Криворіжжя в постатях: художники, письменники й артисти, яких треба знати

Криворіжжя в постатях: художники, письменники й артисти, яких треба знати

Про Кривий Ріг як батьківщину видатних людей

Ми звикли справедливо вважати, що Кривий Ріг — «перлина держави, її гордість і слава», та зараз я розповім вам, чому маємо ще більше причин пишатися рідним містом. У матеріалі ви знайдете історії творчих представників і представниць сталевого міста: двох художників, лікаря-письменника, поетеси, акторки й музикантки відомого музичного гурту. (Цитується гімн Кривого Рогу «Кривий Ріг — моє місто», музика Ірини Шевченко на слова Віктора Удовенка)

Після публікації матеріалу читачі редакції «Першого Криворізького» повідомили, що композитор Ігор Стецюк, про якого згадано у статті, з 2019 року перебуває на території Російської Федерації та з того часу викладає в Московській консерваторії. Про це також згадує «Громадське радіо» у публікації від 12 квітня 2023 року. Вочевидь, Стецюк підтримує російську агресію проти України, тому ми вважаємо за необхідне вилучити інформацію про нього, оскільки не поділяємо позиції композитора.

ЖИВОПИСЦІ

1. Леонід Давиденко

Походження

Леонід Давиденко — криворізький художник не з Кривого Рогу. Майбутній митець народився 18 квітня 1954 року в багатодітній родині в селі Вільна Слобода, що на Сумщині. Дитинство було веселим, родзинкою стали незвичні змагання серед односельчан — хлопці суперничали, хто більш вправний у малюванні. Як розповідає сам Давиденко, першими поштовхами до творчості стали малюнки його брата Івана, однак такі забавки теж повпливали на становлення митця. 

Тож як Леонід опинився в Кривому Розі? Місто йому буквально наснилося під час ворожінь на одруження. Саме тут він, нібито, зустрів красуню-суджену: «Прокинувшись, я страшенно здивувався: чому Кривий Ріг? Я ж ніколи досі там не бував і про нього не думав!»

Світлина з сайту esu.com.ua

Цікаво, що за декілька років родина справді переїде до Кривого Рогу, тоді парубок уже матиме посвідчення електрика й буде рватися на роботу. Маючи проблеми із зарплатою, Леонід прийде до начальника, де й зустріне її — дівчину зі сну — Наталю Бєлову (спойлер: вони одружаться).

Згодом, тоді ще в Криворізькому педінституті, відкриється художньо-графічний факультет. На нього Давиденко вступати не рватиметься, у розмові з дружиною скаже, що не хотів мати вигляд старого дурника «поряд з розвиненими, грамотними вчорашніми випускниками». Кохана таки дотисне чоловіка («делікатно підштовхне» — опише цю ситуацію Давиденко в альбомі «Шедеври української графіки») і, врешті-решт, у 1991 році він успішно закінчить навчання на «худграфі».

Історія з альбому Л. Давиденка «Шедеври української графіки»

Фото з родиною із альбому Л. Давиденка «Шедеври української графіки»

Творчість

Нумо поговоримо про саму творчість Леоніда Давиденка. Про що він пише? Іван Найденко в передмові до альбому художника «Шедеври української графіки» зазначив: «Якщо десь у випадковій розмові з необізнаною людиною виникає необхідність дуже стисло пояснити подієво-сюжетну філософію свого живопису, Леонід завше коротко говорить: “У мене козацька тема”. Відчуваєте, який широкий сенс закладає він у тему багатовікової боротьби українців за своє виживання?»

Фото з альбому «Шедеври української графіки» 

Козацька тема глибоко повʼязана з історією Криворіжжя, тому серед доробку Давиденка бачимо і Козака Рога.

 Фото з альбому «Шедеври української графіки» 

Серед робіт художника як графіка (графіка — різновид образотворчого мистецтва, заснований на сполученні чорного і білого, причому білим є сам папір, а чорним — олівець, вугілля чи інший «сухий» матеріал), так і дуже яскраві живописні роботи, що захоплюють поєднанням кольорів.

Фото з альбому Л. Давиденка «Живопис і графіка»

Досягнення

Голова Криворізької організації Національної спілки художників України, доцент. Нагороджений нагрудним знаком «За заслуги перед містом» II та III ступенів, лауреатською медаллю Тетяни Яблонської. Заслужений художник України. Митець має за спиною 90 всеукраїнських виставок і 20 персональних, а його роботи є в музеях і приватних колекціях.

 

2. Юрій Бондаренко

Бондаренко Юрій Миколайович — криворізький художник, що народився не в сталевому місті, а в Читі (Росія). Він закінчив Дніпровське художнє училище Вучетича в 1990 році, а потім — уже відомий художньо-графічний факультет Криворізького державного педагогічного інституту. З двадцятирічного віку Юрій починає брати участь у виставках, а за 11 років має першу персональну в Кривому Розі. Згодом долучається до міжнародних подій, наприклад у Нігерії (1992), Великій Британії (1993) та Росії (1996); стає й учасником всеукраїнських: «Осенняя выставка» (Київ, 1998, 2000 роки), «Искусство Криворожья» (Київ, 2003), бере участь у виставці до Дня Незалежності. 

Понад тридцять років Бондаренко викладав у художній школі №1 та виховав чимало учнів і учениць — митців, популярних у рідному місті й поза його межами. Про художника завжди тепло відгукуються всі, хто його знає.

Юрій Миколайович — майстер станкового живопису, він віртуозно відчуває гуаш, передаючи за її допомогою мінливі природні й душевні стани. Найкраще це видно в графічних серіях «Криворожский альбом» (1984–2006), «По реке Саксагань» (1981–1986), «Дни осени» (1985), «Пора весны» (1986), «Крымский альбом» (1994–2006) тощо. Гуаші художника подекуди здаються стриманішими за масляні роботи, однак вони дуже динамічні й мають складну композицію. Бондаренко впевнений: «Для пленерів необхідне повітря, простір, адже головний герой цих етюдів — природа, простір, повітря в їхніх нескінченних відтінках» 

Другий напрямок діяльності — робота в майстерні, де масляними фарбами сповна розкривається філософія митця. Інколи картини зʼявляються з авторських віршів Бондаренка або доповнюються ними.

«Лагідний звір», 1999 рік. Зі збірки «20 років. Криворізька міська організація Національної спілки художників України»

Зі збірки «20 років. Криворізька міська організація Національної спілки художників України»

Член Національної спілки художників України з 1992 року.

ПИСЬМЕННИКИ І ПИСЬМЕННИЦІ

1. Любов Голота

Любов Василівна Голота — українська письменниця, що народилася 31 грудня 1949 року в типовій для Кривого Рогу сімʼї гірників. Батьки плекали в доньці любов до навчання й читання, а бабуся познайомила з природою рідного краю, тепле ставлення до якого повсякчас простежується у творах мисткині.

Дмитро Дроздовський, український літературознавець, у дослідженні творчості криворожанки стверджує: «Саме в дитячі роки відбулося становлення духовного зв’язку поетеси з тим, що традиційно називають концептом “рідної землі”». (зі статті Д. Дроздовського «Творче мислення як відображення географічного простору в поезії Любові Голоти»)

1972 року закінчила філологічний факультет Дніпропетровського університету. Працювала журналісткою в обласних газетах «Зоря», «Прапор юності» і редакторкою на обласному радіо, тоді ж активно писала вірші та оповідання. Найважливішим образом літературних творів Любові Василівни став рідний степ, що повʼязує письменницю з її минулим.

Зі статті Д. Дроздовського «Творче мислення як відображення географічного простору в поезії Любові Голоти»:

«Образ степу постає сакральним, тут “поле” захищене від зовнішнього втручання. <…> Важливим для Л. Голоти постає географічний простір, сакралізований і міфологізований український степ, який у поезії абстрагується від просторової конкретики. <…> Поетична інтенція часто скерована в минуле».

 Фото з сайту gorod.dp.ua

У 1976 році виходить перша збірка поетеси «Народжена в степах». Саме за цю книжку уродженку Кривого Рогу приймають до Національної спілки письменників України (1977).

2007 року у видавництві «Факт» вийшов роман письменниці «Епізодична пам’ять». У книзі Голота аналізує покоління 70-х років — вихідців із сіл, що опинилися в місті, пише про епоху Брежнєва і тоталітаризм совєтського суспільства. Авторка стверджує, що події, описані в романі, відбувалися на її очах. Твір написаний у жанрі італійського неореалізму. Саме за цю глибоку рефлексію криворожанка у 2008 році отримала найвище літературне визнання — Національну премію ім. Т. Г. Шевченка. Прикметно, що до українського літературного простору кінця 20 — початку 21 століття вона ввійшла саме як поетеса, однак це мало кому відомо, адже роман «Епізодична памʼять» є найвідомішою роботою в карʼєрі письменниці.

Фото з st.violity.com

 

2. Павло Бейлін

Бейлін Павло Юхимович — радянсько-український лікар-письменник, учений і журналіст, народився 25 лютого 1910 року в родині криворізького лікаря. Хлопчиком він вирішив продовжити справу батька, тому вступив й успішно закінчив Київський медичний інститут у 1933 році (нині — Український державний медичний університет імені О. О. Богомольця), там же захистив кандидатську дисертацію як асистент хірургічної клініки. Протягом навчання працював секретарем редакції популярного київського двотижневика «Глобус» і пробував свої сили в художній прозі медичної тематики.

Павло Юхимович стрімко розвивався в багатьох сферах, аж тут почалася Друга світова війна, у якій протягом перших двох років брав участь як польовий лікар Червоної армії.

У 1941 році він демобілізувався та став одним із перших письменників-лікарів, що отримав бойовий орден Червоної Зірки.

Та вже того ж року, коли німецькі війська здійснили вторгнення до СРСР, Бейлін добровільно пішов на фронт і став провідним хірургом першої лінії, сприяючи звільненню українських, білоруських, польських територій. Саме спогади про цей надважкий період були основою більшості літературних творів Бейліна, наприклад повісті «Живи, солдате!» 1947 року. З неї ми дізнаємося про хірурга польового госпіталю Павла Тарасенка, який розповідає про колектив, із яким працює, професійні аспекти роботи фронтових медиків, їхню винахідливість у суворих воєнних обставинах, про нескінченний потік фронтовиків і роботу «на межі». Попри медичну термінологію і нарисовість твору автор детально розкриває історії персоналу лікарні, багато часу приділяє внутрішньому стану героїв, етично-моральним питанням вибору в ситуації, коли треба лікувати ворогів. Цим письменник перетворює записки лікаря на багатошарову історію, що складається з безлічі історій поранених, загиблих і близьких. Повість можна вважати художньо-документальною (саме в такому порядку) роботою про Другу світову війну, а також зручним інструментом пропаганди, адже книжка Павла Юхимовича, як написано в передмові, — «свідчення переваг і завоювань не лише радянської медицини, але й всього радянського ладу». Її видавали не лише в європейських країнах, а й у США.

Орден Червоної Зірки

Видатним є внесок лікаря-письменника не тільки в літературну спадщину, а ще й у наукову. Після перемоги над нацизмом Бейлін стає науковим керівником Макарівської лікарні, яка відома своїми новаторськими починаннями.

Цитата з передмови Леоніда Новиченка до книжки Павла Бейліна «Твори у двох томах. Том 1»

«Макарівці бачать лікування не тільки звичайними медичними засобами, але й цілою системою факторів, звернених до інтелекту, до психіки (використання з лікувальною метою слова, праці, мистецтва, краси у “всьому її чудесному розмаїтті” — від піжами приємного кольору до квітів, живих рослин, картин у палатах), — і досягають на цьому шляху певних успіхів; в цьому ж пункті природно зливаються раціональне та емоційне начала в медицині, що хвилюють автора як лікаря і як письменника».

Помер лікар-новатор і письменник 29 серпня 1988 року в Києві, похований на Берковецькому цвинтарі.

До речі, твори Павла Бейліна у двох томах є в Центральної бібліотеці для дорослих. Вірити чи не вірити тому, що написано в книзі, — звісно, вибір за вами, однак його внесок і в медицину, і в літературу справді визначний.

АРТИСТИ й АРТИСТКИ

1. Руслана Хазіпова

Руслана Фаридівна Хазіпова — українська музикантка й акторка, вокалістка гурту «Dakh Daughters» і «Ragapop». Руслана народилась у Кривому Розі 1986-го, але в 16 років переїхала до Києва та вступила на спеціальність «акторка театру і кіно» Київського національного університету імені І. К. Карпенка-Карого. Там, ще на першому курсі, дівчина познайомилася із Владом Троїцьким — засновником і режисером театру «ДАХ». За словами Хазіпової, коли вона потрапила на виставу цього закладу, то була дуже здивована, що театр може бути таким.

У розмові із Сергієм Жаданом на «Radio NV» акторка поділилася, що, побувавши зі школою на виставі, запамʼятала лише звук відкривання пляшок і пишні наряди на сцені, потреби яких дівчина не розуміла. Потім додала, що один раз була в театрі класичної драми (йдеться про Криворізький міський театр драми та музичної комедії ім. Т. Г. Шевченка — від ред.), де їй сподобалось. На противагу класичному навчанню в житті Руслани зʼявився «ДАХ». Попри заборону університету долучатись до вистав студентам перших курсів дівчина почала грати в Троїцького. Із 2005 по 2013 рік Руслана Хазіпова була задіяна в усіх успішних спектаклях театру Троїцького, зокрема «Декамероні», «Річарді», «Макбеті». За 8 років разом із «ДАХом» об’їздила з гастролями чи не весь світ, тоді ж опанувала гру на барабанах, контрабасі й трембіті.

Новаторство і підтримка наставника-режисера вплинули на появу у 2013 році жіночого фрік-кабаре-гурту «Dakh Daughters» — дуже відомого завдяки незвичному для пересічного глядача формату: семеро дівчат виступають із величезними віями та загримованим у білий колір обличчям, грають на різноманітних інструментах і все це поєднують з українською та світовою літературною класикою. У репертуарі «Dakh Daughters» чуємо титанів: Франка, Шевченка, Лесю Українку, Тичину, Майка Йогансена, а ще Жадана й Андруховича, і навіть Шекспіра.

Фото з сайту vogue.ua

Фото з сайту cinema.in.ua

Українська публіка запамʼятала яскравих і гучних виконавиць ще з часів Майдану, адже всю зиму гурт дарував народу глибокі сенси під український акомпанемент (сама Руслана тоді була в карпатській гуні — гуцульському верхньому одязі з довговорсого саморобного сукна із «фальшивими» рукавами, що накидався на плечі — та з контрабасом).

Скриншот з відео «Dakh Daughters на Євромайдані 08.12.2013 - "Ганнуся"», Руслана Хазіпова —посередині

Любов західної публіки Хазіпова пояснює тим, що закордонний глядач не був готовий побачити країну пострадянського простору «такою».

Міжнародне визнання Руслана й колеги використовують на повну — під час повномасштабного вторгнення музикантки і Влад Троїцький створили концертну програму «Ukraine Fire», із якою їздять європейськими й американськими турами, аби доносити до іноземців весь жах війни та пояснювати, чому ті мають підтримувати Україну в боротьбі за демократичний світ. Акторки наголошують, що це не театральна вистава, а саме концерт, під час якого використовуються відео і документальні тексти про українців та українок, вимушених боротися за життя на рідній землі.

Фото Насті Телікової

Можна довго говорити про Руслану Хазіпову, «Dakh Daughters» і їхній внесок у розвиток сучасної культури та формування українського образу за межами держави, але краще подивитися записані перфоманси й переконатися в потужності мисткинь. І хоча жанр дарк-фрік-кабаре оцінять не всі, раджу все ж ознайомитись, аби розвіювати міфи про українську «песпатронівську» музику.

Сподіваюся, ви переконалися, що Кривий Ріг вважається перлиною держави не лише завдяки потужній промисловості, а й тому, що є батьківщиною працьовитих та успішних людей. Тепер залишається працювати для того, щоб колись незлим тихим словом згадали й нас.

Чи хотіли б почитати добірку про видатних представників і представниць наукової галузі та політичної сфери? А якщо так, ви знали, що один із перших міністрів закордонних справ незалежної України — криворіжець?

 

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Додати коментар

Поділитися у соцмережах

Пов’язані матеріали

Фото на тему

Картини криворізького художника Івана Авраменка

Відео на тему

Анастасія Рак: остарбайтерство, картини на склі і виставка у Парижі

Григорій Синиця (коротке відео з найяскравішими моментами біографії)

"Міський роман" з Ольгою Чистяковою ("Городской Роман. Июнь | Кривой Рог")

Коментарі до статті

Немає комментарів

Додати коментар

Вас може зацікавити

Як жили криворіжці у роки окупації

Коли гітлерівці захопили наше місто, вони впроваджували так звану політику “батога і пряника”. На перших порах все було більш-менш лояльно

Історія вулиці Олександра Поля Центрально-Міського району Кривого Рогу

Вулиця Базарна (сучасна Олександра Поля), так само як Поштовий і Свято-Миколаївська, є однією з найстаріших вулиць Кривого Рогу. На початку ХІХ століття це був лише невеликий провулок довжиною 200 метрів, який вів на Слободське кладовище. Під час розкопок погосту у 2005 році знайшли монету 1736 року. Ця знахідка стала ще одним аргументом про більш давнє походження Кривого Рогу.

Корній Речмидило — кому встановлено пам'ятну дошку біля виконкому

Влітку 2021 біля місьвиконкому встановили пам'ятну дошку одному криворізькому діячу. Ким він був — у статті