«На війні не всі гинуть. Але…». Олександр Коваленко з Кривого Рогу віддав життя за Україну

Дитинство Олександра пройшло в селі Златоустівка, там він і закінчив 4 класи початкової школи. 2005 року сім’я знову переїхала до міста. Олександр навчався у 126 середній школі Кривого Рогу, закінчив 11 класів. Після школи своє життя пов’язав із будівельною галуззю, пішов працювати до ТОВ «Металспецбуд» монтажником металоконструкцій. Працював у Києві, за кордоном. Здобув великий досвід у Польщі.

Пізніше пішов працювати до ТОВ «Інвестпроект» майстром-облицювальником. Підприємство будувало магазини VARUS по всій країні. Саша починав їх облаштовувати із Запоріжжя, потім було Дніпро і згодом рідний Кривий Ріг. Був професіоналом своєї справи. Чи покласти кахельну плитку, чи сконструювати стелю, чи виконати будь-які інші внутрішні й зовнішні оздоблювальні роботи — він міг усе. Мав золоті руки, його поважали колеги й керівництво. Пізніше зареєструвався як ФОП, мріяв мати власний бізнес.

У всіх магазини VARUS, які побудовані в Кривому Розі від Інгульця до Даманського, є частина праці Олександра. Він обожнював котиків і їжаків. Дуже любив своїх племінників Назара та Тимура, проводив із ними багато часу. Також умів прекрасно готувати. Друзі завжди говорили, щоб узяв участь у кулінарній передачі «Майстер-шеф». Він і на відпочинку між бойовими завданнями часто готував для побратимів.

Олександр не був одруженим, але мав кохану дівчину Ольгу, з якою мріяв одружитися, коли прийде у відпустку після чергового виконання бойового завдання. Для цього він навіть обрав обручки.

Криворіжець служив у складі 81-ї бригади десантно-штурмових військ, був старшим стрільцем третього аеромобільного відділення другого аеромобільного взводу першої аеромобільної роти першого аеромобільного батальйону військової частини А2120.

Захисник загинув при виконанні бойового завдання поблизу населеного пункту Білогорівка Сєверодонецького району Луганської області 13 червня 2023 року. Нагороджений нагрудним знаком «За заслуги перед містом» ІІІ ступеня (посмертно).

16 червня 2023 року його мама отримала сповіщення від військкомату, що зник безвісти, а 22 червня — похоронку та повідомлення, що привезли до Дніпра. Олександра Коваленка поховали 26 червня 2023 року в селі Златоустівка Криворізького району Дніпропетровської області на бажання його матері. У захисника лишились мама, сестра й бабуся.

Тетяна Коваленко, мама загиблого захисника, каже про сина:

Мій захисник, мій Сашуня… Ніколи ні на що не нарікав. Як він пишався своїми побратимами та командирами! “Тут все по-справжньому і по-чесному”, — говорив по телефону. Як він любив життя… Я двічі відмовляла сина, коли він із перших днів війни побіг до військкомату, але сказали почекати, бо не мав військового досвіду. Втретє було його рішуче слово: “Мамо, я так вирішив. Це моя країна, і я піду її звільняти. Ти ж сама мене так виховувала, щоб я був мужнім. Ось мій час настав. І не плач. На війні не всі гинуть”. Але…

Дар’я, сестра Олександра, у День народження брата зробила такий допис:

Сьогодні тобі мало б виповнитись 29, але у вічність ти пішов у 28…

Дозволю собі у цей день трохи поринути у спогади, щасливі спогади нашого ще довоєнного з тобою, братику, життя…
Ми геть маленькі, біжимо купатися до нашої річки “на камінці”, як ми говорили. Чесно, навіть не пам’ятаю, як ми навчились плавати, але враження було таке, що ми це вміли з народження… Яке це було щастя — піти купатися. Ми пірнали до тих пір, поки очі не ставали геть червоними, а сил не лишалося зовсім. Хто глибше, хто швидше, хто далі… Хоча ні, яке там зовсім, потім нас чекав ще футбол, катання на конях, поратися біля худоби або на городі, гра “в пекаря”…

А взимку ми летимо з гірки на санчатах, що зв’язані потягом, і сміх стояв на все село, шукаємо, в кого гарніший буде візерунок на шматочку льоду, який ми виламуємо зі струмочка (і як ми руки не відморозили), або ж кружляємо на “льодяній” каруселі, поки не опиняємось у самісінькому очереті. Але який там страх, лише азарт…

Ми дорослішаємо, ти вже справжній господар, скільки роботи ти переробив… намагаємось зустрічати нашу маму вже зі зготованою вечерею та попораним господарством, але й гуляти не забували (і як тільки все встигали).

Ми підлітки і їдемо в наш український Крим. І тут вже з водних гірок з’їжджаємо з вереском, що відлуння аж в горах стоїть… а хочеться ж з’їхати з найвищої, а не можна, бо ще малі, по віку не проходимо… але наступного разу ти накидаєш собі років, і тебе пропускають. Радості не було меж… Так тоді хотілось швидше подорослішати… Якби ми знали, що те, доросле, життя не таке вже й привабливе…

Далі твоя перша робота і перша гордість від того, що можеш заробити сам… ти зовсім себе ніколи не шкодував, не нарікав…
Купа планів, мрій та бажань…

Потім ти вже балуєш моїх дітей. Пам’ятаю, як Назару 3 роки, а ти приніс величезну залізницю, я ще говорила: ну навіщо, він ще малий, може, давай пізніше… А ти: ні, ми не знаємо, що буде завтра… (і ми дійсно не знали).
Дядя Саша ніколи не був втомлений, він завжди грав, бігав, стрибав, кидав… Скільки літачків ви з дітьми переробили, а скільки сміху було…
Ти так любив життя…

А далі, далі війна… і ти йдеш нас захищати, захищати наш дім та цю можливість і далі сміятись та бути щасливими у себе вдома, можливість мати щасливе дитинство дітям, таке, яке було в нас…

Ти пішов, а назад прилетів нашим янголом…
Я тебе дуже люблю, безмежно сумую та надзвичайно вдячна за те, що саме ти мій брат!
Вибач, що не завжди була поруч, коли було потрібно, не завжди розуміла та так мало говорила, як сильно я тебе люблю!

Ти найкращий брат, який тільки міг бути! Дякую тобі, мій Герою, моя гордість! Люблю безмежно!