верхній одяг і поклали на землю; пізніше їх розстріляв один єфрейтор з групи «СД», його ім’я я не знаю.

Потім решту було розстріляно у такий же спосіб, яким були розстріляні перші 4 особи. Розстрілом командував командир групи «СД» Садовські.

Крім того, з табору привели ще 6 осіб, радянських військовополонених, яких також розстріляли. Таким чином у даному випадку було розстріляно 31 особу.

Після розстрілу радянських громадян і військовополонених поліція засипала яму землею.

Я особисто шкодую, що їх розстріляли, проте мені довелося виконати наказ свого командування. Я не знаю, за що їх розстріляли, але пам’ятаю, що одну молоду жінку розстріляли за те, що вона вкрала медичні інструменти в німецькому госпіталі.

У 1942 році, п’ятьма – шістьма тижнями пізніше, було здійснено другий розстріл радянських громадян. Проте я не брав у цьому участі і не охороняв їх. Підсудний БУШМАН відповів на запитання суду: у другому випадку було розстріляно до 35 радянських громадян. Я дізнався про це від мого гарного друга, який брав участь у розстрілі. Розстріл відбувся на тому ж місці, де був проведений і перший розстріл. Я не можу сказати, чому їх розстріляли.

Спочатку я служив у жандармерії писарем та мав звання унтерофіцера. За гарну службу я був підвищений у званні та у посаді.

Головуючий спитав підсудного БУШМАНА, що він міг би додати до показань у цій справі.

Підсудний БУШМАН відповів, що він не може зробити жодних доповнень до показань.

Головуючий оголосив надання показань завершеним і надав підсудному БУШМАНУ останнє слово, в якому він сказав:

Я прошу руський (у німецьких джерелах термін «руський» часто виступає і як синонім терміну «радянський» – прим. авт.) суд взяти до уваги, що я бачив настільки жахливі речі, що вони справили на мене сильний вплив. До жандармерії я пішов не добровільно, а був призваний. Я запевняю руський суд, що я служив у Франції та Росії і що лише одного разу брав участь у розстрілі.

Я прошу суд звільнити мене з ув’язнення та пом’якшити покарання.

О 19.40 суд відправився на нараду, о 20.25 головуючий оголосив вирок та пояснив обвинувачуваному БУШМАНУ зміст вироку.

Військовий трибунал вирішив залишити покарання без змін та продовжити строк ув’язнення підсудного.

О 20.30 головуючий оголосив судове засідання закритим.

Головуючий: підпис нерозбірливий

Секретар: підпис нерозбірливий

Копія вірна

Начальник канцелярії: підпис нерозбірливий

Кругла печатка Прокуратури СРСР

Франкфурт-на-Майні, 20 квітня 1972 року.

Переклад вірний (штамп) Печатка перекладача

Bundesarchiv-Ludwigsburg, B 162/3886, Bl. 52-56.

ДЖЕРЕЛА та ЛІТЕРАТУРА:

1. Круглов А. Трагедия Бабьего Яра в немецких документах. Днепропетровск: Центр «Ткума»; ЧП «Лира ЛТД», 2011.

2. Радченко О.М. Медичний персонал єврейського походження в шталагах для радянських військовополонених в Умані та Кременчузі, 1941-1943. Між Бугом і Дніпром. Науково-краєзнавчий вісник Центральної України. Вип. XIII. Кропивницький, 2020. С. 114-118.

3. Титаренко Д. «Доказова база недостатня...»: розслідування нацистських злочинів у місті Костянтинівці Донецької області в світлі взаємодії німецької і радянської юстиції. Правовий часопис Донбасу. 2020. № 3. С. 65-78.

4. Rückerl А. NS-Verbrechen vor Gericht: Versuch e. Vergangenheitsbewältigung. Heidelberg: Müller, Juristischer Verl., 1984.

5. Soehner J. Artemivsk: Transnational investigations of Nazi crimes. Південно-Східна Україна: зі стародавності у ХХІ століття: зб. краєзн. дослідн. робіт Х Всеукр. іст.-краєзн. конф. учнівської та студ. молоді з міжнар. участю. 23-26 лист. 2017 р., Святогірськ. Краматорськ, 2017. С. 222-223.

6. Tytarenko D., Penter T., Die Ermordung von Psychiatriepatienten in Poltava. Einblicke aus deutschen und sowjetischen Ermittlungsakten und Justizkooperation im Kalten Krieg, [in:] Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, 68, 2020/3-4, S. 455-481.

7. Bundesarchiv-Ludwigsburg (далі – BAL), B162/3884-3886.

8. BAL, B162/7274.

9. BAL, B162/7889-7889.

10. BAL, B162/8479-8480.

11. BAL, B162/8917-8922.

12. BAL, B162/25682.

13. BAL, B162/28994.

Джерело: Дмитро Титаренко, доктор історичних наук, професор кафедри історії; Криворізький державний педагогічний університет. КРИВОРІЖЖЯ: ПОГЛЯД У МИНУЛЕ... Х-ті Історико-краєзнавчі читання (Кривий Ріг, 25 квітня 2024 рік)