Спогади жителів смт Софіївки як джерело вивчення історії рідного краю

У процесі навчання історії в школі вагомим джерелом та ефективним методом розвитку мислення учнів залишається усна історія. Складовою частиною національного фонду України є Комунальний заклад «Софіївський історико-краєзнавчий музей», метою якого є збереження, систематизація, популяризація пам’яток матеріальної і духовної культури. Музей сприяє залученню жителів громади, учнів шкіл, ліцею, вихованців дошкільних навчальних закладів до вивчення та збереження історико-культурної спадщини нашого краю, формуванню активної громадської позиції, забезпечує духовну єдність та спадковість минулого і сучасного поколінь. Саме фонди Софіївського історико-краєзнавчого музею і, зокрема, зібрання спогадів мешканців населеного пункту — очевидців подій Другої світової війни — стали джерельною базою цієї розвідки. Її мета — охарактеризувати спогади жителів смт Софіївки як джерела вивчення історії рідного краю, адже, досліджуючи усну історію, можна зосередитися на індивідуальному житті людей, що вписане у безпосереднє соціокультурне середовище.

Переживаючи реалії триваючої нині російсько-української війни, особливим змістом наповнюються спогади очевидців Другої світової війни. На момент її початку мешканці Софіївки Марії Миколаївні Ігнатченко виповнилося 13 років. Вона бачила, як плакали і кричали жінки її селища, коли проводжали чоловіків, братів, синів на фронт. Як у дорослих чоловіків котилися сльози, коли вони притискали до грудей своїх дітей. Вона розуміла, що сталося у світі велике лихо. Але коли біда постукала у двері рідної оселі, то дівчинка по-справжньому зрозуміла, що таке війна. Як тільки гітлерівці увійшли в Софіївку, селище ніби вимерло. На вулиці — ні душі, навіть собаки перестали гавкати. А хати немов поприсідали і поховалися в садках. Марія Миколаївна розповідала, а в її ще молодих променистих очах на самій глибині зачаївся сум. Руки перебирають кінці хустинки, а очі дивляться кудись далеко, ніби в давнину: «Спершу ми почули гуркіт літаків, його було чути скрізь, він заповнював собою весь простір. Дзвеніли у вікнах шибки, стіни хат дрижали, як у пропасниці, від вибухів бомб. А потім бачили, як ішли фашисти, з автоматами на грудях, у залізних, із хрестами, касках. Вони йшли і ґелґотали по-німецьки, сміялися. Стріляли по одиноких собаках. Сім’я ніби закам’яніла біля вікна. У хаті були всі: і батько Семеряга Микола Павлович, і мама Оксана Данилівна, і молодий Володя та Полінка. Діти і Оксана Данилівна стояли перелякані, з надією в очах дивилися на батька. А він, хоч і трохи розчулений, сказав тихим голосом: «Нічого, діти, не бійтеся, це ненадовго, це як хвороба — як прийшла, так і піде. Скоро наші викурять цю нечисть із нашої землі. Треба тільки потерпіти. На вулицю не ходіть». Тихо і сумно стало в хаті. Полінка і Володя не бешкетували, а Марійка в руках тримала книжку та читати її не могла. Батьки поралися по господарству, але робили це так швидко, як тільки могли, щоб менше бути на вулиці. Тато був інвалідом, він зовсім не чув, був глухий на обидва вуха, і тому на фронт його не взяли. Від цього він дуже страждав, і хоч ніколи не жалівся, та дружина і діти бачили, як йому було важко від того, що він не зможе, як інші чоловіки, захищати свою Батьківщину» [2].

Спогади Данилейченко Зінаїди Кузьмівни, 1935 року народження, дають можливість зрозуміти ставлення нацистів до українців та соціально-економічне становище українського народу в умовах війни: «Почали ходити німці по дворах, наставляли пістолета, відбирали молоко, яйця, заходили у конюшню — уб’ють 2–3 курки і забирають із собою, убивали і корів, тельбухи випускали прямо на подвір’ї, а м’ясо теж забирали. Із наших жителів ніхто не чинив опору, бо розстрілювали на місці. Господарювали фашисти і в погребах: брали, що хотіли. З перших днів окупації колгоспи «розігнали», коней роздали людям, щоб ними обробляли поля. Серед місцевих жителів обирали десятників (старост). Саме вони і стежили за порядком у селі. Матері наші були змушені обробляти поля, допомагали їм старші діти. Неділями не поверталися вони з поля додому. Працювали десь аж під Менжинкою: сіяли, обробляли землю і коровами, і волами, і кіньми, і самі запрягалися у ярма. Тягали борони, а ми в цей час були вдома, голодні, напівроздягнені, босі, чекали їх і, щоб вижити, самі господарювали. Усі пожитки фашисти забрали собі. Сім’ї наші були багатодітними. Жили у хатах-мазанках, укритих соломою. І як влучить в оселю снаряд, то вона згорала дощенту, іноді, правда, залишалися лише стіни. Люди сходилися в одну оселю, жили по погребах, тікали до родичів» [1].

Історія України XX століття багата на події, що неодноразово змінювали суспільно-політичні та соціально-економічні умови життя людей. Однак повсякденний, часто травматичний, досвід людей, який довелося їм пережити, вивчено надто мало. Саме тому метод усної історії набуває особливої актуальності сьогодні, коли кількість живих свідків та учасників тих історичних подій щодня зменшується.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА:

1. Спогади Данилейченко Зінаїди Кузьмівни. Фонди КЗ «Софіївський історико-краєзнавчий музей». Б/н.

2. Спогади Ігнатченко Марії Миколаївни. Фонди КЗ «Софіївський історико-краєзнавчий музей». Б/н.

Джерело: Дутка А. В., магістр історії. КРИВОРІЖЖЯ: ПОГЛЯД У МИНУЛЕ... VIII - мі Історико-краєзнавчі читання ТОМ 1(Кривий Ріг, 14 квітня 2022 рік)