Ми ніколи не бачили в його очах страху: на Донеччині загинув криворіжець Валентин Козлов

Класний керівник згадує про Валентина як про доброго, щирого, завжди усміхненого хлопця з кучерявим волоссям, який весь час про щось розмірковував, завжди мав замислений погляд.

Згодом навчався в Криворізькому медичному коледжі, з якого випустився у 2012 році. У коледжі брав активну участь у студентському житті. Валентин міг працювати помічником санітарного лікаря та лікаря-епідеміолога.

Кілька місяців після закінчення коледжу Валентин працював у санстанції Центрально-Міського району. Згодом став охоронцем в одному з магазинів техніки в Кривому Розі. Там він пропрацював два роки, а пізніше був торговим працівником. Після того Валентин став електромонтером на ТОВ ЕСК. У 2019 році в товаристві з обмеженою відповідальністю «ЕСК» основними завданням Валентина були ремонти систем сигналізації, централізації стрілок і сигналів та блокування залізничних колій. Колеги згадують, що Валентин виділявся в бригаді не лише високим зростом, а й наполегливістю, відповідальністю і добрим серцем.

У 2017 році Валентин одружився з мешканкою Кривого Рогу на ім’я Лілія. Того ж року в пари народилась донька Оксана.

— Коли він працював охоронцем в одному криворізькому магазині, я там була касиром, — згадує Лілія. — Його поставили до нас на заміну, наш охоронець захворів. Він довго залицявся до мене, і все ж таки свого добився. За всі ці роки ми не розлучались ні на день. Тому розлука, яка сталась із нами під час війни, дуже тяжка була. Він постійно говорив, що в нас усе буде добре. Але не справдилось.

Служба в розвідувальній роті

У вересні 2022 року Валентина мобілізували до лав Збройних сил України. Він був розвідником 58-ї мотопіхотної бригади першого взводу першої розвідроти. Офіційно назва його посади звучала так: оператор-радіотелефоніст розвідувального взводу 1-го стрілецького батальйону, солдат. Валентин мав позивний «Тугарин», пройшов навчання як оператор БПЛА, служив на Харківському й Донецькому напрямках. Працюючи в аеророзвідці, «Тугарин» передавав координати артилерії. У лавах ЗСУ воював у найгарячіших точках — Бахмуті, Куп’янську, Ямполі.

За словами близьких, він ніколи не скаржився, перебуваючи в найтяжчих умовах. Його поважали побратими, «Тугарин» користувався авторитетом, завдяки медичній освіті міг надавати першу допомогу. Найважче йому було впоратися із загибеллю своїх побратимів.

Загибель і спогади

Валентин загинув 2 квітня 2023 року в селищі міського типу Ямпіль Донецької області під час виконання бойового завдання — потрапив під артилерійський обстріл. Захисника поховали 11 квітня 2023 року в Кривому Розі на Центральному кладовищі в Секторі почесних поховань.

Дружина загиблого Лілія:
— Він був дуже порядною людиною, завжди дотримувався слова. Був дуже комунікативним і добрим, постійно робив компліменти, піклувався про родину. Ми хотіли вінчатись, купити спільне житло і народити ще дітей.

Олександр Орлов, побратим Валентина:
— Я познайомився з «Тугарином» під час навчання, там він зарекомендував себе як хороша та порядна людина і став гарним другом для мене й для багатьох інших хлопців. Він був добрим, відповідальним, чуйним, справедливим, тримав своє слово та завжди був налаштований на позитивний лад. Більше б на світі таких людей, як Валентин! У «Тугрика» була завжди усмішка на обличчі, смішні жарти. Ми дуже часто спали на підлозі, у холоді, без світла, з мишами, то там було не дуже комфортно, але йому вдавалося жартувати. Він ніколи не опускав носа, хоч тяжко було і страшно, весь час ішов уперед, ніколи не здавався та не відступав. Як військовий він добре тримався, завжди стояв на своєму. Памʼятаю, як він гарно мене замаскував на навчанні — аж майор злякався, коли наступив на мене, смішно було. І на полігоні, коли ходили на стрільби, він постійно попадав влучно, міг би бути гарним снайпером. Останній час було не до жартів, але він говорив, що все буде добре і війна закінчиться, буде перемога. Валентин був одним із наших найкращих розвідників. Він ішов на завдання завжди першим, хоч і було страшно. У його очах я не бачив страху, лише усмішку. Валіка ми називали «Тугарином». Чому? Тому що він мав внутрішню силу й ніколи не відступав. І він не відступав до останнього свого дня.

Кирило Ткаченко, старший лейтенант, командир розвідувального взводу:
— Як командир взводу можу сказати про «Тугарина» таке: він був одним із кістяка інтелектуальної частини підрозділу. Дуже розумний хлопець. Мій підрозділ активно використовує технічну сторону розвідки, і Валік багато вкладав у це. Не боявся виконувати завдання будь-якої складності. Добре розбирався в картах і системі координат. Таких не вистачає в армії.

Антон Фомін, начальник служби СЦБ:
— У мене немало знайомих і друзів, але Валіка я вважав одним із найкращих. Друг, який завжди міг вислухати й дати пораду. Друг, із яким завжди знаходилися спільні теми для розмов. Друг, який завжди знайде для тебе вільний час. Друг, на якого завжди можна покластися і підставити йому своє плече в разі потреби. Той, кому телефонуєш, коли треба просто виговоритись, і можна бути впевненим, що він не просто угукає на іншому кінці слухавки, а справді слухає і допоможе прийняти правильне рішення.
Так вийшло, що ми з Валіком працювали разом на одному підприємстві. І за ті нетривалі роки співпраці я зрозумів для себе, що він — та людина, на яку я завжди міг розраховувати в будь-якій ситуації. Завжди відповідально і сумлінно ставився до виконання поставлених завдань. Звістка про його втрату стала для мене справжнім горем, я тривалий час просто не міг повірити в те, що сталося. Навіть зараз хочеться зателефонувати йому або написати повідомлення, як і раніше. Мені завжди буде його не вистачати… Хороший друг знає найкращі історії з твого життя, найкращий друг проживав їх разом із тобою.

Сергій Жук, колега, працівник служби СЦБ ТОВ «ЕСК»:
— Війна для всіх нас стала страшним випробуванням на міцність духу і волі. Валентин це випробування пройшов із честю. Навіть у найстрашніші хвилини на фронті він завжди знаходив час для спілкування зі своїми друзями, у нього завжди були слова підтримки та гумор.

Лариса, інженер ВЕВ ТОВ «ЕСК»:
— Незважаючи на свій молодий вік, Валентин вже був дорослою та самостійною людиною — людиною зі щирим серцем і відкритою душею, другом, який не просто питав «Як справи?», а з яким можна було поділитися своїми думками чи проблемами і завжди почути слова підтримки та дружню пораду. Здавалося, що його чуйність та увага до людей не мають меж. Валентин завжди заряджав усіх навкруги позитивом. Після спілкування з ним на обличчі співрозмовника з’являлася усмішка. У моїй пам’яті його усмішка теж залишиться назавжди.

Інженер з ОНС ТОВ «ЕСК»:
— Навіть не могла одразу повірити, що така серйозна на вигляд людина може виявитися таким гумористом. А ще, здається, для Валентина не було завдань, які неможливо було б виконати. Саме під його керівництвом не просто відремонтували, а зробили майже досконалим один наш «багатостраждальний» екологічний об’єкт. Валентину тоді довелося залучити ну дуже креативний і творчий підхід до виконання роботи, а потім він скромно так сказав: «Головне, що моя робота сподобалась». Запам’яталось також, наскільки уважно Валентин ставився до людей.

Волонтер Еліна:
— Ми почали спілкуватися з Валентином під час його перебування в навчальному центрі ЗСУ, це був початок листопада 2022 року. У той час уже до більшості нашого населення прийшло розуміння, що війна завтра не закінчиться, і від цього іноді ставало якось дуже страшно. І саме Валентин тоді зміг підтримати мене, запевнити, що все буде добре. Здавалося б, це волонтери повинні допомагати ЗСУ, а виходило навпаки. Його жарти заряджали мене позитивом на тиждень. Пам’ятаю, як подумала: якщо в нас такі хлопці, то ніякі окупанти нам не страшні. Пізніше, вже під час його перебування в Бахмуті, Куп’янську, Ямполі, мене завжди вражали оптимізм і позитив Валентина, його мужність і витримка. Наприкінці березня він писав: «Ми працюємо. Росіяни в 500 метрах, накривають так, що навіть носа не висунеш. Та коли з’явиться вільний час, мабуть, будемо робити фотосет»…
Кожне його СМС, у якій би ситуації і в якому б місці він не перебував, завжди супроводжувалося найщирішими словами подяки і безліччю смайликів. На кожну пропозицію чи питання, чим допомогти, що їм треба, Валентин завжди відповідав: «Не хвилюйтеся, все норм, нічого не треба. У нас усе є. Ми все купили… І взагалі, тут майже курорт». Це чіпало за душу до сліз — перебуваючи в такому пеклі, він знаходив час спитати, як ми тут, пошуткувати, зарядити позитивом і обов’язково підтримати.
Якось спитала у Валентина, чому в нього такий позивний і хто його придумав. Виявляється, він вважав, що хлопці просто передивилися мультиків і дали йому такий позивний за великий зріст. Дуже сподіваюсь, що Валентин таки дізнався, чому насправді його називали «Тугарином». За своє життя мені довелося втратити дуже багато рідних, близьких, знайомих… Але загибель Валентина виявилась найбільш болісною. Дуже шкода, що мало чим змогла допомогти і що так недовго була з ним знайома.