Правда життя

Друга світова війна втягнула у вир подій різні вікові категорії й не оминула практично жодної української родини, залишивши глибокий слід у їхній долі та пам’яті. Війна потужно і тривалий час впливала на моральний стан та психічне і фізичне здоров’я людини.

Відомо, що не лише воїни на фронтах, а й цивільне населення роками перебувало у вкрай важких умовах. Жінки й діти, люди похилого віку залишались на окупованій території сам на сам із своїми проблемами: без їжі, без медичної допомоги, без одягу, без даху над головою, а у післявоєнний час – часто і без опіки держави, без сильних чоловічих рук. Багато фронтовиків не повернулись до рідних домівок, довгі роки доля багатьох з них була невідомою. Люди продовжують пошук своїх близьких, розкривають подробиці їх загибелі, знаходять захоронення.

Незважаючи на значний обсяг проведених наукових досліджень, всебічний аналіз цього періоду української історії неможливий без його суб’єктивної деталізації. Цю істину вже зрозуміли як закордонні, так і українські історики. Як зазначає О. А. Удод, «у Європі історія повсякденності займає стабільне місце в структурі історичного пізнання» [7]. Вивчення історичних подій у контексті повсякденності є не тільки запитом сучасної історичної науки, але й моральним обов’язком нащадків, що мають глибоко усвідомити своє коріння і зберегти історію власної родини як найвищу цінність.

Дослідженням соціальних аспектів минулої війни та повоєнного періоду займаються і наукові співробітники Криворізького історико-краєзнавчого музею. На даному етапі йде збирання, накопичення та опрацювання різноманітних першоджерел і, в першу чергу, мемуарів, епістолярію (листів, щоденників, родинних споминів).

Мета даної публікації полягає в тому, щоб за допомогою документів та спогадів народної майстрині України, мешканки Кривого Рогу Лідії Пантеліївни Переверзєвої (у дівоцтві – Пащенко) поглибити історичні знання та відтворити більш повну картину трагічних сторінок української історії.

Завдання: крізь призму спогадів, попри їх суб’єктивність, неточності, більш повно охарактеризувати умови виживання родини в години лихоліття 1941–1945 рр. та післявоєнний час, показати гірку долю солдатських вдів, «дітей війни» та їх наполегливість у пошуку та встановленні долі чоловіків та батьків.

У 2009 році Л. П. Переверзєва (1942–2012) передала до фондів нашого музею родинні матеріали та поділилася спогадами про своє напівсирітське повоєнне дитинство. Вона розповіла про маму Раїсу Матвіївну Пащенко (Панкратову) (1912–1943), батька Пантелія Савелійовича Пащенка (1913–1945), про себе та сестру Тамару. Батьки народились, зростали та побрались у селі Романово-Булгаково (нині Романово) Снігурівського району Миколаївської області. Пережили роки колективізації, голодомору 1932–1933 рр., тяжко трудились. Раїса Матвіївна працювала в МТС на тракторі, комбайні, бавовнозбиральній машині, потім – на залізниці стрілочницею. Про це свідчить і фото колективу тракторної бригади 1939 року, де серед чоловіків вона – єдина жінка-тракторист [10].

Колектив тракторної бригади. 1939 рік.

Фото 1936 року, де Р. М. Пащенко стоїть в полі на тлі бавовнозбиральної машини, було поміщено на Дошці пошани в районному центрі [8].

Відбувши строкову службу в армії П. С. Пащенко [9], повернувся до сім’ї на станцію Галаганівка, що на Херсонщині, і голова родини. Влаштувався залізничником. Саме тут сім’я Пащенків мешкала в довоєнні і перші повоєнні роки, пережила нацистську окупацію 1941–1944 рр. Тут 22 червня 1942 року народилась і Лідія Пантеліївна. Мама говорила Лідії жартома: «Ти не народилася, тебе кинули з поїзда». Жили в постійній тривозі, невизначеності.

П. С. Пащенко (в центрі) з товаришами по службі. 1939 рік.

Страх бути знищеними чи насильно вивезеними до Німеччини повсякчас супроводжував їхнє буття. При відступі у березні 1944 р. гітлерівці підпалили станцію, все навкруги горіло: дах, стіни. Дорослі і діти кинулись гасити пожежі, а потім гуртом відбудовували, щоб було де жити.

Пантелія Савелійовича забрали до війська. Воював у складі 3-го Українського фронту. Прощаючись, сказав дружині і донькам: «Чекайте, я повернуся!». З фронту додому надходили листи, на жаль, вони не збереглись. Як пригадує Л. П. Перевєрзєва, в одному з них батько написав текст пісні «Темная ночь». Розумів, що слова цієї пісні та їхні з дружиною настрої перегукуються. Як дорогу реліквію донька берегла поруділу від часу поштову листівку із зображенням квітучого весняного саду, надіслану фронтовиком за чотири дні до загибелі. Там фіолетовим чорнилом виведено: «На пам’ять Доці Лідочці от папочкі родного з фронта. 12 апреля 45 г.» [4]. Також збереглося і фото, датоване 15 грудня 1944 р. з написом: «На пам’ять Ліді і Тамарі і тобі жена Рая от меня Пащенко Пантелея Савельевича» [11]. Весною 1945 року він попередив, щоб листів йому більше не надсилали. Вони йдуть на Берлін, пошта за військами не встигає.

Незабаром після Перемоги повз їхню станцію пішли ешелони з воїнами, що повертались додому. Раїса Матвіївна з доньками виходили до них, прискіпливо вдивлялись в обличчя. Минали дні, тижні, місяці, а її чоловіка не було. Восени 1945 року Снігурівський райвіськкомат надіслав офіційне повідомлення про те, що П. С. Пащенко пропав безвісти 5 травня 1945 року. Лідія Пантеліївна, хоча їй тоді виповнилося лише три роки, а Тамарі – сім, запам’ятала цей день назавжди. Мама, тримаючи дочок на колінах, страшенно кричала. Це був крик туги, безвиході. Цей пережитий жах вдову супроводжував усе життя. Жінка голосно кричала і уві сні. Її прибігали будити навіть сусіди.

Лише з часом доньки зрозуміли, який важкий тягар ліг на плечі мами, скільки фізичних і душевних сил коштувало їй самотужки поставити їх на ноги, вивчити, одружити. Дуже скрутно було у повоєнні роки, особливо, в голодні 1946–1947 рр. Постійно не доїдали. «Для нас завжди був піст», – говорила Л. П. Переверзєва. Не вистачало елементарних побутових речей. Наприклад, німецькі металеві каски використовували замість посуду для напування домашніх птахів. Цілими днями Раїса Матвіївна

тяжко працювала. Про свою роботу розповідала: «Бігаю за поїздами». Пенсія від держави на дітей за загиблого батька була мізерною. Жінка зверталась до різних державних установ за допомогою, але їй відповідали: «Не належить!», бо П. С. Пащенко пропав безвісти, похоронка не надходила. Робила запити до архівів, військкомату з метою встановлення долі чоловіка, але відповіді були невтішними.

Щоб вижити, вона перешивала одяг, а потім Тамара продавала його на базарі. Виручені гроші складала в кишеньку одежини. Часто їх викрадали, або дівчинка губила. Бувало і так: веде повз мамин пост потяг знайомий машиніст, сипоне солдатці лопату вугілля. Мама це вугілля в сумочку і додому. Назбирає трохи. Відро вугілля – на Тамару, два відра – на себе, і несуть продавати на базар. Тамара згодом казала: «Я і не виросла, тому що носила важке вугілля». За в’язаночку дров, взяту на товарному дворі (доніс сусіда), Раїсу Матвіївну тяжко побили у залізничному відділі міліції. Про це вона розповіла тільки старшій доньці. А та – Ліді вже через багато літ.

Лідія Пантеліївна, пригадуючи своє напівсирітське дитинство, часто цитувала Т. Г. Шевченка. В поезіях згорьована родина шукала поради, втіхи. «Кобзар» був їхньою настільною книгою. Саме тому вишивальниця Л. П. Перевєрзєва багато своїх художніх робіт присвятила Т. Г. Шевченку та його творчості. Частину свого доробку вона передала до Міського історико-краєзнавчого музею.

Свій вдовиний хрест Р. М. Пащенко несла до кінця, а життя присвятила дітям та онукам. На схилі літ говорила:

«Де ж тоді був фашизм? Ні копійки не дали допомоги. Той же голодомор!».

Доньки також постійно відчували відсутність батькової опіки. «Коли грали весілля, то не було кому і батькувати», – журилася Лідія Пантеліївна. Тому продовжували його пошук, звертаючись до різних інстанцій, відповідь була така сама, як і в 1945 році.

Допоміг випадок. Тамара Пантеліївна в газеті «Південна правда» від 9 травня 1991 року в матеріалі «Нагорода чекає героя», підготовленого республіканським фондом пошуку, серед прізвищ нагороджених орденом Червоного Прапора – уродженців Миколаївщини, побачила прізвище і свого батька Пантелія Савелійовича Пащенка [5]. Такий же матеріал було поміщено і в газеті «Ветеран» [6]. Жінка відразу ж направила лист-запит до управління кадрів Одеського військового округу. Вона писала: «Маме 78 лет. Две дочери, два внука, очень хотели бы знать все об отце, дедушке. Получить награду, ведь это все, что у нас будет от отца, кроме нашей памяти и боли. Мы очень просим сообщить, за что был награжден отец, где воевал, чтобы найти место его захоронения» [3].

Потім в 1993 році було повідомлення з Центрального архіву колишнього Міністерства оборони СРСР у Подольську. Скуті, лаконічні рядки відкрили подробиці останніх днів їх батька-героя. В архівній довідці зазначено, що «сержант 1042 стрелкового полка 295 стрелковой дивизии Пащенко Пантелей Савельевич... погиб 16.04.45 г. у р. Одер. Место захоронения – не указано...».

У наказі 32-го стрілецького корпусу № 047/н від 18 травня 1945 р. значиться: «От имени ПВС (Президиума Верховного Совета) СССР награждаю: орденом «Отечественная война» 2 степени сержанта Пащенко П. С. (посмертно) – наводчика ручного пулемета 3 стрелковой роты 1042 стрелкового полка 295 стрелковой дивизии».

В нагородному листі до зазначеного наказу записано: «Пащенко П. С. на фронтах Отечественной войны с 27.03.44 г. Ранен 02.02.45 г. Легко... Призван Снигиревским РВК...».

В тексті нагородного листа значиться: «16 апреля 1945 г. в боях при прорыве сильно укрепленной обороны противника с плацдарма у реки Одер Пащенко П. С. выдвинулся с пулеметом впереди боевых порядков и огнем из пулемета подавил огонь пулемета противника. В этом бою тов. Пащенко был убит» [1].

Дорога додому солдата Пантелія Пащенка виявилася довжиною в понад сорок років. Лідія Пантеліївна пригадувала: «Коли прочитала цей архівний документ, дуже плакала. Прожила життя і не знала, де загинув мій батько. Якби ж дізналася про це раніше, коли мама була ще жива! Матусині вдовині сльози печуть і понині». На могилі Раїси Матвіївни Пащенко доньки поставили пам’ятний знак із світлиною батьків та вказаною датою їх смерті.

Повертаючись до сказаного вище, наголосимо, що всі свідчення (усні історії) потребують детальної й копіткої перевірки. Не випадково, свого часу професор О. Є. Лисенко зазначав, що коли йдеться про усну традицію чи зафіксовані на папері особисті спогади, постає питання про вірогідність такої інформації. Подібне питання повинно виникати й тоді, коли маєш справу з будь-якою документацією [2]. Але одне не можна піддати сумніву: лихоліття Другої світової війни та повоєнного часу стали великим випробуванням як для всього українського народу, так і для родини Лідії Пантеліївни Переверзєвої.

Звісна річ, що пошукова та науково-дослідницька робота наукових співробітників Криворізького історико-краєзнавчого музею триватиме і далі, бо збереження історичної пам’яті народу – то не тільки суспільний обов’язок, тест на його духовність і моральність, а і справа істориків.

ДЖЕРЕЛА та ЛІТЕРАТУРА:

1. Довідка ЦАМО. Ксерокопія. Фонди КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР. КДФ-20633.

2. Лисенко О. Проблема «остарбайтерів» як предмет соціальної історії. То була неволя. Спогади та листи остарбайтерів / упорядники: Т. Пастушенко, М. Шевченко. К., 2006. 544 с.

3. Лист Шевченко Т. П. Ксерокопія. КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР. КДФ-20635.

4. Листівка поштова. 1945 р. Фотокопія. КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР. КН-42805, Ф-8494.

5. Нагорода чекає героя. Південна правда. 1991. 9 травня.

6. Награда ждет героя. Ветеран. 1991. № 14.

7. Удод О. Методологія дослідження духовних цінностей українського народу: 1920-30 ті рр. Південний архів: збірник наукових праць. Історичні науки. Випуск. 2. Херсон, 1999. 126 с.

1. Фото. Пащенко Р. М. біля бавовнозбиральної машини. Селище Снігурівка Миколаївської області. 1936 р. КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР. КН-42809, Ф-8498.

2. Фото групове. По центру Пащенко П. С. у військовій формі. 1939 р. КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР. КН-42804, Ф-8493.

3. Фото групове. Колектив тракторної бригади. Село Романово-Булгаково Снігурівського району Миколаївської області. 1939 р. КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР. КН-42808, Ф-8497.

4. Фото. Вітальна листівка Пащенка П. С. 1944 р. КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР. КН-42803, Ф-8492.

Джерело: Левченко Є. М., старший науковий співробітник; КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР. КРИВОРІЖЖЯ: ПОГЛЯД У МИНУЛЕ... VII - мі Історико-краєзнавчі читання ТОМ 1 (Кривий Ріг, 15 квітня 2021 рік)