Пишу за батька: історія Лема Неймана | Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту

Мого діда звали Нухем, а бабусю Перл. У них було троє дітей: старші дочки Ріва і Мія, і, народжений у 1927 році син - Лема - мій батько. Сім'я проживала у селі Каменка Сталіндорфського (сьогодні - Софіївського) району Дніпропетровської області.

Всі мої пращури були вихідцями з колоній Катеринослава або Херсонської губерній. Це були євреї-колоністи, які поселились там в різні часи за царським указом. Мій дід був корінним уродженцем Каменки, а бабуся - родом з колонії Ново-Вітебськ. Точного віку бабусі Перл і дідуся Нухема я не знаю, але перед війною їм було років по 40. 

Дід був місцевим активністом, працював у колгоспі. У бога вони вірили без набожності, святкували і радянські, і єврейські свята. У Радянському Союзі багато євреїв були такими. 

В Каменці діяло два колгоспи: єврейській і німецький. Жили дружно. Діти ходили в єврейську і німецьку школи. Євреї між собою говорили на ідиші. 

Дід Нухем був міцним чоловіком, але мав хворобу очей, тому в колгоспі не міг виконувати деякі роботи. Перед війною він працював у конюшні, і малий Лем допомагав йому. 

У 1941 році, восени, німецькі війська підійшли до Дніпра. В седі більшість чоловіків пішли на фронт, туди ж забрали і всіх коней. Хто лишився, прибирали врожай з полів. Через проблеми зі здоров'ям Нухема в армію не взяли. 

Коли німці підходили до села, почалась евакуація в двох напрямках: одна група пішла до Дніпропетровська, інша - на Нікополь. Мої рідні потрапили в другу. Коли біженці підійшли до Дніпра, там вже стояли ворожі війська. Німецький офіцер наказав їм вертатись додому. Повертались вони з важким серцем.

Повернувшись, побачили, що будинки розкрадені, вулицями ходять поліцаї, а німець-пастух з кривавим оком (із колоністів-односельчан) був назначений старостою. 

Сім'ї наказали продовжити працювати. Євреїв почали відправляти на будівництва дороги Дніпропетровськ - Кривий Ріг. Біля траси були бараки гетто, куди зганяли робочих євреїв. 

Була зима 1942 року. Прийшов наказ про переселення в табір. Двоє молодих євреїв, Шая Сокіл і Шимон Шифрин, працювали на будівництві дороги. На початку війни вони пішли на фронт, але потрапили в оточення і в табір для військовополонених, де змогли приховати національність. Хтось з місцевих видав їх, і двох євреїв розстріляли публічно. 

Родині Леми "пощастило": до Софіївки, де їх на декілька днів розмістили у занедбаній церкві, дійшла вся сім'я. Потім їх повели в Любимівку, де знаходився тимчасовий табір знищення євреїв Сталіндорфського єврейського національного району. 

В'язнів не годували, били, розстрілювали. Тим не менш, "людський матеріал" використовували до останнього і посилали на будівництво доріг. 

Страшне місце там, де стояв табір в Любимівці. Сьогодні на місці кинутої силосної ями, куди скидували трупи, не росте трава навіть найплодючишим літом. 

Лема втік з табору у січні чи лютому 1943 року. Був туман, в'язнів вивели на роботу: штовхати буксуючі німецькі машини. Був туман, і один старий єврей сказав Лемі пробувати втікти. 

Хлопець йшов на Південний Захід більше року. Спав у сіні, в лісі, голодував, ховався, втікав. 

У березні 1944 року Лема дістався до села Ново-Іванівка Першотравневого району Одеської області. Тут він ховався до приходу радянських військ, а потім вступив в армію. 

Він пройшов Венгрію, Болгарію, Югославію, Польщу, Норвегію. Своїх найрідніших людей він більше не бачив. 

Джерело: Голокост на Криворіжжі — історії за книгою "Невідоме Криворіжжя: сторінки єврейської історії" Михайла Мармера і Світлани Піддубної