Топонімічний фольклор Криворіжжя: Карачуни (перша версія)

Український фольклор — відображення менталітету, побуту й звичаїв, розваг та забобонів наших пращурів крізь усну народну творчість. 

До усної народної творчості відносимо перекази, легенди, прислівʼя, приказки, загадки та казки, обряди, а ще суспільно-побутові, календарно-обрядові та родинно-побутові пісні тощо. 

Логічно припустити, що топонімічні легенди є найвідомішим жанром криворізького фольклору, адже чи не кожен криворіжець знає декілька версій походження назви міста. А от чи чули ви, як Водяний повʼязаний із Солоним озером, татари — з Карачунами, а індус — з Карнаваткою? Читайте про походження назв криворізьких місцевостей у добірці цікавих фактів.

Карнаватка

Карачун — чорна смерть по-татарськи.

Сонце, не поспішаючи, сідало за обрій, повільно просувалися вперед чумаки. Попереду відкрився спуск, що вів у широку долину, порослу густим зеленим лісом.

На одному з чумацьких возів, одягнений у білий домотканий светр, сидів дід. Чорну його шапку відтіняли великі локони біло-сивого волосся, серед чумаків дід Онисим був найстаршим. Понад півстоліття минуло відтоді, як він таким же молодим, як зараз його онук, уперше пішов із чумаками в далеку подорож...

Швидко летить час...

— Ось тут і будемо ночувати, — сказав, ні до кого не звертаючись, дід Онисим.

Усі знали: його слово — закон.

Тільки онук перепитав:

— А тут безпечно? Серед степу воно, звісно, краще, бо ці місця нещасливі для нашого брата.

— Не бійся, це давним-давно небезпечно було, коли я був молодим чумаком. Відтоді й прозвали це місце «чорною смертю».

Татари дали таку назву. По-їхньому це звучить «карачун»

Люди спустилися в долину і стали готуватися на нічліг. Втомлені за день, розсілися вони навколо жаркого багаття, де готувалася нехитра їжа. Незабаром усі чумаки взялися за скромну вечерю.

— Послухайте, діду, а чому татари дали таку чудову назву цій тихій долині? До чого тут вона? Розкажіть, діду.

Дід зібрався з думками.

— Ну що ж, розповім про те, що в пам'яті моїй збереглося. Часто ходили цією дорогою чумаки. А часи ці були неспокійні: татари часто набігали з Криму. Грабували. Старих і немічних убивали, топтали кіньми, а міцних, здорових у полон забирали, в неволю.

Дізналися татари про цю долину, про цей ліс зелений густий, про дорогу стару чумацьку через нього. І зробили там засідку. Втомилися чумаки з далекої дороги, та й не очікували вони нападу. І не побачили вони сходу сонця, не довелося їм запрягати волів. Татари самі це зробили, а чумаки залишилися спати навічно в цій долині.

Кілька разів так було, а потім перестали ходити чумаки цією дорогою, стали обходити цей ліс густою стороною.

Після своїх набігів татари назад поверталися чумацьким шляхом.

І тут на відпочинок зупинялися. Вдале місце тут: літньої ночі прохолодно –- річка недалеко. Довго це тривало. Не раз чув цей ліс стогони нещасних полонених. Невдовзі в цьому лісі не було жодного шматочка землі, не политої сльозами чи кров'ю чумаків, що дерева гуділи за сотні верст.

Почули цей гул запорізькі козаки. Соромно стало чумакам, і стали кликати вони козаків:

— Гей, хлопці-запорожці, допоможіть нам татарву розбити!

— Чуємо, браття, йдемо на допомогу.

З бідною здобиччю поверталися татари: злі, стомлені.

Зупинилися вони на відпочинок у цій долині. Але не стали доблесні й чесні козаки бити сонних татар.

— Вставай, татарине проклятий, на бій праведний! — закричали наші козаки.

Важким було пробудження ворога. Як орли налетіли на них запорожці й чумаки, рубали своїми шаблями, нікого не шкодуючи. Жоден із татарської орди не пішов живим. Усі загинули на землі нашій, яку так довго грабували. А вже їхні нащадки охрестили це місце «карачун».

«Чорна смерть», —  бо вночі прийшла смерть і була страшною та жорстокою.

Розпрощалися запорожці з чумаками, пішли на кордони сторожити землі наші від ворога. А чумаки повернулися до своєї праці, їздять тепер цією дорогою, возять сіль та рибу.

Замовк дід Онисим.

Минули роки, час стер старий чумацький шлях і густий ліс, у якому йшла жорстока битва, зник. І тільки назва, що перетворилася пізніше на "Карачуни", залишилася як свідчення про ті далекі й нелегкі для нашого українського народу часи. Нелегкі, але героїчні.(перекладено з російської мови)

Записано Олександром Дольніковим 2.10.1965 року.

Джерело: У статті наведені матеріали з книжки Олександра Мельника та Олександра Степаненка «Історичний фольклор Криворіжжя», Кривий Ріг, 2001 рік. Легенди подаються у редагуванні за чинними мовними нормами без втрати змісту.