Боротьба за залізо на Криворіжжі в епоху Середньовіччя

Боротьба за залізо на Криворіжжі в епоху Середньовіччя

В історії Кривого Рогу досі одним із найбільш загадкових залишається питання Середньовіччя

Тоді тут відбувалась своя «гра престолів»: постійні вторгнення племен на землі одне одного, битви та укладання військових союзів — усе заради земель зі сприятливим кліматом і покладами високоякісного заліза. Кожен із народів лишив на Криворіжжі власний слід, який вдалось віднайти сучасним археологам й історикам. У матеріалі history.1kr.ua — хто і як жив на Криворіжжі сотні років тому.

Ця стаття написана за матеріалами лекції, яка відбулася 5 січня 2024 року, й коментарем кандидата філософських наук, старшого викладача кафедри історії КДПУ Ігоря Панафідіна «Криворіжжя в епоху Середньовіччя». Фото з презентації Ігоря Панафідіна.

Гуни

Одним із перших народів, які прийшли в степи Криворіжжя, був тюркомовний народ — гуни. У 375 році гуни на чолі з царем Баламбером витіснили готів, які проживали на території України в III столітті, та підкорили частину сарматських і слов’янських племен. На території Криворіжжя гуни зруйнували поселення черняхівської культури в долинах річок Бокова та Боковенька Криворізького району (поблизу селищ Христофорівка, Григорівка, Данилівка). Гуни рухалися зі сходу і мали на меті утворити велетенську імперію.


Слов’яни за першоджерелами приєдналися до гунського війська і бились попереду. Фредегар Схоластик, франкський історик VII століття, так описує становище слов’ян у гунському війську: «Вініди (слов’яни) здавна були befulci (“погоничами буйволів” — служками в цьому контексті) гунів, і коли гуни воювали з яким-небудь народом, гуни з усім своїм військом стояли перед табором, а вініди бились; коли вініди перемагали, тоді гуни підходили, щоб захопити здобич, коли ж перемагали вінідів, то вони, спираючись на допомогу гунів, знову збиралися з силами. Тому називали їх гуни befulci, тому що, утворюючи в ході бою подвійний загін, вони йшли попереду гунів». Гунів у середньовічних і зокрема візантійських джерелах також називають скіфами, адже їхнє життя теж було кочовим. Як зазначає Ігор Панафідін, «у візантійських першоджерелах часто називають “скіфами” — гунів, русичів — “тавроскіфами”, іноді інших кочівників (печенігів та половців) називали “скіфами” або “гунами” — тому історику дуже часто доволі важко розібратися, що за плем’я у контексті подій мається на увазі».

Археологічні знахідки кочової культури на Криворіжжі (з Криворізького міського історико-краєзнавчого музею)
Дуже часто знайдені наконечники стріл давніх слов’ян своєю формою нагадують кочівницькі зразки, які виявляють на місцях їх колишнього перебування. Ігор Панафідін припускає: «Можливо, це була взаємодія культур, оскільки гуни могли передавати своє озброєння слов’янам». Останнє твердження більш логічне, оскільки з V століття у латинських і візантійських джерелах слов’яни згадуються як федерати гунів, тобто люди, які воювали в якості передових загонів гунів. Візантійські джерела стверджують, що слов’яни радісно зустрічали гунів, адже ті звільнили слов’ян від готського панування. Сучасну альтернативну версію трактування гунів усупереч офіційній історії запропонував ще в 1972 році український письменник Іван Білик в історичному романі «Меч Арея». За його гіпотезою, гуни — це слов’яни й безпосередні пращури українців.

Читайте також: «Перше залізо видобували на Криворіжжі кіммерійці, а політичну історію розпочали скіфи»

У V столітті Криворіжжя опинилось під владою гунської імперії Аттіли, якого називали «Бич Божий». Гуни наводили великий жах на Європу, дуже непогано застосовували різні військові хитрощі: наприклад, обмазували обличчя білою фарбою і в битвах мали вигляд «вершників Апокаліпсиса», а також використовували стріли зі спеціальними свистульками, які наводили жах на ворога своїм пронизливим свистом. Існує легенда, що курган Ляхова могила (поблизу мікрорайону Всебратське Кривого Рогу), біля якого розташоване стародавнє святилище «Гірка», є можливим місцем поховання знатного гуна або навіть самого Аттіли, але це лише нічим не підтверджені здогадки.

Аттіла. Фрагмент фрески Ежена Делакруа, близько 1843–1847 років

Рів святилища «Гірка» (глибина — 5 метрів, висота валу — 2 метри). З особистого архіву кандидата історичних наук, доцента КДПУ Андрія Тарасова

Авари

Завдяки дослідженням Олександра Мельника ми знаємо, що «авари, або давньоруською — обри (обр перекладається — “велика людина”) — це кочові, переважно тюркомовні племена, які з’явилися на Криворіжжі десь у середині VI століття». Про створення Аварського каганату як держави писала радянська дослідниця Світлана Плетньова в книжці «Кочевники Средневековья»: «Відомо, що в середині VII століття авари, які кочують європейськими степами, захопили землі слов’янського племені дулібів. Цей майже символічний образ жорстокості свідчить у всякому разі про те, що слов’яни змушені були виконувати всі важкі роботи для завойовників, особливо землеробські роботи. Здається, що саме такий насильницький симбіоз кочівників і хліборобів сприяв якнайшвидшому перетворенню аварського племінного союзу в Аварський каганат — утворення державного типу».
 

Аварський каганат у 570–602 роках

За словами історика Олександра Мельника, на території Криворізького краю відкрито кілька аварських могил, речі з яких були в колекції Олександра Поля. У бідних могилах знайдено горщики, ножі, пряжки та намистини, у багатих — зброю, кінську збрую і портупейні набори геральдичного змісту.

Олександр Поль, «Каталогь»

У VII столітті територія Криворіжжя перебувала в зоні впливу держави протоболгар-тюрків Великої Булгарії, яка проіснувала недовго і розпалась під натиском хозар.

Відомостей про кочування протоболгар (або булгар, утригурів, кутригурів) на Криворіжжі поки не виявлено. До речі, вони, як і авари, прийшли на терени нинішньої України під час Великого переселення народів (IV–VII століття). На превеликий жаль, ідентифікувати артефакти, які підтверджують їх перебування на наших землях, поки немає можливості.

Слов’яни

Проаналізувавши комплекс різних джерел: давньоруських літописів, арабських, візантійських і західноєвропейських хронік, — ще в ХІХ столітті український історик Петро Голубовський у науковій монографії «Печенеги, торки и половцы. История южнорусских степей IX–XIII вв.» указував, що впродовж кількох століть печеніги кочували між річками Інгул, Буг і Дніпро. У цьому умовному трикутнику, утвореному вказаними річками, до приходу печенігів перебували поселення слов’янських племен: уличів і тиверців. Цікавим моментом є те, що, на думку радянського історика Бориса Рибакова, печеніги витіснили на північ слов’янське плем’я уличів, яке проживало на території Криворіжжя з VIII століття нашої ери.

Робота Петра Голубовського «Печеніги, торки і половці. Історія південноруських степів IX–XIII століть»
 

Угри

У першій половині IX століття (близько 830 року) в степи Північного Причорномор’я зі сходу прийшли нові кочові племена — угри (інша назва — мадяри), це був змішаний союз племен, який охоплював народи фіно-угорського і тюркського кореня. Вони теж проходили краями, де згодом постало наше місто, навіть заснували цілу територію, яка межувала з майбутнім Криворіжжям, — Ателькузу.

Перед вторгненням печенігів орда угрів кочувала поблизу річок Буг, Дніпро та Інгул — на просторах, які належали поселенню Ателькуза (угорською Etelköz, буквально «межиріччя»). Чим наше Криворіжжя зацікавило кочівників в епоху Середньовіччя? На думку Ігоря Панафідіна, приваблювало залізо дуже високої якості, яке служило матеріалом для зброї та було об’єктом боротьби і в античності, і в середньовіччі. До того ж воно лежало на поверхні, отже, його можна було легко добувати відкритим способом.

З трактату «Про управління імперією» візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного (913–959) нам відомо, що мадяри затрималися в хозарському степу ненадовго — уже близько 850 року їх примушують відкочувати племена печенігів. Угри мігрували в Паннонію, на територію Великоморавського князівства (сучасна Угорщина).

 Міграція угрів. 4 — Ателькуза, поселення угрів на території України, 5 — Паннонія


Печеніги

На Криворіжжі печеніги оселились у X столітті в районі межиріччя Інгульця та Саксагані. Про це писав вищезгаданий Костянтин VII Багрянородний. У своєму трактаті він зазначав, що серед 8 фем (печенізьких родів), які поділили ареал кочування по річці Дніпро, одне з племен під назвою Явдіертим «сусідить із підданими Росії (київській Русі) областями, а саме з ультінами (Ουλτίνοις), дервленінами (∆ερβλενίνοις), лензенінами (Λενζενίνοις) та іншими слов’янами». Це підтверджує й український історик Дмитро Іванов — археологічні пам’ятки, які ототожнюються з печенігами, знайдені в курганах Бузько-Дніпровського межиріччя, до ареалу яких він включає і Кривий Ріг. Пам’ятки свідчать про належність до племен феми Явдіертим, що сусідувала зі слов’янськими племенами деревлян та уличів.

Візантійський автор указував також на те, що представники трьох фем — Явдіертим, Кутригур та Хавуксінгіла — виокремлювали себе із середовища інших печенігів і називалися ім’ям кангар, що означає «шляхетні». Складається враження, що печеніги за своїм складом були достатньо неоднорідні і саме кангари становили кістяк печенізької конфедерації племен.

Радянські історики Тетяна Калініна і Борис Флоря в коментарях до академічного перекладу твору Костянтина Багрянородного дають цікавий переклад феми Явдіертим із тюркської мови: «Плем’я Іртим відповідає тюркському “Йабди Ердим” — “те, що відрізняється (бойовими) заслугами”». Український історик та археолог Борис Рибаков локалізує цю печенізьку фему як «Явді-Іртим», тобто територію між Дністром, Дніпром і «Золотим берегом» Чорного моря.

Розташування печенізького роду Явдіертим поряд з ареалами проживання слов’янських племен і локалізація по річці Дніпро дали радянським та вітчизняним ученим змогу ототожнити цю фему з районом Криворіжжя.

 Радянські історики Борис Флоря і Тетяна Калініна
Дніпропетровська науковиця, українська історикиня Анастасія Струкуленко вказує на те, що тільки Новобудовна експедиція Дніпропетровського національного університету імені Дмитра Яворницького розкопала 150 пізньокочівницьких поховань, а це дає ширший ареал дослідження кочовиків. Тут, на Дніпропетровщині, локалізують хозар, печенігів, половців, золотоординців. Кожне поховання — це поховання аристократа, іноді простого кочовика було дуже важко поховати у великому кургані. Дослідниця пише, що за результатами експедиції «описано 77 поховальних пам’яток, які за етнічною належністю розподіляються наступним чином: 1 — хозарська, 10 — торко-печенізьких, 38 — половецьких, 9 — золотоординських, 2 — ногайських, 17 — з не встановленою точно етнічною належністю». Як зазначає відомий криворізький археолог Олександр Мельник, «на Криворіжжі культура печенігів репрезентована 4 похованнями, які були впущені у більш ранні кургани. Своїх померлих печеніги клали у прямокутно-витягнуті ями; з інвентарю відомі прямолезі шаблі (село Кудашівка, 1983), луки зі стрілами, опудала коня, кінські щелепи та зброя, якщо воїн загинув у бою».

Курган (село Кудашівка, 1983). Фрагмент рисунка з книжки Олександра Мельника «Кургани Криворіжжя», де 5 — план та інвентар кочівницького поховання (а — залізна шабля, б — кістки коня)
З думкою про те, що район Криворіжжя був ареалом кочів’я печенігів, погоджується і дослідниця Світлана Плетньова, яка в монографії «Половцы» стверджує, що печеніги кочували західніше течії річки Інгулець, тобто на «старій» території Ателькузи (ареал кочів’я угрів), а з другої половини XI століття їх повністю витіснили половці — орда «Бурчевичів» (тюркське — «Бурдж-огли»).
 

Половці

Половці (або кумани в західних джерелах, кипчаки — у східних) — це племена тюркського походження, які в XI столітті витіснили печенігів на Балкани й окупували український степ, встановили тісні воєнно-політичні відносини з Руссю. З «Історичної енциклопедії Криворіжжя»: «…перебували на території сучасного Криворіжжя з XI по XIV століття. Наша земля входила до їх розселення, яка мала назву Дешт-і-Кипчак, або Половецька земля».

Карта з монографії Світлани Плетньової «Половцы» (1990 рік) (сторінка 68)

Цікавим моментом є те, що одним із центрів протистояння кочовиків була річка Інгулець, біля якої і розташовувались кочів’я печенігів, чорних клобуків, торків та половців.

У давньоруських літописах у II половині XII століття згадуються окремі половецькі орди. Вони почали об’єднуватися в більші союзи на основі старих, зруйнованих унаслідок 83 походів на половців князя Володимира Мономаха. Найсильнішими та найорганізованішими були Придніпровська (на нашій території) і Донська, що кочували по річці Сіверський Донець. Із монографії Світлани Плетньової дізнаємось, що розміри кочів’я цих придніпровських половців сягали 70–100 тисяч км2 і збігалися з розмірами маленьких давньоруських князівств. Також радянська археологиня локалізує ареал половецької ханської династії Бурчевичів як «половців Придніпровських», що кочували поблизу річки Вовчої (лівої притоки Самари, яка, своєю чергою є лівою притокою Дніпра). Тому можна припустити, що саме Бурчевичі стояли на чолі придніпровських половців.

Крім цього, Плетньова вказує, що в 1193 році давньоруські полки Рюрика Ростиславовича (1140–1215) і Святослава (III) Всеволодовича (1116–1194) у пошуку половців для укладення перемир’я зіткнулись зі «сторожами половецькими» на річці Івлі, яка ідентифікується як сучасний Інгулець. Ігор Панафідін уточнює: «Особливої уваги потребує історія річки Інгулець та її можливий зв’язок із річкою Івля, де, як вважають дослідники, давньоруські полки князів Святослава Всеволодовича та Рюрика Ростиславовича зіткнулися зі “сторожами половецькими” при укладанні мирного договору з половцями». Підтримує думку про річку Івлю (Інгулець) як половецьку річку, на якій були розташовані половецькі сторожі під час походу київських князів, і відомий український сходознавець Омелян Пріцак. Аналізуючи розповсюдженість половецьких баб, що були своєрідним кордоном кочовищ, українська дослідниця Наталія Агафонова також стверджує, що подібним західним кордоном половців була річка Інгулець.

Омелян Пріцак та його праця «Коли і ким було написано “Слово о полку Ігоревім”»
Щодо розтлумачення топоніма «Саксагань» досі йдуть суперечки між істориками та краєзнавцями. Ще в 1970 році в журналі «Ранок» публіцист Анатолій Шевченко розтлумачив його як «багато ґав». За його версією, тюркомовні кочівники, що переходили з місця на місце поблизу річки Саксагань, побачили багато птахів, здивувались і назвали цю річку так. Є версії щодо хозарського міста «Саксаган», яке могло бути середньовічною назвою нашого міста, але традиція радянської історіографії та археології розташовувала його в басейні річок Волга та Дон.

Активність половецьких родів у регіоні Криворіжжя підтверджується й археологічними знахідками. Як зауважують відомі археологи і краєзнавці Олександр Мельник та Ірина Стеблина, «у зв’язку з постійним перекочуванням і відсутністю довгострокових стаціонарних поселень у верхів’ях Інгульця досліджено тільки дві категорії археологічних пам’яток — поховання та кам’яні баби».
 

Половецькі статуї з колекції Олександра Поля, 80-ті роки XIX століття

Археологічна колекція Криворізького міського історико-краєзнавчого музею нараховує 51 артефакт половецької культури та представлена знаряддями праці побутового характеру. Зброя переважно дистанційної дії, на відміну від контактної: вістря стріл, списів, фрагменти шабель, кістяні накладки луків, залізні ножі, залишки берестяних сагайдаків, портупейні кільця для шабель, вудила, стремена, бронзові та срібні прикраси вуздечок. Не знайдено шоломів, щитів, мечей, палашів, булав, що, можливо, свідчить або про відносно мирний характер життя половців у цьому регіоні, або про збіднілість кочових родів, або ж про пограбування криворізьких курганів.

Родовими знаками половців, імовірно, були кам’яні баби. Ясність у дослідження цих давніх скульптур вносить праця Людмили Крилової «Каменные бабы. Каталог» (1976), де подаються описи знайдених статуй різних епох, що зберігаються в Дніпровському національному історичному музеї імені Дмитра Яворницького. У науковому описі «Половецкие каменные изваяния» (1974) Світлана Плетньова описує 5 статуй — половецьких кам’яних баб, знайдених на території Криворіжжя, дві з яких і сьогодні зберігаються в Криворізькому міському історико-краєзнавчому музеї.
 

Половецькі кам’яні баби (Криворізький міський історико-краєзнавчий музей)

Спірним залишається питання, чи плем’я торків, яке прийшло в причорноморські степи у II половині Х — I половині XI століття, перебувало на Криворіжжі. Кордоном цієї Дніпровської орди могла бути річка Інгулець, яка виходить із широкого лісового масиву (Чорного лісу).

Золотоординська навала

У XIII столітті в результаті монголо-татарського нашестя Криворіжжя входило до складу Золотої Орди, якою правила династія Батуїдів.

Джованні Де Плано Карпіні (1182–1252) в «Історії монголів, що називаються татарами» локалізує регіон межиріччя Інгульця (Криворіжжя) та Дніпра як кочовище Коренця (Куремси): «Їхали ж ми через всю країну Команів, що являє собою суцільну рівнину і має чотири великі річки: першу — Дніпро (Neper), біля якої, з боку Русії, кочував Коренця…»
 

Військо Золотої Орди в поході

Щодо відсутності поселення золотоординців варто зазначити, що «середнє Подніпров’я з невеликими перервами майже століття було чи не суцільним театром бойових дій» і що наш край входив до ареалу розселення половців. Тому ординці на Криворіжжі — це конгломерат (об’єднання) кочових племен, який складався з монголо-татар, половців і представників інших тюркських племен. Литовські воїни, захопивши цю територію, знищили все, що було пов’язано із золотоординським пануванням.
 

Знахідки доби Середньовіччя XII–XIII століть. Фото Володимира Кошматого

Щоб встановити історичну істину, місцеві історики й археологи проводять розкопки курганів і досліджують джерела тих часів, що збереглися донині. Чого варта тільки робота Криворізького міського історико-краєзнавчого музею, колектив якого за період із 1964 по 2010 рік розкопав 128 курганів, які містили 797 поховань. У 1964–1974 роках розкопками керувала Людмила Крилова, а з 1974 року до сьогодні — Олександр Мельник та Ірина Стеблина. Кількість документів, археологічних знахідок і легенд про середні віки, які ми маємо зараз, — це лише частина незвіданого, оскільки справжня історія як сучасна наука почала розвиватися лише в XIX столітті. Тому історикам іще є над чим працювати.

Перегляньте презентацію історика Ігоря Панафідіна про епоху Середньовіччя

Читайте також: «Перші археологічні розкопки Криворіжжя та як археологи визначають вік знахідок»

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю «Першого Криворізького» і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Оновлено 29.05.2024

Матеріал написано у межах проєкту, який покликаний підтримати ініціативу молодих авторів та авторок вивчати історію Кривого Рогу та його околиць. Редакція закликає читачів та читачок приєднуватись до обговорення викладених у матеріалах відомостей та доповнювати їх, щоб разом відновлювати історичні факти, які були недостатньо оприявнені до сьогодні.

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Додати коментар

Поділитися у соцмережах

Пов’язані матеріали

Фото на тему

Парк Мершавцева. 1978 рік

Човнова станція

Селище Шевченка. Річка Інгулець

Станція Шмакове

Пам'ятник Олександру II

Відео на тему

Історія Південного газозбагачувального комбінату

На розі вулиць | МОПР

Коментарі до статті

Немає комментарів

Додати коментар

Вас може зацікавити

Історія криворізького педагогічного інституту (до кінця Другої світової війни)

Історію навчальний заклад веде з 1930 року. Як і де навчались майбутні криворізькі вчителі — у матеріалі

Історія Гданцівського парку

У 1936 році в Кривому Розі з’явився парк, який назвали Комсомольським. Криворізька молодь створила його на правому березі річки Інгулець, а на лівому березі вже з 1927 року розташувався парк імені Федора Мершавцева (до декомунізації — імені газети "Правда").

Тітушки, ніч у виконкомі та ультиматум владі: історія криворізького Майдану

«Ви з Заходу до нас приїхали?» — «Ні. Ми з Кривого Рогу». У листопаді 2013 року серед заводів і шахт Кривого Рогу з’явилася іскра, яка запалила вогонь у серцях містян.