Російські методи розпалювання локальних конфліктів: репортаж криворіжців

Матеріал про Придністров’я став «бомбою», бо висвітлював кривавий локальний конфлікт, який розв’язала і підігрівала Росія. І цей акцент у статті поставлений.

Саме для того, щоб більше людей могли подивитися на історичні події крізь призму сучасності, з ініціативи журналістки Ольги Гончар редакція онлайн-медіа «Перший Криворізький» оцифрувала і виклала у відкритий доступ архів незалежної газети «Криворожские ведомости» за 1991-1993 роки.

«14 січня 2022 року українська військова розвідка заявила, що російські спецслужби готують «провокації» проти російських солдатів, які на той час перебували в Придністров'ї, щоб створити привід для російського вторгнення в Україну», – за цим коротким рядком у Вікіпедії криється довга історія, яка почалася понад 30 років тому і до якої Україна має пряме відношення.

Ми не будемо заглиблюватися в перипетії радянської історії, внаслідок яких території, які зараз називаються Придністров’ям, змінювали підпорядкування. Нас цікавить початок 1990-х і те, що про ситуацію там знали в Кривому Розі. 

«Буде що згадати і полку Національної гвардії, який повертається з українсько-молдовського кордону додому, – писав кореспондент «Криворожских ведомостей» Руслан Смоляник у №21 за 1992 рік. – Полк стояв у смт В.Михайлівка, за 20 км від зони особливого режиму, як називають військові Придніпров’я. Головною задачею полку було не допустити провезення вогнепальної зброї на територію України. Контрольно-пропускний пункт. Десятки, сотні автомобілів щодня перетинають кордон, і всі вони мають бути ретельно перевірені». 

На жаль, ми не знаємо більше деталей про службу криворізьких гвардійців на українсько-молдовському кордоні в період загострення придністровського збройного конфлікту. Зате зі сторінок газети дізнаємося про враження криворіжців від життя в Молдові, включно з територією невизнаної Придністровської республіки, у 1992 році. 

Тоді на початку весни в зону збройного конфлікту вирушив кореспондент Сергій Дарага і фотограф Віктор Кондратенко. За спогадами головного редактора «Криворожских ведомостей» Олега Павлова, ця ризикована поїздка журналістів до Молдови і Придністров’я була «сюрпризом» для всіх.

«Третій рік нестабільна політична ситуація одурманює страхом мешканців Молдови, – писав Сергій Дарага. – Маленька республіка волею політиків виявилася розділеною на три частини: Молдову, Придністров'я, Гагаузію, Молдовани, росіяни, українці, що мешкають у Тирасполі, у Комраті, виявилися ворогами для молдаван, росіян, українців, що мешкають у Кишиневі. Після мітингів, страйків, «війни на рейках», взаємних загроз між мешканцями Молдови та невизнаних республік почалася війна із застосуванням найрізноманітнішого озброєння. Воюють в окопах, воюють на вулицях сіл та міст, воюють у будинках». 

Він відразу підкреслював російський слід у цьому конфлікті, розповідаючи про візит 5 квітня 1992 року до так званого Придністров’я в обхід Республіки Молдова віце-президента Росії Олександра Руцького.

«Москва в особі сил, які зацікавлені у збереженні «єдиної та неподільної» і навіть уже міфічного Союзу, дозволяє воєнізованим загонам та жіночому страйковому комітету Придністров'я без опору роззброювати полки 14-ї армії, що дислокуються на їхній території. Певні організації з Москви постійно тримають зв'язок із радою оборони в Придністров'ї. Вирішують питання матеріальної, фінансової допомоги придністровцям. Питання відправлення донських і кубанських козаків на берег Дністра також вирішувалося в Москві».

Кореспондент писав, що «на мітингах та в пресі Придністров'я ветерани війни та партії, «російські націонал-патріоти закликають не поступатися ані п'яддю руської землі». Ще однією тезою, яку розганяли так звані повстанці, за свідченням кореспондента, була теза про захист російськомовного населення. Дуже знайомо, чи не так?

«А чого вартий один незаконний вояж у Придністров'ї генерала Руцького в оточенні генерала Громова та демократа Станкевича. Замість того, щоб спробувати розрядити ситуацію, запропонувати посередництво в переговорах між Кишиневом і Тирасполем, бравий бойовий генерал, проскакавши по військових гарнізонах Тирасполя і Бендер, на багатотисячному мітингу «рубав з плеча»: «Придністровська республіка була, є і буде», – і оголосив, що він наказав 14-й армій зайняти оборонні рубежі і в разі потреби відкривати вогонь по військових формуваннях Кишинева, і це в той час, коли Придністров'я де-юре не визнано ніким, а Москва визнала державну незалежність Молдови в існуючих кордонах. Не хочеться думати, що віце-президент уже зарахував Придністров'я до великоросійських повітів. Тому що це шлях до міждержавної війни».

Кореспондент у статті описує звірства, які чинилися різними сторонами збройного конфлікту, що свідчить про загибель мирного цивільного населення. При цьому з тексту випливає, що журналісти перебували безпосередньо на місці описуваних подій із фатальними наслідками. Це відбувалося з 1 по 5 квітня 1992 року. 

Сергій Дарага описує й участь так званих донських і кубанських козаків у розпалюванні та розвитку збройного придністровського конфлікту. Як і в Україні, ці псевдоісторичні «діячі» виконували роль «історичного місцевого населення». Також до участі в конфлікті вербували і «зеків», колишній карних злочинців.

Про «дезу», тобто дезінформацію також згадує Сергій Дарага, пишучи про події Придністров’ї з 1 по 6 квітня 1992 року. За свідченням кореспондента, викривлювали реальність у журналістських матеріалах і офіційний Кишинів, і Придністров’я, і Москва.

«У селищі Кучергани нас зустрів БТР із жовто-блакитним прапором на броні. До автобуса зайшов солдат і попросив пред'явити документи. І лише тоді ми зрозуміли, що вийшли із зони війни. Що попри наявність зброї – тут мир. Тут кордон, початок нашої держави, де поки що мир. Проїхавши прикордонну смугу, ми повернулися на мирну Батьківщину. Але чомусь згадувалося, що перед прибуттям до Тирасполя віце-президент Росії без запрошення побував у Криму. Боже борони...»

Таким пророцтвом завершив Сергій Дарага свій репортаж. На жаль, свого роду пророцтво здійснилося, Росія напала на Україну. Читати такі матеріали варто, щоб ще і ще раз переконуватися, що методи імперій не змінюються. І водночас для того, щоб нагадувати собі: усі імперії закінчуються крахом.