Дитячі спогади про Кривий Ріг, 1930-ті роки

КРИВОРІЗЬКА СТАРОВИНА
Глава №306
ЗВЕЗДА

№38 – 182 май 2009 г.

Надія Малиш

МОЇ ДИТЯЧІ СПОГАДИ

Надія Малиш — кандидат технічних наук, доцент. Учасниця Другої світової війни. Народилася 1923 року в Кривому Розі. 1947-го закінчила Дніпропетровський металургійний інститут. Працювала в Одесі начальником дослідної станції, старшим інженером технічного відділу на сталедротоковому заводі. 1954 року влаштувалася асистентом на кафедру технічної механіки Криворізького гірничорудного інституту. Після захисту кандидатської дисертації обіймала посаду доцента на кафедрі технології машинобудування. Викладала технологію металів, металознавство. Працювала в Науково-дослідному інституті спеціальних способів лиття в Одесі. Має два авторських свідоцтва про винахід двох сплавів на основі алюмінію. Зараз мешкає в Кривому Розі. Має двох доньок.

Я добре запам’ятала той день, коли вперше зайшла разом з батьком до триповерхового кооперативного дому, побудованого трестом «Криворіжбуд» на кошти вкладників. До 1926 року триповерхових будинків у Кривому Розі не було, тому споруда одразу привернула увагу багатьох мешканців міста. Пофарбували дім у червоний колір, тому криворіжці називали його «червоним». Знаходився він на розі вулиць Леніна й Спортивної, що до 1925 року називалася Синагогальною, а після війни її перейменували на Каунаську.

У «червоному» домі жили здебільшого представники міської інтелігенції. Десять квартир займали українські та російські сім’ї, а двадцять шість — єврейські, зокрема в чотирьох жили лікарі: Киржнер, Олендер, Островська та Шпановер. Розмовляли трьома мовами: українською, російською та єврейською. На івриті спілкувалися рідко, використовували в мовленні переважно загальновживані слова.

Усі мешканці доброзичливо ставилися одне до одного. Я ніколи не чула, щоб хтось кого-небудь образив.

Побут єврейських сімей мало чим відрізнявся від способу життя українців та росіян. Деякі євреї мали домашніх робітниць, які прибирали, прали, готували їжу, доглядали за дітьми. Більшість жінок самостійно вели господарство. Водопостачання в будинку не було. Воду набирали на вулиці. Двірник відкривав водопровідний кран і набирав відра за одну копійку. Для прання використовували дощову воду, що, стікаючи з даху, збиралася в басейні. Дітлахи зацікавлено дивилися на те, як жінки за допомогою мотузки підіймали з басейну відро з водою.

Часто вірьовка обривалася й цебро падало на дно. Тоді двірник прив’язував до мотузки так звану «кішку» й намагався врятувати ситуацію. «Вболівальники» голосно реагували, спостерігаючи за процесом.

Воду провели 1934 року, тоді ж у квартирах з’явилися туалети, що раніше були на вулиці.

Жінки у вільний від домашньої роботи час збиралися надворі й, сидячи на лавках, розповідали одна одній про свої житейські справи. Діти грали на вулиці у футбол, волейбол, шашки, шахи, більярд, розповідали різні історії, іноді для своїх мам влаштовували «театр» — читали вірші, співали пісні, танцювали.

Взимку всі гуртом ліпили снігову бабу, грали в сніжки, каталися на ковзанах. Найбільше полюбляли підійматися вгору вулицею Спортивною й звідти з’їжджати на санчатах на вулицю Леніна. Проте коли провели трамвайну колію, спускатися з гори стало небезпечно.

До нашого двору часто приходили ремісники, зокрема шевці, точильники та бляхарі. З самого ранку можна було почути: «Ремонтую старе взуття!», «Гострю ножі, бритви, ножиці!», «Чиню тази, відра, каструлі!». Тоді жінки виносили все, що треба було полагодити, а ввечері забирали речі й розплачувалися за роботу.

Ми з великим задоволенням спостерігали за тим, як працював точильник. Від різнокольорових іскор, що летіли від точильного круга, ми були в захваті. І швець нам подобався. Особливо вражало те, як швидко старі чоботи перетворювалися на майже нові.

Спілкувалися ми й із відомим на той час у Кривому Розі Зямою Московським, який ходив вулицями міста й просив дати йому п’ять копійок. Одягнений він був у старе коричневе пальто, носив якийсь незграбний капелюх, ноги обмотував ганчірками, а в руках тримав дві солом’яні корзини. Подейкували, що Зяма був божевільним. Дітей не любив, тому що вони завжди його дражнили. Лише в нашому дворі Зяму ніхто не чіпав.

Розповідав, що бував у Москві й що це місто йому дуже подобається. Ми з великим зацікавленням слухали розповіді цього дивного чоловіка.

КРИВОРІЗЬКІ ЛЕГЕНДИ

Легенда про Івана Веселого

Рогів виступи (а там хто знає, може, і усі триста, а може, й тисячу) жив-був там, де зараз стоїть місто Жовті Води, якийсь козак Іван.

Полюбив Іван чарівну смугляву панночку і не першу в цьому краї козачу. Веселий був козарлюга! Аж сам чорт йому заздрив.

Якось серед студеної зими з’явився його знайомий-козак Іван з димовою закускою своєї ж удачі.

А час був нелегкий, тоді суди тоді кожному мерещилися і поховали бідолаху козака Івана. Й навіть поклали йому в домовину пляшку оковитої та його незмінну сестру-кобзу.

Що і як там було — невідомо, але ожив козак серед ночі. Вибрався з домовини, вже було зібрався утікати, та раптом почув музику.

Взяв кобзу, заграв — і люди почули веселу гру. З того часу й пішла назва села — Весело-Іванівка.

Газета «Звезда-4»

Джерело: Dmytro Antonov для фейсбук-спільноти «Криворізька старовина»