Від підручника до легенди: як Кривий Ріг повертає власну історію

Володимир Комаров і «Історія Криворіжжя»

На початку 1990‑х, коли шкільні підручники ще здебільшого переповідали радянські сюжети, у Кривому Розі вийшов навчальний посібник, який багато що змінив. Він називається «Історія Криворіжжя», і саме це видання стало першим навчальним посібником про місто з грифом Міністерства освіти України. Його автор — професор Володимир Комаров, педагог, методист і дослідник, який поставив місцеве краєзнавство на наукові рейки. Доповіддю про науковця кандидатка історичних наук, доцентка кафедри історії України Криворізького педагогічного університету Надія Товстоляк відкрила першу тематичну секцію історико-краєзнавчих читань.

Комаров за фахом був педагогом. Починав він учителем у школах Донеччини, де розробив власну систему пізнавальних завдань для учнів. У 1987 році захистив кандидатську дисертацію про методику навчання історії, а через десятиліття — докторську у галузі педагогіки. В академічному середовищі його знали як людину, що прагнула поєднати навчальну теорію й практику, виховуючи в учнях історичне мислення, а не механічну пам’ять на дати.

Переїхавши до Кривого Рогу, він долучився до створення історичного факультету в тодішньому педагогічному інституті, нині Криворізький державний педагогічний університет. Колеги пригадують, що саме Комаров сформулював місію кафедри коротко:

«Вчити історії через рідний край».

Публікація «Історії Криворіжжя» на початку 1990‑х стала справжньою подією: уперше діти могли вивчати не узагальнену історію «регіону», а життєпис власних вулиць, підприємств і людей. Криворізьке управління освіти тоді закупило по двадцять примірників у кожну школу. У посібнику поруч із політичними подіями були місцеві легенди, спогади про старих майстрів, карти поселень, методичні рекомендації.

Надія Товстоляк, яка особисто працювала з Комаровим, згадує:

«Він умів перетворити сухий матеріал на живу розмову з містом. Для нього історія Кривого Рогу була не темою курсу, а способом мислення — як не забути себе».

Учні Комарова — викладачі історії, музейники, науковці — вважають, що саме завдяки його підходу у місті сформувалася «Криворізька історична школа». Комаров навчив бачити у звичайних речах — кладовищах, кар’єрах, заводських стінах — джерело історичних смислів.

Попри те, що у 2011 році він передчасно пішов із життя, його робота не втратила значення. Сьогодні «Історія Криворіжжя» оцифрована й використовується викладачами університетів та шкіл під час занять і практик. Водночас, як зауважують практикуючі викладачі, у посібнику трапляються наративи, що потребують критичного осмислення з огляду на їхню неактуальність. Попри це, видання залишається важливим нагадуванням про те, що історія міста починається не з архівів, а з людей, які вміють її осмислити. 

Лариса Дояр: документи, що повертають голос епохи

На початку 1990‑х, коли шкільні підручники ще здебільшого переповідали радянські сюжети, у Кривому Розі вийшов навчальний посібник, який багато що змінив. Він називається «Історія Криворіжжя», і саме це видання стало першим навчальним посібником про місто з грифом Міністерства освіти України. Його автор — професор Володимир Комаров, педагог, методист і дослідник, який поставив місцеве краєзнавство на наукові рейки. Доповіддю про науковця кандидатка історичних наук, доцентка кафедри історії України Криворізького педагогічного університету Надія Товстоляк відкрила першу тематичну секцію історико-краєзнавчих читань.

У першій частині йшлося про завершальний етап діяльності Української Центральної Ради. Основою стали матеріали з маловідомого видання — протоколів делегатського з’їзду профспілки гірників Донецького, Криворізького і Соляного басейнів, надрукованих у Харкові 1918 року. Ці документи дають змогу почути живі голоси того часу: делегати з різних міст говорили про соціальні права робітників, заробітки, безпеку праці. Серед них були й представники Криворізького району — лише двоє делегатів, але їхні свідчення засвідчують, що навіть у період політичної нестабільності робітничий рух у регіоні залишався організованим і активним. У протоколах збереглися прямі оцінки економічної політики більшовиків, критика розрухи, нестачі продовольства і транспортної блокади. За словами доповідачки, ці матеріали цінні тим, що показують не офіційні гасла, а реальну мову людей — без страху, цензури та пропаганди.

Друга частина виступу була присвячена 1930-м рокам і ґрунтувалася на знайденій Дояр періодиці — зокрема, на газетах «Боєць Криворіжжя». Ці номери 1932 року відкривають не парадну, а повсякденну сторону існування військових формувань у місті. Дослідницю зацікавило, що у радянському виданні того часу часто вживалася українська військова термінологія — «рій», «чота», «сотня». Це свідчило про інерцію української традиції, що зберігалася навіть у середовищі Червоної армії. Газетні матеріали детально описували навчання, будні вояків, їхні труднощі й недоліки у підготовці — аж до статистики влучності стрільби чи списків порушників дисципліни.

Лариса Дояр підкреслила: ці джерела, які довго лежали поза увагою дослідників, дозволяють по-новому побачити Криворіжжя тієї доби — як частину великих історичних зрушень, у яких людський голос зберігав значно більше щирості, ніж офіційні заяви. Її виступ став яскравим прикладом того, що навіть локальні публікації можуть змінити уявлення про епоху, якщо вміти слухати, що саме вони говорять між рядками.

Ольга Гончар і легенда про Рудану

Звідки взялася героїня, ім’я якої стало частиною міської символіки? Це просте запитання поставила журналістка й краєзнавиця Ольга Гончар, і присвятила свою доповідь одній із найвідоміших, але найбільш загадкових історій Кривого Рогу — легенді про Рудану.

Прагнучи з’ясувати першоджерело, Гончар переглянула десятки підшивок газет «Червоний гірник», «Новатор» та інших місцевих видань другої половини ХХ століття. Результат виявився несподіваним: жодних згадок про Рудану не існує раніше листопада 1968 року. Саме тоді — в номері «Червоного гірника» від 3 листопада — з’явилася коротка замітка про відкриття літературного клубу імені «героїні відомої легенди Рудани». Іронія полягала в тому, що «відомою» ця легенда стала лише після цієї згадки.

Подальші публікації — у 1970–1980‑х роках — лише множили версії: то з’являлася «Кров Рудани», то «Сльози Рудани», то російськомовний варіант «Серце Рудани». Проте всі вони виявилися наслідуваннями, а не переказами давнього фольклору. Поступово дослідниці вдалося відтворити ймовірний ланцюжок: перший текст, опублікований у заводській багатотиражці Південного ГЗК «За агломерат» у грудні 1968 року під псевдонімом О.Тимошук, імовірно належав Олександрові Прокопчуку — редактору радіомовлення підприємства. Саме він у 1990‑х зізнавався в листі до редакції газети «Заграва», що є справжнім автором легенди.

У своїй доповіді Гончар наголосила: історія «народної Рудани» показує, як у радянські часи створювалися локальні міфи — щоб дати місту символ, який об’єднував би промислову ідентичність і вигляд «жіночого» початку, тобто родючості, мінерального багатства, краси Кривого Рогу. Вона назвала цей сюжет «авторським міфом під виглядом переказу».

«Легенда про Рудану є авторською і з’являється у конкретному історичному контексті. За наявними джерелами можна простежити, як вона формувалася і поширювалася в публікаціях друкованих видань. Водночас важливо розуміти, що її виникнення пов’язане з певними суспільними обставинами того часу», — зазначила Гончар. 

Олеся Тарабара і Сергій Колачевський: повернення імені

Сергій Колачевський — підприємець, лікар і меценат, який наприкінці XIX століття відіграв ключову роль у становленні Криворіжжя, але за радянських часів був фактично викреслений із публічної пам’яті. Саме його постаті присвятила свій виступ науковий співробітник Тернівського філіалу КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР Олеся Тарабара.

Мета її розвідки полягала не лише в переказі біографії, а у впорядкуванні всіх сучасних практик, за допомогою яких місто поступово повертає цю постать із забуття. Вона систематизувала архівні, музейні, культурні та урбаністичні ініціативи, що за останні десятиліття створили цілу “топографію пам’яті” навколо імені Колачевського.

Перший етап цього повернення припав на 1990‑ті роки, коли краєзнавці Олександр Мельник та Ірина Стеблина почали публікувати статті про родину Колачевських, збирати архівні документи, фотографії, листи. У 2000‑х з’явилися спеціальні музейні експозиції, портрети подружжя, видані до ювілею міста. Згодом за ініціативи Криворізького історико-краєзнавчого музею художник Сергій Юрченко створив портрети подружжя, а скульптор Віталій Македонський — гіпсовий бюст мецената. 

Початок 2010‑х став часом повернення імені у публічний простір. У 2016 році, в межах декомунізації, колишню вулицю 23 Лютого в Тернівському районі перейменували на честь Сергія Колачевського, а 2022 року — і шахта Центрального ГЗК (колишня шахта ім. Орджонікідзе). У межах громадської ініціативи в парку імені Федора Мершавцева з’явився дуб, названий на його честь, а одна з місцевих громадських організацій започаткувала відзнаку імені Сергія та Євгенії Колачевських за благодійність і соціальну відповідальність.

Тарабара розповіла й про нереалізований проєкт пам’ятника, затверджений 2021 року за ескізом скульптора Юрія Токаря. Його планували встановити біля Палацу культури «Тернівський», але роботи припинилися з початком повномасштабного російського вторгнення. Попри це, підготовлений макет і детальні описи зберігаються в міському музеї та чекають свого часу.

Окремо дослідниця згадала просвітницькі акції — екскурсійні маршрути школярів, тематичні конкурси, виставки, присвячені 175‑річчю від дня народження Колачевського, та навіть факт, що його ім’я стало частиною промислової термінології: сьогодні в офіційних документах підприємств Кривбасу фігурує Шахта імені Калачевського.

«Увічнення пам’яті, — підсумувала Олеся Тарабара, — це не лише меморіальні дошки чи монументи. Це визнання того, що місто пам’ятає, кому завдячує своє становлення».

Її виступ став одним із найяскравіших прикладів того, як сучасне краєзнавство вміє поєднувати архів, простір і спільноту — перетворюючи історію не на текст, а на живу міську пам’ять.

Олег Кірєєв: найдавніші пам’ятки Криворіжжя

Дослідження, що переносить історію міста на кілька тисячоліть углиб минулого, представив випускник Криворізького педагогічного університету, нині співробітник відділу археології раннього залізного віку Інституту археології НАН України Олег Кірєєв. Його доповідь стосувалася археологічних об’єктів Криворіжжя, зафіксованих на аерофотознімках 1940‑х років, — курганів, святилищ і стародавніх поселень, які сьогодні частково знищені кар’єрними розробками або забудовою.

Кірєєв працює з історією, використовуючи архівні аерознімки та сучасні супутникові карти, зокрема можливості ресурсу oldmaps.com.ua, він накладає картографічні матеріали різних періодів, аби виявити сліди стародавніх об’єктів. Важливо, що цей проєкт спирається на працю дослідників і колекціонерів, які відшукують, оцифровують і викладають у відкритий доступ історичні карти. Саме завдяки цьому вдалося точно локалізувати місце Царевої могили — одного з найвідоміших курганів регіону, дослідженого ще на початку XX століття археологом Миколою Гошкевичем. 

Поряд із головним насипом, як показують фото 1943 року, можна простежити обриси супутніх курганів, яких нині вже немає — територія знищена гірничими розробками.

Інший важливий об’єкт, який вдалося ідентифікувати, — курган біля Долгінцево, розкопаний у 1960‑х роках археологинею Оленою Криловою. Старі знімки дали змогу визначити його точні розміри: близько 90 метрів у діаметрі, тоді як у публікаціях ці дані відсутні. Завдяки співставленню фото та сучасних карт дослідник довів, що на той час курган був частиною більшої курганної групи, залишки якої нині губляться серед житлових кварталів.

Окремий блок доповіді стосувався сакральних пам’яток — святилища «Гірка» і Ляхової могили. На аерофотознімках 1943 року вони чітко розрізняються за формою й розташуванням, тоді як сьогодні сховані під щільним лісом. Кірєєв показав також сучасні знімки з дронів, зроблені студентами під час археологічної практики: ці фото візуально підтверджують, як виглядають пам’ятки нині, і дають підстави для складання детальної 3D‑моделі місцевості.

Науковець порівняв свою роботу з «археологією пам’яті», пояснюючи, що картографічні і візуальні джерела розповідають не менше, ніж розкопи:

«Якщо ми бачимо на зображенні коло чи тінь, що не схожа на природну, ми фактично читаємо підпис, залишений людьми, які жили тут три тисячі років тому».

Виступ Олега Кірєєва додав до краєзнавчої панорами Кривого Рогу ще один масштаб — передіндустріальний і доісторичний. Його підхід показав, що місто із «рудним» іміджем має набагато давніше коріння: Кривбас — це не лише простір шахт і заводів, а земля курганів, святилищ і стародавніх культур. У цьому сенсі його дослідження повертає місту не просто історію, а глибину, без якої воно неповне.

Анна Падалка: вулиця Українська – шлях крізь століття

Еволюцію міста можна простежити через долю окремої вулиці - від торгового шляху XVIII століття до сучасної транспортної магістралі. Саме це зробила студентка 4 курсу спеціальності «Історія» КДПУ Анна Падалка, яка представила дослідження про історію вулиці Української, виконане в межах студентського наукового гуртка.

За даними Падалки, витоки сучасної вулиці Української сягають Кизикерменського чумацького шляху — важливої торгової артерії, що з'єднувала регіон із південними ринками. Після укладення угоди 1775 року на Кизикерменському шляху організували систему поштових перегонів, а залишки старих казарм і досі можна побачити у селищі Карнаватка. У ХІХ столітті ця територія поступово заселялася: 1828 року через річку Саксагань звели перший кам'яний міст, що дав поштовх розвитку району.

Духовним центром місцевості стали церкви — Різдва Пресвятої Богородиці (1886) та Покрови (1888). Остання збереглася до наших днів, хоча в радянські часи її знищили, а відбудували лише в пострадянський період. У 1930‑х роках на вулиці з'явилася освітня інфраструктура: школа № 28 (1936) та гімназія № 60 (1938), яка під час німецької окупації служила військовим шпиталем, була спалена при відступі, але відновлена в 1950‑х.

До кінця міжвоєнного періоду вулиця Українська перетворилася на повноцінну міську артерію, що з'єднала центральну частину міста з Гданцівкою та Карнаваткою. Тут працювали промислові підприємства — меблева фабрика та поліграфічний комбінат, назва якого досі зберігається в міській транспортній топоніміці.

Падалка приділила увагу й болючим сторінкам сучасності: 31 липня 2023 року вулиця зазнала ракетного удару, внаслідок якого постраждали житлові будинки. За її словами, це не перший напад на цю частину міста за час повномасштабної війни, що лише підкреслює потребу документувати й берегти історичну спадщину.

«Вулицю Українську можна розглядати як своєрідну мікроісторію Кривого Рогу: тут простежується її розвиток від торгового шляху до релігійного осередку, згодом — до промислової зони, а сьогодні — до простору, пов’язаного з подіями війни. Ідеться передусім про історію людей, які жили і працювали тут», — зазначила Падалка. 

Дослідження Анни поєднало картографічні джерела, архітектурну історію, демографічні дані та сучасні реалії, показавши, як молоде покоління істориків підходить до вивчення рідного міста — з поєднанням академічних методів і особистої зацікавленості.

Читання в Криворізькому педуніверситеті об’єднали науковців, викладачів і краєзнавців різних поколінь. Їх усіх поєднала одна мета — показати Кривий Ріг через конкретні історії, джерела й людей, які допомагають місту відновити своє минуле і зрозуміти себе сьогодні.