Павло Глазовий: як майстер гуморесок і народних "усмішок" пов'язаний із Кривим Рогом

Павло Глазовий: як майстер гуморесок і народних "усмішок" пов'язаний із Кривим Рогом
У Кривому Розі є вулиця Павла Глазового. Як український поет-гуморист і сатирик, заслужений діяч мистецтв України пов'язаний із Кривим Рогом — читайте у матеріалі.

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині село у Миколаївській області) у сім’ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Коли Павлу було 11 років, почався Голодомор, який забрав життя його молодшого брата.
Після восьми класів школи Павло Глазовий почав навчатися у педагогічному училищі у Новомосковську  в Дніпропетровській області, мріяв стати вчителем української мови. Один рік він працював вчителем молодших класів. В армію пішов добровольцем, тому що тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, а Павло не хотів переривати навчання. 22 червня 1941 року авіамеханік Павло Глазовий зустрів у Західній Білорусі, в Орші. Він ледве вижив після бомбардувань аеродрому, а потім потрапив до Ленінграду, де знаходився всю блокаду - з першого до останнього дня. 

Після війни Глазового нагородили медаллю «За оборону Ленінграда». Солдатам там давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але після блокади Павло став недобачати на ліве око. Рятуючи дітей із підвалу, у який потрапила бомба, Глазовий отримав опік.
Може видатись дивним, що поет, який пережив доволі страшні часи, створював потім гумористичні твори, народні усмішки, фейлетони і дитячу літературу. Проте писати і друкуватися Павло Глазовий почав іще до війни в районній газеті. Щоправда, як згадував його син, це були не гуморески, а лірика. 
Після війни Павло Глазовий навчався у Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака і наполягав на тому, щоб його перевели навчатися у Київ. Друкувати свої твори Глазовий почав із 1940 року. Пік популярності поета припав на 1980-ті.
Остап Вишня якось написав: «Є особливий ґатунок письменників. Це так звані гумористи. Нещасний народ всі гумористи, бо навіть, коли зуби болять, мусять писати щось «веселе». Завдання це нелегке: як же треба любити людину, щоб, глузуючи з неї, дбати про її і всієї нації моральне здоров’я! Сміятися треба так, щоб не образити, не зранити людську душу, навіть говорячи про найнепривабливіші речі, про вади окремої людини та ущипливу іронію й сатиру, коли йдеться про явища, що суперечать людській природі. Саме ці риси притаманні для творчості Павла Глазового, перше знайомство з яким відбувалося не в школі і не зі сторінок підручника, а на концертах від почутих гуморесок, усмішок. Коли зі сцени лунало оголошення: «Гуморески Павла Глазового», цього було досить, щоб присутні починали посміхатися в доброму передчутті” (усмішка “Письменники”).

Вищу освіту Павло Глазовий здобув у Київському педагогічному інституті. Гумор у нього «прорізався» пізніше - під час навчання в Київському педагогічному інституті. Першими вдячними слухачами «усмішок» від Глазового були його однокурсники, друзі. Після чергового імпровізованого вечора гумору, його вмовили відправити свої твори до журналу «Перцю». Не надто розраховуючи на успіх, Глазовий надіслав кілька гуморесок і через деякий час отримав дуже схвального листа, підписаного Остапом Вишнею, який на той час щойно повернувся з місць заслання та був завідуючим відділом листування з читачами. Для молодого автора його слово важило багато. Саме Остап Вишня привів Павла Глазового до редакції «Перця», і вже за два місяці останній став заступником головного редактора, працював у редакції з 1950 по 1961 рік.

Одна із обкладинок журналу “Перець”

фото із сайту anekdotua.com


Журнал «Перець» попри ідеологічну сірятину, публікував чудові гуморески, байки, епіграми, пародії, народні усмішки. І хоча журнал виходив під недремним оком партійних Церберів, в ньому ніколи не пригасав дух літературної вольниці. Тут не раз друкувалися такі гуморески й фейлетони, за які в сталінські часи можна було розпрощатися не тільки з батьківщиною, а й з білим світом. Варто лишень згадати таких майстрів гострого слова, як Микола Білкун, Олег Чорногуз, Анатолій Косматенка, Микита Годованець, Дмитро Молякевич, Павло Глазовий, Євген Дудар, Олесь Жолдак, Юрій Івакін... Чимало майстрів гумористики саме в цьому часописі оприлюднили свої перші твори. Наклад «Перця» на той час сягав понад 2 мільйони примірників - сказано на сторінці @PerecRepublic журнала “Перець”, який працює і зараз. 


У «Перці» Павло Глазовий пропрацював 11 років. Це був час найбільшого розквіту журналу, наклад якого був майже 3,5 мільйони і наздоганяв всесоюзний “Крокодил”. “Усмішки” Павла Глазового друкувалися майже у кожному номері.
Згодом Павло Глазовий був заступником головного редактора журналу «Мистецтво». 
Ймовірно, за радянських часів, коли влада максимально обмежувала критику, сатирик почувався, м'яко кажучи, незатишно. І коли деякі інші колеги з літературного цеху купались у променях офіційної слави, Павло Глазовий не був комерційно успішним поетом.

Коли у мене на могилі
Чудесний виросте будяк,
Хотів би я, щоб друзі милі
Про мене згадували так:
- Ти пам‘ятаєш Глазового?
Невже забув?
Це ж той Павло,
Який життя прожив для того
Щоб людям весело було.

Фрагмент вірша “Автобіолірика”


Радянська влада тривалий час спостерігала за поетом, але заборонити Павла Глазового не могла. Його усмішки любили читати. Гуморист жив у Києві досить скромно.
Павло Прокопович писав про все: і про школу, і про село, і про вчителів, і студентів, про жінок і про життя взагалі.
Найвідомішими збірками Павла Глазового є «Великі цяці», «Карикатури з натури», «Смійтесь, друзі, на здоров’я», «Сміхологія. Посібник для всіх, кому любий сміх».
Павло Глазовий у 1988 році став лауреатом премії імені Остапа Вишні за книгу «Сміхологія».
На вірші автора виконують пісні дует «Бузина» та Заслужений ансамбль пісні «Дарничанка». На тексти гуморесок Павла Прокоповича Глазового композитор Петро Андрійчук написав музику.
З першою дружиною Нелею Глазовий прожив 25 років, але потім вони розлучилися. Син Андрій залишився жити з батьком, а донька Олександра – з матір’ю. Згодом поет одружився вдруге, цей шлюб тривав лише рік. Павло Глазовий товаришував із Юрієм Нікуліним. Крім доньки Олександри та сина Андрія від першої дружини, мав позашлюбну дитину – сина Олексія.
Павло Глазовий помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Редактор: Софія Скиба

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Додати коментар

Поділитися у соцмережах

Пов’язані матеріали

Фото на тему

Міст Катерининської залізниці через балку Червону

Залізничний міст над рікою Саксагань біля залізничної станції Карнаватка

Тролейбусний квиток

Вхід у парк Мершавцева, 1950-т роки

Студенти КГРІ

Відео на тему

Краус. Там, де починається політ

«Втрачений ілюзіон. Частина 1 | Кривий Ріг» («Утраченный иллюзион. Часть 1 | Кривой Рог»)

Коментарі до статті

Немає комментарів

Додати коментар

Вас може зацікавити

Мартін Шимановський: Гданцівка й чавуноливарний завод

Шимановський звів домни над Інгульцем у роки “залізної гарячки”, а його ім’я після тривалого забуття повернули місту після закону про декомунізацію

Останній хан з династії Кунгартів: заслання в Кривий Ріг, робота на шахті і смерть

Саїд Абдулла-хан був останнім ханом Держави Хорезм, правитель з узбецької династії. Він прийшов до влади після вбивства його рідного брата. Саїд Абдулла-хан не мав реальної влади, а був маріонеткою військового візира держави, який встановив в державі військову диктатуру. Останні роки свого життя Саїд провів у Кривому Розі, де й був ймовірно похований

Як жили криворіжці у роки окупації

Коли гітлерівці захопили наше місто, вони впроваджували так звану політику “батога і пряника”. На перших порах все було більш-менш лояльно