Криворізькі сланці та як пов'язані Поль, Долгінцев і Деконська

Неподалік від площі Володимира Великого у Саксаганському районі Кривого Рогу є природній феномен — сланцеві скелі. Вони тягнуться уздовж правого берега Саксагані між шахтами “Артем-1” і “Північна”, займають територію у чотири гектари. Якщо придивитися до такої скелі, здається, ніби вона складається із цеглин різного розміру і кольору. “Цегляна кладка” виходить із землі під кутом близько 45 градусів. Деякі породи схожі на великий листковий пиріг із пластин чорного кольору. За цей синьо-чорний колір сланці і назвали “аспідними” — аспід у перекладі з грецької значить “змія”. 

Такі пластини раніше використовувалися як грифельні дошки і як кровельний матеріал. Звідси і назва селища, яке з’явилося поряд — Покровське. 

Саксонський інженер Леон Штріппельман, запрошений Олександром Полем для геологічної розвідки Криворіжжя, писав:

“Річка Саксагань приводить нас на Покровську аспідну ломку. Будинки, яка лежать поруч закладів, покриті аспідом. Кровельний аспід Кривого Рогу має велике майбутнє, яке втілиться за допомогою обладнання шляхів сполучення, стане вигідним предметом торгівлі”. 

Олександр Поль купив у князя Кочубея цю ділянку землі і організував видобуток кровельного аспіду. Цим матеріалом покрили більшість будівель на станціях Катериненської дороги, із нього виготовляли дошки для шкільних класів і їдалень. 

Із аспідного сланцю вперше у Радянському Союзі отримали пемзоподібний легкий матеріал на кшталт сучасного керамзита. За розповідями сторожилів Катеринівки, у 1932-34 років під час будування Соцміста сланець цей йшов на закладку фундаменту шести будинків уздовж ринку. Жителі селища Покровське використовували сланець  із господарською метою  — ним мостили виїмки на городах, які потім засипали землею, будували із сланцю сараї, крили дахи. У декількох кілометрах від Сланцевих скель, у районі Довгинцеве, знайшли камеру 2000-3000-річного захоронення, стіни якого були обкладені великими плитами аспідного сланцю. 

У часи  Київської Русі, при князях Володимирі і Ярославі київські храми вкривали аспідним сланцем, можливо, саме з цих місцин. Внизу, біля річки, поряд з кар’єром була так звана “печера” —стара штольня, у якій колись добували сланець. 

Неподалік від “печери” на скелях можна знайти рідкісні види рослин, наприклад, ефедру із сімейства хвойних. Ця рослина зовні нічим не виділяється, здалеку схожа на пирій. У Дніпропетровській області цей  вид зустрічається лише зріжка. Часто на скелях можна побачити добре відому переважній більшості місцевих мешканців рослину “заяча капуста”. Її товсті листки зібрані у розетку, схожу на соснову шишку. Ця рослина — справжній барометр: перед дощем “шишка” закривається і стає маленькою, а перед сонячною погодою — розпускається. 

Сланцеві скелі відоми і тим, що тут знаходиться “Деконська петля”. Це  вигин річки Саксагань, яка починається від автомобільного моста і доходить до вулиці Філатова, де впадає у тунель під автодорогою, що неподалік Мудрьоної. Ця частина району називається Деконкою — народна назва частини колишнього селища Катеринівка. Тут у кінці XIX століття на лівому березі Саксагані була економія пані Олени Михайлівни Деконської. На березі росли дикі плодові дерева, вікові дуби. У радянські часи ці дерева зникли. Садиба поміщиці Деконської була на лівому березі, а на високому правому - цегляна альтанка. Обидва береги з’єднував дерев’яний міст. Пізніше тут будували мости на металевих тросах. 

Олена Деконська була дружиною генерала Долгінцева. Їй часто доводилося сплачувати борги чоловіка, які він мав через  ігри в карти. Подружжя часто сварилося і зрештою розлучилося. Деконська купила велику ділянку землі —  2,2 тисячі десятин. Щоб заселити цю землю, вона привезла із Пензенської губернії 30 селянських сімей. Ці люди і почали розбудовувати село Катеринівка. У 1903 році тут було 115 дворів і 595 жителів. 

Рудник на тому місті діяв з початку 1890-х років. Для попередження затоплення кар’єра вирішили будувати дамбу і прорити обхідний канал, який мав пройти територією, яка належала не Деконській. Той господар заборонив це робити і судився із поміщицею. Рудопромисловці Копилов, Пастухов і Брайловський теж не захотіли будувати дамбу. Навесні1908 року під час відлиги Деконський кар’єр затопило, і сусідні кар’єри рудопромисловців теж.