Населення Кривого Рогу на початку ХХ століття за спогадами С. С. Тананка

У фондах Криворізького історико-краєзнавчого музею зберігаються чотири шкільні зошити, усі сторінки яких, навіть поля, заповнені чіткими рядками. Це — мемуари Серафіма Степановича Тананка, написані ним 1982 року [3, с. 1]. Він народився 1905 року. Майже все його життя минуло у нашому місті. Навчався у Криворізькому комерційному училищі. Закінчив Смілянську профшколу при технікумі цукрової промисловості (1925–1926) [4, с. 29]. Працював на рудниках «Дубова Балка», ім. Артема, ім. Карла Лібкнехта (1928–1938) [4, с. 31–34], на Криворізькому металургійному заводі (1938–1941, 1946–1965 (?)) [5, с. 1, 35–36; 6, с. 7, 19], а також у Центрально-Міському райвиконкомі; жив на вулиці Глинки; цікавився історією краю [4, с. 83; 2, с. 477].

Частина рукопису, а саме опис того, як жили й працювали гірники рудника «Червона Балка», опублікована у збірці «На землі, на рідній...» [6, с. 83–88]. Змістовна розповідь про шкільні роки юного Серафіма буде вміщена у книзі О. О. Мельника «Освіта на Криворіжжі у другій половині ХІХ — першій половині ХХ століття».

Мета даної публікації — оприлюднення частини спогадів С. Тананка, що допоможуть реконструкції буття мешканців нашого міста у всьому його національному різноманітті на початку ХХ століття.

«Мої дитячі роки. Це найкращі роки мого 77-річного життя. Смутно пам’ятаю полустанок Шимановський, роз’їзд, коли я з дровиняк майстрував собі залізничну колію, а себе уявляв паровозом.

Неподалік стояли троє чоловіків, серед них мій батько. Це було десь недалеко від Рахманового. Це була моя батьківщина. Це був рудник Руднєва. Ясніше згадується провулок (це зараз Уссурійська вулиця), квартиронаймач був м’ясник Діденко. Ганок, мати, сестра, якісь діти, а там, удалині, на насипах граються діти. Це рудник «Червона Балка». Пам’ятаю переїзд до домовласника Козирєва, де в основному й минуло моє дитинство. Тепер ні першого, ні другого будинку немає, тут зона обвалу рудоуправління ім. Ілліча.

Очевидно, це був 1910 рік, мені було років 5, але Червону Балку і своїх товаришів я пам’ятаю добре.

Батько мій Степан Дорофійович Тананко працював фельдшером на руднику «Червона Балка» акціонерного товариства Криворізьких залізних руд. Господарі — французи. Представник — Стендлер Федір Васильович. На території, де тепер розташовано завод «Комуніст», було три доменні печі, що виплавляли чавун. Очолював Гданцівський чавуноливарний завод і рудники пан Роговський, оточений польськими співробітниками.

Гданцівка, по суті, була царством польським. Парк зберігся дотепер, правда, тоді в ньому було багато дерев. Від парку і до теперішнього пам’ятника Богдану Хмельницькому було три-чотири помешкання. Відразу за парком жив директор заводу пан Роговський. У його будинку було близько 25 кімнат, у яких розміщувалися гості, що приїжджали до хлібосольного господаря; звичайно, це все були поляки. У дворі стояла статуя Матки Бозької, якій і поклонялися віруючі католики. У цій садибі і в домі я побував, коли самого господаря вже не було у Кривому Розі, він жив десь у Варшаві, це було приблизно 1918 року.

Але у будиночках, що є й понині, паралельно з парком, я часто бував. У них мешкали службовці заводу: касир Євтиф’єв Іван Євтихійович, далі (у бік пам’ятника Богдану Хмельницькому) — Блажиєвський, за ним — обермайстер доменних печей Патань, і ще далі — Кравцов, учитель школи, яка розміщувалася на території, де тепер Палац культури заводу «Комуніст». За Кравцовим був красивий будинок, у якому жив бухгалтер Данілочкін, а ще далі — лікар Бінімов, начальник мого батька. Хоча він був євреєм, губернатор дозволив йому жити на Гданцівці. Євреї мали право проживати тільки в містечку Кривий Ріг Херсонської губернії Херсонського повіту, тобто на лівому березі Інгульця. Гданцівка належала до Катеринославської губернії.

Стояв ряд будинків вище Палацу культури і ряд за будинками (вище названими прізвищами), де жили робітники заводу. У службовців заводу було приблизно по 5 кімнат із кухнею, ванна, туалет. У дворі — сарай, льодовня, погріб, літня кухня. Робітники жили значно скромніше, ніж службовці. У дворі та у квартирі вже був водопровід, а невдовзі перед революцією з’явилося електричне освітлення, чого не було в містечку Кривий Ріг. Квартплата не бралася, опалення було безкоштовним. Спеціальна особа стежила за кількістю палива в сараї і поповнювала його коксом чи антрацитом, а також дровами, якщо вони закінчувалися. Мешканці не турбувалися про доставку палива. Поки не було електрики, працівників заводу забезпечували лампами, гасом, ґнотом (електростанція на Гданцівському заводі збудована 1895 р. [1, с. 269] — прим. авт.).

Трохи інакше було із сім’ями, як у мого батька. Ми жили не на території заводу, а на віддалі, тобто поблизу рудника. Хазяїн Козирєв тримав трьох квартирантів: Агагулов — інженер, Ільченко — табельник контори, ну і ми. Сам Козирєв, тесляр, працював у німця Унгера; його млин знаходився за мостом через Інгулець на Гданцівку. Один раз на рік Козирєв відвідував контору акціонерного товариства на Гданцівці, укладав там договір на нас трьох, отримував за рік наперед квартплату, і три сім’ї жили без будь-яких турбот. Паливо нам возили із заводу, як і гданцівським, але треба було самим потурбуватися про його постачання. Воду з рудника привозив водовоз, хоча внизу, в балці, було кілька колодязів. Гас, лампи, ґноти, мазь для чищення самоварів постачав рудник.

По-моєму, настав час зупинитися на географії самого містечка та на тому, який воно мало вигляд у дореволюційні роки. Поставимо ніжку циркуля там, де зараз пам’ятник Шевченку, і в радіусі трьох кілометрів проведемо окружність. Це й буде територія тодішнього Кривого Рогу. Те, що ми бачимо тепер, з деякими змінами було й тоді. Вулиці Центрально-Міського району і навіть їхні назви здебільшого збереглися. Вулиця Українська, Карла Маркса (Поштова до площі Визволення), Пушкінська, Лермонтова, Жовтнева (Базарна), вулиця Глинки, Миколаївська, вулиця Леніна від міста до рогу трамвайної лінії, далі йде Вокзальна до мосту, де зараз хлібозавод. Тепер це все вулиця Леніна. Усі інші дрібні вулиці, що існують і нині під новими назвами, краще вивчати за планом Кривого Рогу. Особливого інтересу вони не становлять.

Основною характеристикою всіх вулиць містечка Кривий Ріг є те, що вони не були мощеними і не мали тротуарів, принаймні до 1925 року. Хіба що на фотознімках вони здавалися асфальтованими у бездоріжжя, коли грязюку можна було прийняти за асфальт. Але вже тоді перони станції Карнаватка і станції Кривий Ріг (тепер Кривий Ріг-Західний) уже були асфальтовані.

Усі вулиці містечка Кривий Ріг були голі, практично без жодного дерева, за винятком окремих дворів. Це — сад Мершавцева, де зараз музичне училище і восьма школа, а також дерева до самої дороги, де тепер висячий міст через Інгулець. Ну, ще у дворах понад річкою Саксагань по вулиці Карла Маркса (тоді Поштова).

Я вже казав, що вулиці містечка були неблагоустроєними, не було ніякої рослинності. Зате береги Інгульця і Саксагані (Галковський Кут, Дубова Балка) були зеленими. В основному росли дуб, верба, а також лоза (чагарник), з якої плели кошики. Місце, де тепер військове містечко, називалося Лісок, там в основному росли дуби.

Комсомольський парк, парк імені газети «Правда», парк імені Гагаріна, права сторона річки Інгулець до залізничного мосту через Інгулець — усі ці землі орендували болгари і вирощували на них чудові овочі, якими повністю забезпечували містечко Кривий Ріг за надзвичайно низькими цінами. Селяни містечка Кривий Ріг городництвом не займалися, хіба що садили на величезних присадибних ділянках картоплю. Їхньою справою були: пшениця, соняшник, кукурудза, кавуни і дині.

Навколо Кривого Рогу розташовувалися хутори, а також дрібні та великі маєтки, німецькі та єврейські колонії. Усі вони були постачальниками для невеликої купки людей, не зайнятих сільським господарством, хоча корову могли мати й вони. Торговці різних гільдій, в основному євреї, завозили всілякі промислові товари як із наших міст, так і з-за кордону, що відзначалися високою якістю. Особливо славилися вовняні та шовкові вироби, різноманітні сукна англійського виробництва та інші матеріали.

Я вже казав, що Гданцівка була царством польським. Окрім колоністів (Свістуново), окремі німецькі сім’ї жили в містечку. Це — Унгер, власник млина. Навпроти нього й досі зберігся млин єврея Пінуса. Це поруч із хлібозаводом, але тоді він мав чотири поверхи, а зараз — два. Навпроти Унгера через дорогу був ливарний завод Василовського, а навпроти млина Пінуса — трохи менший такий самий завод Полякова.

Німці вели сільське господарство вже тоді колективним способом, об’єднуючи землі в одне господарство, за винятком присадибних господарств. Саме поселення виглядало дуже акуратно, проїжджа частина змащувалася глиною і була чітко спланована. Біля різнокольорових будиночків був індивідуальний колодязь. На ринку їхні молочні продукти, та й інші, відрізнялися високою якістю.

Італійці займалися оформленням житлових приміщень, можливо, мозаїкою та іншим художнім оздобленням. Можливо, це не зовсім так, але щось у цьому роді. А ось турки, я точно знаю, пекли чудові калачі, а з пшона робили особливий напій, що мав назву буза. Китайці — чоловіки з довгими косами, жінки з колодками на ногах — виготовляли паперові віяла та інші вироби з кольорового паперу. Греки (вочевидь, ассирійці [т. І, с. 148] — прим. авт.) зі своєю професією збереглися до наших часів. Цигани також. Болгари, я вже згадував, були прекрасними городниками. Англійців я не чув; була така Юзівка (нині Донецьк), там були їхні представники.

Мені здається, що читач певною мірою може уявити собі життя і побут криворіжців» [2].

Мемуари як для краєзнавства, так і для історичної науки мають важливе значення. Вони дають можливість побачити і відчути те, про що згадували або писали по «живих» подіях автори-очевидці. Маємо надію, що вище надруковане стане в пригоді всім, хто вивчає минуле Кривого Рогу.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Історична Енциклопедія Криворіжжя. Том І. Кривий Ріг: Видавничий дім, 2007.

2. Історична Енциклопедія Криворіжжя. Том ІІ. Кривий Ріг: «СТПРЕС», 2009.

3. Спогади С. С. Тананка. Рукопис. Зошит 1. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею (ФКІКМ). КДФ-22468 (1). С. 1–10, 17, 18, 21–24, 26.

4. Спогади С. С. Тананка. Рукопис. Зошит 2. ФКІКМ. КДФ-22468 (2).

5. Спогади С. С. Тананка. Рукопис. Зошит 3. Там само. КДФ-22468 (3).

6. Спогади С. С. Тананка. Рукопис. Зошит 4. Там само. КДФ-22468 (4).

7. Тананко С. Початок віку. Кривий Ріг. Рудник «Червона Балка». На землі, на рідній... Книга друга. Кривий Ріг: Видавничий дім, 2000. С. 83–88.

Джерело: Ірина Стеблина, старший науковий співробітник, КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР. КРИВОРІЖЖЯ: ПОГЛЯД У МИНУЛЕ... ІX-ті Історико-краєзнавчі читання (Кривий Ріг, 20 квітня 2023 рік)