Автопортрет у реалістичних і монументально-декоративних роботах Григорія Синиці

Автопортрет є найбільш ефективною формою самовираження митця як особистості. У ньому, з одного боку, виявляється повною мірою діалектика внутрішнього стану творчої особистості, а з іншого — віддзеркалюються особливості життя на конкретному його відтинку відповідно до історичних подій того часу [2, с. 20]. Це образ автора-митця, створений ним самим. Це своєрідний пам’ятник, спроба увічнення зовнішніх рис і душевних якостей та протистояння смерті [3, с. 111], що стає особливо актуальним у найскладніші часи історії.

Метою публікації є визначення особливостей розвитку жанру автопортрета у мистецтві учня бойчукістів, відомого своєю стійкою національною та громадською позицією художника, який більш ніж 25 років жив і працював у м. Кривому Розі, — Григорія Івановича Синиці (1908–1996). Відповідно до мети поставлено такі завдання: розглянути особливості відображення себе в художніх образах у різних видах образотворчого мистецтва, виявити співвідношення еволюційних змін автопортрета відповідно до розвитку мистецтва художника протягом його творчого життя загалом.

У творчості Григорія Синиці жанр автопортрета пройшов еволюційні зміни відповідно до трансформації його мистецтва загалом. Автопортрет цього митця також має зв’язок з історичним та соціокультурним станом України — радянської та незалежної. Він змінився від реалізму до декоративних рішень і національної традиції. Майстер писав як автопортрети-етюди, так і композиційні автопортрети [1, с. 130]. Його творчість у цьому жанрі тісно пов’язана з Києвом та Кривим Рогом — двома містами, де художник мав домівки і які відіграли важливу роль у його житті. Живучи вже у Кривому Розі, з кінця 1960-х рр. київські мотиви постійно з’являлися у творах майстра і, серед іншого, в автопортретах.

Загалом в автопортреті митець працював у живописі та графіці, станковому й монументально-декоративному мистецтві, створював олійні, темперні, вугільні твори і флоромозаїки. Стосовно композиції й формату це різноманітні роботи, проте переважають вертикальні картини. Частіше автор тяжів до композиції, наближеної до центральносиметричної відносно вертикальної осі. Він зображав себе протягом життя постійно, до останніх років. Це автопортрети на повний зріст, поколінні, поясні, погрудні, поплічні.

У ранній творчості Григорія Синиці переважають станкові малоформатні автопортрети-етюди. Це чиста форма портрета з невизначеним тлом. Вони були створені художником у Києві в роки Другої світової війни. Невеликого формату автопортрети воєнних років (1941–1943) концентрують увагу автора на собі, на власних переживаннях і відчуттях, страхах, очікуваннях, мріях... Вони камерні, інтимні та віддзеркалюють думки і настрій людини воєнного часу, чоловіка-інваліда, що жив тоді на околиці столиці України, на Куренівці, де нацисти у Бабиному Яру масово знищували єврейське і не лише єврейське населення міста. Ці поплічні та погрудні твори суто реалістичні. Одним із найвиразніших серед них є «Автопортрет. Я в роки окупації» 1942 року.

Зображаючи себе, Григорій Синиця не обмежувався лише відображенням власної зовнішності та постаті. Він існував у контексті загальнокультурних роздумів, вів діалог з іншими авторами. Так, у творі під назвою «Автопортрет. Над Дніпром», що є сюжетною картиною, до якої вписано портрет автора та яка також належить до періоду реалізму, митець явно апелює до композиції та ідеї, дуже схожої на загальновідомий портрет-картину Михайла Божого «Думи мої, думи» (1959–1960), де зображено поета Тараса Шевченка. Варто зауважити, що пензлю Божого належить не один подібний портрет українського видатного культурного діяча. Складно визначити датування зазначеного автопортрета Григорія Синиці. Зважаючи на образ немолодої, але ще не сивої людини та реалістичну манеру, це можуть бути як 1950-ті, так і початок 1960-х років. Автор зобразив себе на березі Дніпра так само, як Михайло Божий представив Тараса Шевченка у власних портретах. Горда постать художника стоїть на березі, споглядаючи вдалечінь, стоїть проти вітру. Образ потужний, не деталізований, проте дуже впізнаваний. Навіть поза і манера стояти людини-інваліда з хворою ногою читаються виразно. Митець тримає етюдник. Упевнено дивиться вгору. Його майже силуетна фігура переходить і єднається зі скелею-кручею, на краю якої стоїть.

1960-ті роки у творчості художника є періодом відмови від чистого реалізму. Вони пов’язані з монументальною і декоративною творчістю на міцній національній основі. У цей час змінюється й автопортрет, що набуває, поза іншим, чітких як змістових, так і формальних українських традиційних ознак. Виразними автопортретами у складі сюжетної картини, в яких автор явно відійшов від реалістичної манери, є аналогічні за композицією та образним наповненням живописний твір і флоромозаїка Григорія Синиці середини 1970-х років. Відтак над автопортретом художник працював і в межах сюжетної картини. У цих двох пізніх творах у живописній вертикальній видовженій композиції він зображає себе на тлі безкрайнього пейзажу з високим небом із декоративними різнокольоровими хмарами, що по спіралі линуть угору. Небо єднає у собі відтінки білого, блакитного, жовтого, вохри, синього та червоного. У центрі високого простору біла хмарина у формі кола організує центр композиції. До неї летять чотири лелеки, що прямують до міста. Художник стоїть перед усім цим спиною до глядача, спирається на милиці, з етюдником через плече. Перед ним річка Дніпро, а на тому березі — білокам’яний Київ. Фігура митця незначна щодо площини твору, але при цьому особистість майстра цілком упізнавана. Постать чоловіка, який зупинився і спирається на милиці з етюдником, споглядаючи світ перед собою, — це, безперечно, образ автора твору, який в автопортреті філософськи осмислює своє життя з висоти прожитих років. Ця картина є психологічним твором, у якому сконцентровано увагу на внутрішньому самовідчутті художника. Схожа композиція існує не лише в живописному варіанті, а й виконана в авторській техніці флоромозаїки («Автопортрет», 1976 р.). Мозаїка майже повністю повторює образи та композицію живописного портрета. Певні відмінності спостерігаються у колориті. Також тут під ногами художника розквітли вигадані квіти, яких немає у живописному варіанті, а кількість птахів у небі невипадково зменшилася з чотирьох до трьох.

Згадана флоромозаїка — не єдиний автопортрет у цій техніці у творчому спадку Григорія Синиці. Виразним і динамічним твором є флоромозаїка «Зупиніться, роки» (1976), яка є твором-роздумом немолодого автора про плинність життя. Образ художника, зображеного у профіль, у національному строї з піднятою рукою, ніби звертається до трійки коней, що стрімко проносяться повз на другому плані.

Кожен автопортрет майстра — це самоаналіз, вираження особистого переживання на різних етапах життя і творчості.

В одному з останніх зображень себе митець вбраний в одяг з елементами національного строю. Для цього портрета він обрав умовне синє тло. Повністю сивий старий чоловік на схилі літ дивиться убік, повз глядача. Голова припіднята. У руках — ціпок. Образ автопортрета є впізнаваним, проте у творі вже не відчувається характерна для майстра тверда рука.

Художник працював над автопортретом не тільки в живописних техніках. Дуже виразним є вирішений лінійно ахроматичний портрет 1969 року, створений у Кривому Розі. На відміну від більшості творів цього жанру митця, у даному випадку з площини твору на глядача автор дивиться прямо. Його обличчя суворе, виконане широкою виразною лінією. Серед автопортретів криворізького періоду, безперечно, варта уваги композиція 1981 року. Це значний за розміром графічний портрет, виконаний у змішаній техніці із застосуванням вугілля та акварелі. За рахунок останньої майстер увів у картину колір, що додає їй особливої виразності. Постать художника вирішена хроматично, проте колорит є стриманим, теплим. Тло, яке побудоване на основі динамічної спіралі, залишилося чорно-білим.

Автопортрет у творчості Григорія Синиці — це майже автобіографія, відображення себе, свого внутрішнього світу, сприйняття і ставлення до життя протягом приблизно 50 років. У цьому жанрі розкриваються надії, сподівання, мрії, думки, страхи та переживання, ідеали та цінності автора. Автопортрет зазнав еволюційних змін відповідно до розвитку мистецтва художника загалом — реалістичні образи поступилися монументально-декоративним площинним формам, а зосередженість на власній зовнішності змінили філософські роздуми. З роками він також набув яскравих національних ознак. Проте, незважаючи ні на що, автор у зображеннях самого себе на кожному етапі життя і творчості йшов до створення максимальної впізнаваності у загальному образі, обличчі, постаті.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Корж-Радько Л. Компаративний аналіз портретного живопису в українському мистецтві кінця ХІХ–ХХ ст. Дизайн-освіта в Україні: перспективи розвитку. 2013. № 3. С. 130–134.

2. Орловская Е. Живописный автопортрет в изобразительном искусстве Алтая второй половины XX в. Известия Алтайского государственного университета. 2006. № 4. С. 20–24.

3. Успенський В. Основні смисли портрета як артефакту культури. Психологія мистецтва. 2011. № 3. С. 110–118.

Джерело: Ярошевич А. О., завідувачка філіалу  «Музей-квартира художника Г. І. Синиці»; КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР. КРИВОРІЖЖЯ: ПОГЛЯД У МИНУЛЕ... VIII - мі Історико-краєзнавчі читання ТОМ 1(Кривий Ріг, 14 квітня 2022 рік)