Топонімічний фольклор Криворіжжя: Солоне Озеро

Український фольклор — відображення менталітету, побуту й звичаїв, розваг та забобонів наших пращурів крізь усну народну творчість. 

До усної народної творчості відносимо перекази, легенди, прислівʼя, приказки, загадки та казки, обряди, а ще суспільно-побутові, календарно-обрядові та родинно-побутові пісні тощо. 

Логічно припустити, що топонімічні легенди є найвідомішим жанром криворізького фольклору, адже чи не кожен криворіжець знає декілька версій походження назви міста. А от чи чули ви, як Водяний повʼязаний із Солоним озером, татари — з Карачунами, а індус — з Карнаваткою? Читайте про походження назв криворізьких місцевостей у добірці цікавих фактів.

Солоне озеро

Ще й зараз неподалік від мікрорайону Сонячний (Шостий), що в місті Кривому Розі, є Солоне озеро. Це зовсім крихітне озерце. А в стародавні часи було воно велике-велике, на його берегах восени та весною неодмінно спинялися великі зграї перелітних птахів, влаштовуючи гомінкі пташині базари та свої ігрища. А озерна вода в ті давні часи була зовсім не солоною, а взагалі прісною, та ще й доброю на смак.

У ті часи, про які йде зараз мова, жив у річці Саксагань Водяний. Але з часом життя в тій річці стало огидним та набридло йому, і чим далі, тим жити Водяному було дуже незручно: шовковисті водорості лоскотали його пʼяти, мілке каміння муляло боки, а швидкоплинна течія води до оскомини йому набридла... От якось Водяний і попрохав знайомого покровського селянина, земля котрого збігала прямо до річки Саксагань, таємно перевезти його вночі на своїй підводі із Саксагані до тихого та чистого озера, яке він зарані облюбував собі.

–- Але коли везтимеш мене на своєму возі, то борони тебе Бог, не обертайся ні в якому разі, як би тобі того не хотілося, інакше трапиться з тобою величезна біда, і ніхто у цілому білому світі тобі вже не допоможе, — попередив селянина Водяний.

Немає чого робити селянинові, де ж ти тут подінешся, погоджується він підсобити вередливому мешканцю Саксагані. Бо добре знає, що Водяний жартувати просто так не стане.

Увечері завантажив дядько зелену, бридку, слизьку ще й хвостату водяну тварюку на воза та й везе собі його до озера. Але чує, як слідом за ними, із боку річки, музики веселої пісні грають, аж луна балками котиться. Дуже кортить чоловікові побачити, що ж там позаду воза діється, але обертатися він боїться: а раптом це Водяний навмисне затіяв, щоб його перевірити, а потім за непослух покарати.

А музики грають все голосніше й голосніше, веселіше й веселіше. Та тут житель Покровського нараз пригадав, що має в кишені шматочок люстерка: його діти, бавлячись, колись туди поклали. Дістав селянин люстерко й, не обертаючись, почав розглядати тих, хто в річці Саксагань у звʼязку з відʼїздом Водяного влаштували таке гучне та веселе свято.

Виявилося, що це так різна водяна братія та нечиста сила проводжає свого родича. Від цього свята аж піна берегами Саксагані стелеться.

Скоро доїхали до знайомого озера. Зліз неспішно з воза Водяний і недобре так говорить дядькові:

— Ох, і хитрий же ти, чоловіче! Не обертався, а все ж устиг побачити, що там робилося. Та добре, цього разу я тобі прощаю, тільки дивися, більше мене не пробуй дурити ніколи. Та про мій переїзд із річки до озера не розповідай ніколи й нікому. Бо горе велике матимеш. Зрозумів?

— Гаразд, –- каже переляканий покровський селянин Водяному.

От повернувся він додому, а дружина одразу ж йому: «Де був? Де шлявся? Де тебе чорти носили?»

 Він і так і сяк, як тільки не одбріхувався од неї. Але потім усе-таки проговорився.

Пройшло відтоді дуже багато часу. Чесно кажучи, дядько вже й забув про Водяного за своїми клопотами, жив собі, поживав і не тужив, але якось одного разу намовили його люди з одного села перевезти їм сіль своєю підводою.

Завантажив селянин воза сіллю та ще й з горою, щоб більше заробити, впряг двійко гарних вороних коників та й поїхав собі тихенько. Ось доїжджає дядько до того озера, куди одвіз Водяного, й тут добрі коні неначе сказилися: хропуть, іржуть, пручаються та рвуться... І летять прямісінько у саму воду. Вода їх тут же миттю накрила, віз перекинувся, і геть вся сіль до води висипалася.

Виліз із горем пополам здивований селянин із води, а на березі його вже чекає сам Водяний:

— Я ж тебе, дядьку, попереджав, що розповідати нікому про мене ні в якому разі не можна, — каже він мокрому та отетерілому від жаху дядькові. – Але гаразд, цього разу я тебе знову з миром відпускаю, тільки коників твоїх гарних та воза собі заберу. А що вода в озері буде солоною,... то це тільки й краще: набридла мені, — каже Водяний, — прісна...

От від того часу й зʼявилося на Криворіжжі Солоне озеро. А той дядько, покровський селянин, сюди більше ані ногою. І нікому про цей випадок не розповідав, ми самі про це дізналися.

Записано Василем Скрипкою у 80-ті роки.

Джерело: У статті наведені матеріали з книжки Олександра Мельника та Олександра Степаненка «Історичний фольклор Криворіжжя», Кривий Ріг, 2001 рік. Легенди подаються у редагуванні за чинними мовними нормами без втрати змісту.