Скіфи, Рудана й історія назви міста: легенди Криворіжжя

Степова ковила, яку ми можемо бачити у деяких криворізьких місцинах, свідчить про стійбища епохи палеоліту. Саме їх обрали наші пращури для життя тисячі років тому. На території Криворіжжя є кургани, досліджувати які почали лише у 60-х роках XIX століття. 

Згадкою про епоху скотарів, які почали використовувати бронзу для виготовлення знарядь праці і зброї, є археологічні знахідки періоду кеміобінської культури XXV-XXI століть до нашої ери. Бронзу згодом почали використовувати племена інших культур. 

Про незліченні багатства скіфів свідчать і знахідки поблизу селища Рахманівка, де під час дослідження курганів знайдено кілька десятків виробів із золота. Це переважно бляшки з викарбуваними зображеннями звірів та головою медузи Горгони. 

Сармати та черняхівці, за археологічними знахідками, розташувалися в районі села Радіонівки та Христофорівки. 

В епоху середньовіччя криворізькі землі були частиною Дикого Поля. Про постійні набіги печенігів, половців, монголо-татар свідчать кам’яні баби на місцях поховань кочівників. У XVII столітті повз них тягнулися валки чумацьких возів із Кременчука до Перекопа. Кам’яні баби були свідками також і того, як запорізькі козаки обрали для зимівок місце при злитті Саксагані й Інгульця. 

Існує чимало переказів та легенд про виникнення назви міста Кривий Ріг.

1) Ще за часів козаччини чумацький шлях у Крим пролягав через невелике поселення на стику двох річок. Багато хто навіть не знав його назви. Тоді, за переказами,  знайшовся там один кульгавий чоловік, який поставив край дороги корчму. Тут стали зупинятися ті ж таки козаки. Їх пригощали горілкою з кривого баранячого рогу. Звідси, за однією з версій, і пішла назва Кривий Ріг.

2) Степ. Дві річки злилися, утворивши поряд невелику балку. Цю місцину побачив якийсь козак і оселився тут. Збудувавши оселю, він відкрив тут корчму. Козаки й чумаки його називали кривим — він не мав одного ока. Це друга легенда походження назви поселення Кривий Ріг.

Легенда про Рудану і її коханого мисливця — Інгульця

Одного разу боги жостоко покарали плем’я Рудани, а у жертву хотіли отримати найдорожче — щоб закохані принесли себе в жертву.  

Рудана піднялась на скельні груди,

Рішуче крок зробила на карниз

Гукнула дзвінко: “Прощавайте, люди!” —

І кинулася каменем униз.

Та не падіння тіла плем’я чуло —

То грім гримучий розпоров граніт.

Ударом бурі землю сколихнуло, 

І блискавка сполохала зеніт.

Стрімкими потоками линув дощ, а закохані зникли. На тому місці злилися дві річки - червона, наче кров, Саксагань та каламутний Інгулець. А на поверхні скелі з’явилися виходи родовищ залізної руди — кажуть, то кров Рудани.