Що в пресі 1990-х розповідали про драматичні історії Криворіжжя

Сьогодні оглянемо кілька публікацій, у яких згадуються аварії з багатьма жертвами та масштабні екологічно-економічні експерименти з непевним фіналом. Дізнаємося про них зі сторінок незалежної газети “Криворожские ведомості”, архів якої з ініціативи журналістки Ольги Гончар редакція онлайн-медіа “Перший Криворізький оцифрувала і виклала у відкритий доступ.

“Кінець 70-х. Завод "Криворіжсталь". Спеціальній бригаді доручили випалювання метану у вентиляційних шахтах доменних цехів. Сорок обгорілих трупів виявили вже після закінчення робіт, під час перевірки важкодоступних проходів, де концентрація газу була особливо сильною. Жертвами вогню виявились люди "без певного місця проживання".
Про це розповів кореспондентові “Криворожских ведомостей” у 1993 році тодішній завідувач Криворізького бюро судмедекспертизи Володимир Власов. У №4 за 1993 рік “Криворожские ведомости” опублікували інтерв’ю з ним під назвою “Судмедекспертиза. Неминучий транзит”.

Під час розмови з журналістом Русланом Смоляником очільник СМЕ згадав дві трагедії, у яких на Криворіжжі протягом 70-80 років загинуло найбільше людей. Друга з них — це зіткнення тепловоза та автобуса. 
“Початок 80-х. Станція Пічугіно, залізничний переїзд. Приміський автобус зіткнувся із маневровим тепловозом. Внаслідок аварії загинули 29 людей. Автокатастрофа була "трагедією всесоюзного масштабу". Криворізьким судмедекспертам, які виїхали на місце катастрофи, доводилося збирати тіла буквально по частинах. Проте особи загиблих встановили досить швидко. Останки передали родичам для поховання”.

Більше подробиць дізнатися, на жаль, не вийшло, проте пошуки інформації навели на ще одну подібну трагедії. Про неї нещодавно згадували в фейсбук-спільноті “Криворізька старовина”. Станіслав Пікуль писав про це так: 
“6 листопада 1986 року на станції Користівка (Кіровоградська область) сталася аварія пасажирських поїздів № 635 Кривий Ріг — Київ та №38 Київ — Донецьк. 
За офіційною версією, машиніст Галущенко (поїзд № 635) передав управління локомотивом помічникові машиніста Шишка і під час прибуття поїзда на станцію Користування дії його не контролював, заснувши на посаді. Помічник машиніста після проходження вхідного світлофора з двома жовтими вогнями під час руху дільницею, необладнаною колійними пристроями автоматичної локомотивної сигналізації, знизив швидкість руху до 30,7 км/год, а потім втратив пильність.
Локомотивна бригада далі не реагувала на сигнали та виклик чергового по станції по радіозв'язку і не вжила заходів до зупинки поїзда перед маршрутним світлофором із забороняючим сигналом, допустила його проїзд, розріз стрілки та зіткнення із зустрічним потягом № 38, що прямував другою колією станції без зупинки”.
Внаслідок тієї катастрофи загинуло 44 людини, поранено 100 осіб, із них 27 — тяжко. Електровози пошкоджено до непридатного стану, кілька пасажирських вагонів розбито.

Про трагедію цілого села в колишньому Софіївському районі, а нині — Софіївській ОТГ у складі Криворізького району, писали “Криворожские ведомости” у статті “Задовго до Чорнобиля” в №5 за 1992 рік. 

Виявляється, 20 років, від 1965-го до 1985-го на землях колгоспу, де на момент публікації головою був Віктор Федотович Голий, працював підпорядкований напряму Москві секретний завод із видобутку урану. Поблизу на дослідній ділянці від 1965 року розміщувався філіал Ленінградського науково-дослідного інституту, де в умовах підвищеної радіації вивчали можливості виробництва зернових та овочевих культур, а також вплив заражених радіонуклідами продуктів на людське здоров’я. 
“На момент початку роботи заводу в селі було 120 дворів та проживало 1000 мешканців. Нині — 80 дворів, у яких проживає 180 осіб, із них лише 20 працездатних. Як тільки завод почав працювати, у ставку, що впритул примикав до села, зникла риба, жаби, зникли комарі. Колгоспне стадо корів забрело сюди, за звичкою, на водопій і втратило копита, вони в них просто облізли”.

Колишній робітник заводу Юрій Лелик під час розмови з Вадимом Жижиним, який і опублікував цей текст, розповідав: «Наприкінці кожного кварталу завжди до плану не вистачало «ГП» – головного продукту (так було зашифровано уран). Всмоктувальна труба електронасоса до дна чану, в якому зберігалася уранова пульпа після фільтрації, не діставала. Тоді туди за пляшку спирту спускалися люди із совковими лопатами та подавали пульпу на транспортери. З тих, хто спускався, нікого немає в живих”.
Оскільки всі працівники заводу давали підписку про нерозголошення, у селі не знали, чим саме займається завод. Ніяких інструктажів щодо техніки безпеки мешканцям не проводили. Тому, наприклад, колгоспники забирали відпрацьоваані брезентові фільтри, які лежали просто неба за територією заводу, і вкривали ними сіно…

У 1985 році виробництво згорнули і завод зруйнували. Рекультивацію — зняття верхнього шару землі, укладання по всій площі “подушки” з суміші вапна та глини не менше одного метра і вкладання нового шару чорнозему завтовшки 60 сантиметрів — виконали менш ніж на 60%. Коли селяни засіяли звільнені після заводу 60 га землі, там нічого не зійшло.
На жаль, нам не вдалося дізнатися, про яке саме село в колишньому Софіївському районі йшлося. Натомість ми знайшли інформацію про автора статті Вадима Жижина. У “Криворожских ведомостях” він підписаний як голова Дніпропетровської регіональної ради солідарних профспілок, у Дніпрі він був відомий і як керівник Дніпропетровського обласного фонду розвитку водоочисних технологій. У переліку ГО Дніпра від значиться як очільник обласної організації “За забезпечення громадян України якісною питною водою”. Якщо ви знаєте більше про згадані в нашому огляді історії та людей — напишіть нам!